Примітивна європеїзація

Богдан-Ігор Антонич

Останніми часами віджила у нас мода на європейськість. Слово «Європа» виринає знову з-під пера майже кожного критика чи взагалі кого-небудь, хто вважає за потрібне заводити балачку на літературні та мистецькі теми. Де не посієш, там виростають «європейські» претенсії, а хто вже не має безпосередніх амбіцій, бодай докине свої глибокодумні міркування. При цьому йдуть завзяті (очевидно, на папері) змагання за монополь. Кожний тільки себе признає європейцем, а других відштовхує від цієї назви руками й ногами. Повстають журнали, що мають відвагу писати про себе як про перший і єдиний український журнал, що формою і змістом орієнтується на Захід.

Викрити причини цього явища зовсім легко. Література хоч-не-хоч мусить іти рівнобіжно з життям і відбивати його загальні тенденції. Останні події в Росії відкинули непереможною хвилею настрої широких кругів від Москви. Кажучи грубо, сьогодні совітофільство не поплачується й є занадто рисковною справою. Попадали всякі «Нові шляхи» та «Критики» й залишили по собі на львівському й празькому бруку безробітний гурт бувших співробітників, що стратили грунт під ногами й шукають вигідної пристані, де могли б причалити.

З другої сторони, трагічна смерть Хвильового пригадала його ідеї й поставила перед очі, на ввесь ріст основну проблему його життя й творчості, проблему Москви та Європи. Зовнішні обставини самі вирішили питання й спрямували хід думок та почувань.

Життя приготовило тло для «європеїзації» як не можна краще. Нічого дивного, що кинулася на неї, мов на спокусливий жир, передусім безробітна новошляхівщина. Знаходить у ній для себе новий захист й одночасно хоче в цей спосіб затерти свою неславну минувшину. Відомо, новошляхівщина рухлива й підприємчива, хоч цією рухливістю заступає здебільша недостачу талантів і дійсної праці. По дорозі для забезпечення притягає до себе різних «відомих авторів», що досі мали небагато спільного з європейством. Трудно, кожний хоче бути модним.

Подивімся на другу сторону медалі, отже як виглядає оця європеїзація в дійсності. Перед нами перше число літературного часопису, що був довго наперед рекламований як український «Les Nouvelles Littéraires» чи «Die literarische Welt». На першій сторінці на передовому місці вірш, а в ньому читаємо:

Як самота мене гніте і туга незбагнута!

Все кличе вас сюди, мадам!

Здається, все голосить:

Ваш друг, покинутий і сам,

Гегенну в собі носить.

Дай руку: підемо удвоє

У затишну оазу мрій,

Де спеленаємся спокоєм

Дай руку, чарівна Міньон!

Що спільного має Європа з тою рутенською тугою за «затишною оазою» і за «спокоєм»? Згаданий перший і єдиний український журнал, що орієнтується на Захід, починається знову таким віршем:

Вишневий сад при хаті,

Дубовий перелаз,

І липи росохаті

І роси, як алмаз.

Пахуча нічка в маю,

З-під стріхи в’ється дим…

Мов тихий сон о раю

Над пеклом життєвим.

Знову той «сон о раю» втомленого русина. Що ж то за «орієнтація на Захід»? Недавно появилася збірка віршів, що її частина критики приняла з захопленням, як об’яву нової європейської, чи точніше, «паризької» поезії. Перший вірш збірки дзвенить:

Ніч. Підняв я коміра пальто,

Дощ хлюпоче в подертій калоші,

Каштановий пожовклий листок

На асфальті припадає: осінь!

Подані вірші виявляють як не можна краще дійсне обличчя найновішої «європеїзації». Здавна відома мелодія, шаблон, наше «рідне» цідрім-цім-цім, а тільки замісць Ганнусі чи Марусі «мадам», замісць коломийського болота «асфальт». Що тут знайдемо? Європейський світогляд? Ані сліду. Ідеї, що хвилюють сучасною Європою? Дарма й шукати. Модерні надбання форми? Навіть цього немає.

Під маркою європейської поезії десятий раз відживає лепківська меланхолія, осінні дзеньки-бреньки пришмінковані кабаретною музою. Наш примітив єднається з примітивом міжнародної вулиці. Старосвітська сопілка, що хоче хихикати під ритм бульварного саксофону. «Бодай ся когут знудив» помішане з «Caluje twoją dłoń, madam». Гапка з Кобилячої Волі plus Деля Ліпінская.

