Сторінка літературної скандалістики

Богдан-Ігор Антонич

Критичні статті про сучасну українську літературу трапляються так рідко, що кожна нова вже самою своєю появою викликує особливу цікавість. Таку несподіванку зробив тижневик «Самостійність», що виходить від початку цього року в Чернівцях. В довгій низці чисел (ч. 16-17, 19, 21-22, 25-27) друкувалась тут більша стаття про молодий літературний рух у Галичині. («З молодого Парнасу» та її продовження «На маргінесі»). Автор підписаний буквами А. О. В міру читання розвідки ще більше зростало наше зацікавлення та враження несподіванки… а понад усе почуття несмаку. Виявилось, що поважна, серйозна на перший погляд літературна стаття є ні більше, ні менше, тільки скандальною хронікою «молодого Парнасу». Ось кілька виїмків для прикладу:

«Іван Чернява теж цікавий тип. Нічим не різниться від А. Курдидика. Вичерпаний слабкою збіркою поезій «Ступіні» – думав, що у порожній голові щось нове вродиться – та буде цілком сміло новим бойовиком, ударником націоналізму. Не прочитавши як слід конкретно нічого, видає «На Сході – ми», що тільки засвідчило про його вбогість. Хотів створити «монументальний націоналістичний твір» (як сам говорив автор) – заплутався у тому, про що найменшого поняття не мав і досі не має. Видавши, де факто – заплативши видавництвам кошти видання його речей – кинувся був до «Зиза»… А щодо його політичних переконань – то вони ще більше неясні, як його минувшина, а вона цікава й багата в матеріали…»

Не менше різка характеристика попала й Жигмонтові Процишинові:

«Такий же Ж. Процишин, як його попередники. Гарячий націоналіст – раптом зробився великим журналістом і поетом в одній особі». Взявши трохи грошенят у І. Тиктора – виїхав до Бельгії – та мучиться над газетою зі словарем, щоб щось цікавого до «Нового Часу» дати…»

І тільки всього. Навіть згадки немає про «Молоде покоління» та літературну премію. Щодо «грошенят» від Тиктора, то ми не є так добре поінформовані, але панові А. О. не завадило б знати, що Процишин є перш за все новелістом. Теж не все в порядку з логікою нашого «критика». Після нього Процишин був найперше націоналістом, а згодом став поетом. Виходить, що націоналізм та поезія це поняття тієї самої категорії.

Окремо згадує А. О. про Марійчина й жаліє, що він «замовк навіки». Знов годилося б «критикові» знати, що це одна й та сама особа. Адже ж оповідання «Молодого покоління» друкувалися спершу по часописах під псевдонімом Павла Марійчина, а щойно пізніше появились книжкою, підписані справжнім прізвищем. В цьому випадку не треба відслонювати чужого псевдоніму, бо його розкрив уже сам власник, а той, хто пише про літературний рух даного часу, повинен орієнтуватися бодай у прізвищах та творах, одним словом у фактах. Це ж хіба мінімальна вимога.

Своєрідним курйозом є розділ про Романа Завадовича.

«Останній Р. Завадович усе щось пише. Його теж трудно вгадати: ніби живе у Львові, ніби на селі, гарні дівчата в місті та для ідеї оженитися забагає зі селянкою, пише поезії й образки для дітей… Раз у «Віснику» – раз у «Дзвонах» – і так скрізь. У «Дзвонах» пише псалми та історії сотворення світу, у другому таборі підносить авізо «мечем у юрбу нікчемну і неситу – та… «мечем по небу писати закони»… Сьогодні, себто від трьох літ усе заповідає шумну збірку – а спиниться деколи на книжечці… для дітей – «Через файку»…

Передусім треба дещо спростувати. Отож, Завадович поки що псалмів у повному розумінні цього слова не пише. Бодай ніде чогось подібного не друкував. Може, наш «критик» поплутав з низкою свого часу друкованих стисло релігійних віршів та псалмів Антонича. Також ніхто не читав Завадовичевих «історій сотворення світу». А. О. знов переплутав з поміщеним у «Дзвонах» (1933, ч. 8-9) циклом його сонетів «Сотворення думки». Одне до одного трохи подібне, але таки не те саме. Що хтось пише для дітей, можна зарахувати тільки на його добро.