Поети оті, як звичайно, ідуть по лінії найменшого опору. Висхло джерело новошляхівське, прийшла мода на Європу. Гаразд, але замість учитися цієї Європи, здобувати її пізнання основною й завзятою працею, зближатися серіозно до неї, – знаходять її там, де найлегше, в каварні. Уся частина збірки Гординського, присвячена європейським мотивам, навіть має заголовок: «Cafe-creme».

Приїде Гординський (чи Хмелюк) до Парижа й поза шантаном нічого не побачить і нічого не навчиться! М. і. чи правдиві уперто курсуючі чутки, що той «європейсько»-більшовицький поет був стипендіатом митрополита в Парижі? А коли правдиві, то чи справді треба посилати до Парижа поетів, які шукали би Європи по кафе, або чи є це поезія, що як другий «парижанин» Хмелюк шукає Європи «під спідницею дам»? Це зовсім автентичне. Просимо розгорнути «Нові Шляхи» (1931, ч. 9, ст. 3), а знайдемо там вірш одного з них:

Сміх для початку

можна отримати в брамах

за столиками кафе,

на перехрестях вулиць

та

під спідницею дівок, дам,

якщо в кого засоби.

Столиця світу.

Паріс!

Хто хоче купатися в грязюці, хай купається (навіть римовано!). Але нащо за власні уподобання винуватити цивілізацію Європи? Кожний скрізь знайде, що шукає.

А як уявляє собі Гординський парижан, про це свідчить його недавній вірш у «Критиці» (1932, ч. 1, ст. 22):

І підвівши вгору монокль,

зуби шкірять на обеліска

й підтягаються високо,

аж тумпи тріскають.

Потім роблять – хто, де і коли,

апаратами фотографію,

й, оглядаючись, з-під поли,

розкуповують порнографію…

І цей знайшов, чого шукав!

І такі поеми мають нас учити Європи, а навіть самозванчо хочуть узяти на це монополь. Що вони в тих Парижах бачили поза «brasseries»? Що вони знають? Що вони відчувають? Зрозуміймо, що не може бути ніякої європеїзації без засвоєння собі європейського світовідчування, зрозуміння ідей, що стрясають Європою, культурного надбання століть її історії, без упертої та невпинної праці й зусилля.

Але наша публика любить примітив. Її тієї тільки пісеньки грай. На тому тлі зрозумілий несподіваний успіх віршів Гординського. З тої причини забувають про все, прощають йому комунофільство, «Нові Шляхи», «Альманах лівого мистецтва» та «Критику», трафаретні вигуки проти «капіталу», компліменти для Горького («Барви і лінії», ст. 38). Забувають такі бойові вірші, які викликають миле для автора видиво:

А і музики – горі колами,

губіган – на блузах брудних,

під червоними прапорами

стукіт тисячей ніг!

А як Conferencier тих поетів, як провідник цеї найновішої рутенської комуністично-кафешантанної й москволюбної «європеїзації» виступає редактор з «Діла», дописувач «Chwili» та «Нових Шляхів», – як протектор безробітної новошляхівщини. В програмових статтях, що ними вводить нові «європейські» журнали, проповідує Європу однобічно спрощену, Європу бунтарську й скептичну. Забуває, що на той комплекс ідей та прикмет, який називаємо європейством, складалися довгі століття, різні раси й нації, а тому він є чимсь складним. Побіч Європи скептицизму була ще інша, а саме Європа хрестоносних походів, Петра з Амьєну, Колумба, Кортеса, Стенлі, Галілея й Пікара, завойовників землі й неба, Данта, Корнеля й Шекспіра, Гете, Вагнера, Рільке й Георге, Кіплінга та Лондонських «законів білої людини». А сучасне західне «бунтарство» напевно не йде тими «новими шляхами», що їх уявляють собі наші спізнені «радикали».

Коли М. Рудницький пише програмову статтю про Європу, не може обійтися без Достоєвського, Тургенева, Толстого, Чехова, Горького («Ми», ч. 1, ст. 97). Редакційна стаття наших «Les Nouvelles Litteraires» теж вичисляє одним помахом Достоєвського, Тургенева, Толстого, Чехова, Горького й Буніна (бракує ще Зощенка та Еренбурга, а був би комплект). В цьому тижневику (ч. 1) одночасно статті про Буніна й Тургенева, а немає навіть згадки про смерть пані де Ноай, Бремона. Гординський у своїй збірці не може собі уявити Італії і Капрі без Горького й зітхає мрійливо до совітсько-босяцького святого. Стара драгоманівська сопілка!