Панові А. О. «трудно вгадати» Завадовича, бо не знає напевне, чи поет живе на селі, чи у Львові. Ось новий клопіт критика! Не морочте собі ним голови. Ну, як не було б, але А. О. начеркує критиці нові шляхи, винаходить нові методи мистецького розгляду. Досліди над помешканням письменника, очевидно, річ першої ваги при оцінці його творчості. Накінець інформації про дівчата та наречені Завадовича радимо панові А. О. заховати для свого власного, приватного вжитку.

Найбільше місця в своїх фейлетонах присвятив «самостійницький критик» ширше незнаній літературній групі «Недея» (про неї напишемо колись пізніше). Тут читаємо:

«Б. І. Антонович в сам час вступлення до «Недеї» видає книжку поезій «Привітання життя». Автор наскрізь модерної поезії під кожним оглядом, бо духово бачимо модерного молодця. Талан, що обіцював своїй публіці нові здобутки – перелився в сторону опортуністів (мабуть, з такого вийшов)».

Найперше зачнім від справлення неточностей. Отож, не Антонович, тільки Антонич. Годі, так уже він називається, а панові А. О. ніяке діло бавитися в поправляча чужих прізвищ.

Не зовсім правдиво поставлена справа оцього «вступлення» до «Недеї». Антонич не «вступував» до неї, бо був у ній від самого початку, від перших її хвилин, цебто брав участь у її заснуванні. Був навіть її хресним батьком. Тепер малий запит. Що це значить: «з такого вийшов». З чого саме вийшов? – пане А. О. Звичайно, до метод літературної критики належить теж така собі невинна інсинуація.

До речі, щоб заспокоїти детективно настроєного критика – Антонич вийшов з далекої Лемківщини, а не з чогось «такого». Також ніде не «перелився». Загалом людина не вода, щоб мала переливатися.

На іншому місці знаходимо таку квітку:

«Дехто головою й руками в таборі націоналістів, а ногами таки ще бовтає в католицькому багні (І. Самчук, А. Антонич)».

Ага, тут сидить сорока. Тільки знову наперед треба виправити неохайність інформацій, знову халепа з нещасними найменнями. Отож не І. Самчук, а Улас Самчук, не А. Антонич, тільки Богдан Ігор. Як не було б, називати католицизм «багном», це таки щонайменше груба демагогія. Можна когось поборювати, та проте панові А. О. не зашкодило б трохи більше такту й почуття міри.

Фейлетони «Самостійності» читаються, немов сенсаційна хроніка з якогось «експресу» або «курієрка», цебто годі від них відірватися. Ось нова жертва – Теодор Курпіта.

«Т. Курпіта – молодик. Лиха доля шарпала його, мов наймитом. Відслужив у товариша А. Крушельницького в «Нових Шляхах» та «Критиці» іменами Юрій Текур та Богдан Гупаловський. Сьогодні працює теж в прозі та поезії під новим іменем, вже по наших опортуністичних або й… – бог зна, де працює. Все можливе сьогодні».

Дійсно, все можливе сьогодні. Навіть і рівень критики пана А. О. сьогодні можливий. Щодо справи Курпіти, то підозріваємо, що так досконало в цьому випадку поінформований А. О. це його найближчий товариш і приятель. Як це кажуть, друг другові найкраще вміє прислужитися.

«Безліч тих співців червоних гимнів «покаялися» або їх вже ці «покаяні» розгрішили. Деякі з них навіть простягнули вже по літературну нагороду ту саму руку, яка недавно лічила червінці». Легко догадатися, під чиєю це адресою.

Але безоглядний А. О. не пропускає нікому. З його щедрої руки піймає буки навіть «Літ. Наук. Вісник» разом з «Вісником». Його співробітники не мали своїх певних шляхів, а шукали тільки нагод. Сьогоднішній «Вісник» теж не чистив ще усіх». От пана А. О. запросити тільки до Львова на «чистку» наших письменницьких кругів.

Все ж таки знайшовся хтось, що його наш фейлетоніст похвалив беззастережно. Є ним «письменниця»… яка досі ще нічого не друкувала.

«Ліда Софієвич – надзвичайно добрий талан, цілком оригінальний підхід у прозі («Пир Тієста»), що мабуть не зустрічалося сьогодні. Та не відомо з якої рації, чи з якої-то радше амбіції, не позволяє себе ніколи надрукувати».

Не знаємо рукописів цієї пані, але беремо часопис для молоді «Вогні» й знаходимо в ньому в відділі редакційної переписки таку замітку: «Софієвич Л. «Пир Тієста» був би тоді оригінальним, якби не було «Оргії» Лесі Українки. Не кидайте пера!» («Вогні», 1932, ч. 2, ст. 31). Як бачимо, наша невідома авторка не була би знов такою абстиненткою від друку, коли б її писання хотіли друкувати. Але віддаймо голос панові А. О. «Знову Слава Гаращак куди слабший матеріал». Котра з цих двох пань сильніший, а котра «слабший матеріал», не знаємо. Не мали нагоди переконатися.

В усьому цьому ще одна неприємна річ, а саме – груба автореклама. Є ще двох молодих письменників, що їх «критик» не тільки вихвалив, але виніс на п’єдестал майже геніїв. Це ні більше ні менше, тільки – Іван Калинів та Микола Гурко. Вони й тільки вони «вулканічні типи націоналістичної літератури», «визначний майстер», «визначний рецитатор», їхні твори «ревеляційні», «книгарська полиця вичікує його ревеляційного циклу». Обидвох знали ми колись як симпатичних товаришів, але про «ревеляційність», «вулканічність», «майстерство», краще не говорім. А. О. всіх інших ставить «на цензурованому».

Щоб не робити виїмків, його власною методою поможім йому. Отож «вулканічний націоналіст» Калинів не тільки зовсім «перелився в сторону опортуністів», але пішов ще дальше, бо виступає в них з протинаціоналістичними статтями. Знов другий «вулканічний націоналіст» Гурко не тільки «бовтав ногами в католицькому багні», але сидів у ньому по самі уші. В свому часі виступав виключно на сторінках католицької преси й то не лише літературної («Дзвони»), але й політичної («Мета», давніша «Неділя»). Одночасно працював у редакції одного популярного часопису під проводом відомої «новошляхівської докторки», постійної співробітниці журналів Крушельницького.

Так виглядає на ділі «вулканічний націоналізм». Власне в націоналістичних журналах («Вісник», «Студентський шлях») писань цього автора не зустрічалось. Нікому не хочемо шкодити, але автореклама повинна мати деякі межі. З цього моральна наука: nie pchaj palca między drzwi – або-не мішати з болотом своїх товаришів, бо самому можна впасти.

«Самостійність» мала добрий намір увести на своїх сторінках літературний фейлетон. На жаль увела поки що тільки сторінку літературної скандалістики.

Дописка. Хтось їдкий нагадав нам, що під буквами А. О. скривається вихованець львівської «малої семінарії» й, мабуть, студент католицької теології. А коли так, то писати про «католицьке багно» він справді компетентний. «Малій семінарії» побажати талановитого учня!

Примітки

Подаємо за першопублікацією: Дажбог. – 1934. – Ч. 7, вересень. – С. 113 – 118, у рубриці «Наш мішок. Б’ємо по пальцях»). Підписано: «Мгр. Йорик». Рукопис зберігається у Львівській національній бібліотеці (від. рукоп., ф. 10, од. зб. 72). У «Творах, 1998» помилково вказано: «друкується вперше за автографом».

Подається за виданням: Богдан Ігор Антонич Повне зібрання творів. – Льв.: Літопис, 2008 р., с. 632 – 637.