Ми («ЛНВ» та «Вісник») вже від дванацятьох літ обстоюємо духову єдність з культурою Заходу, але шукаємо Європи не в кафе-шантанах, не в Драгоманова, не в Горького і не в Маркса, і – ні в Фейхтвангера, ані в Людвіга Кона чи Еренбурга.

Примітки

Подаємо за першопублікацією: Вісник. – 1934. – № 2, лютий. – С. 127 – 130. Підписано псевдонімом «Зоїл». Наступна публікація – у «Творах, 1998».

Зоїл (коло 400 – коло 330 рр. до н.е.) – давньогрецький софіст. У творі, який не дійшов до нас, критикував «Іліаду» й «Одіссею», за що був названий «бичем Гомера». Ім’я Зоїла стало символом неприхильної, уїдливої критики.

«Chwila» («Мить») – польськомовний часопис єврейських письменників, який виходив у Львові в 1930-ті рр.

Псевдонім Б. І. Антонича розкрито у репліці, опублікованій у другому числі журналу «Дажбог» за 1935 рік (С. 11). Подаємо її повністю:

Європеїзація пана Зоїла

«Назустріч» – орган в. Боднаровича, Михайла Рудницького і tutti quanti (по наському прихвосні) бім-бам-кає з приводу появи відновленого («105-процентового») «Дажбога». Вражені особливо деякі мистці від АНУМ-у статтею п. Луцика в 1. ч. нашого часопису. Ясна річ, замісць річевої відповіді, це особисті випадки.

Є ще в «Назустрічі» й така велемудра замітка: «В тому самому «Дажбозі» пише В. Дальновидець: «Ми ж молоді після досвіду великої війни»… Не чули ми нічого, щоб відомий поет «Молодої Музи» перейшов операцію Воронова».

Замітка гідна авторів. Але ми в те не входимо, як не хочемо теж твердити, що старшим і молодшим авторам й інспіраторам замітки вже й операція Воронова не поможе. Зате ж ми вельми раді, що пан Богдан Ігор Антонич (колишній співробітник «Вісника» і «Дажбога»), який нарешті «пристосувався» і під вправною рукою пана Михайла Рудницького знайшов себе на сторінках «Назустрічі», уповажнює нас пригадати йому й усім, кому треба, що автором статті «Примітивна європеїзація» (у 2 книжці «Вісника» за 1934 рік, стр. 127 – 140), підписаної «Зоїл», є найновіший співробітник «Назустрічі» й «лауреат» третьої цьогорічної нагороди.

«Повстають журнали, – писав у тій статті п. Зоїл про «Назустріч», – що мають відвагу писати про себе, як про перший і єдиний журнал, що формою і змістом орієнтується на захід». «Попадали всякі «Нові Шляхи» та «Критики» і тим самим «життя приготовило тло для європеїзації» як не можна краще. Нічого дивного, що кинулася на неї, мов на спокусливий жир, передовсім безробітна (прекрасний термін, пане Антонич! – д.) новошляхівщина.

Знаходить для себе новий захист й одночасно хоче в цей спосіб затерти свою неславну минувшину. Відомо, що новошляхівщина рухлива й підприємчива, хоч цією рухливістю заступає здебільша недостачу талантів і дійсної праці. По дорозі для забезпечення притягає до себе (авжеж – дався «притягнути» й пан Зоїл! – д.) різних «відомих» авторів, що досі мали небагато спільного з європейством. Трудно, кожний хоче стати модним» (і пан Антонич теж – д.).

Навівши кілька прикладів з 1 числа «Назустрічі», пише далі пан Зоїл, що дійсне обличчя тієї найновішої «європеїзації» – це: «здавна відома мелодія, шаблон, наше рідне цідрім – цім – цім» (так! так! – д.), що «під маркою європейської поезії десятий раз відживає лепківська меланхолія, осінні дзеньки-бреньки, пришмінковані кабаретною музою», і т. д., і т. д. Добре писав пан Зоїл, правда, пане Антонич!

Співпрацює в «Назустрічі» м. інш. й С. Гординський. Цього сьогоднішнього співтовариша пана Антонича зарахував пан

Зоїл до тих поетів, що замісць учитися Європи – «знаходять її там, де найлегше, в каварні» або «під спідницею дам» (підчеркнення п. Зоїла – д.) і пригадував йому ні більше, ні менше, а тільки: комунофільство, «Нові Шляхи», «Альманах Лівого Мистецтва», «Критику», компліменти для Горького й большевицькі вірші, (стор. 128 – 129).

Про свого ж нового маестро й провідника пана Михайла Рудницького писав Зоїл таке: «А як Conferencier тих поетів, як провідник цеї найновішої рутенської комуністично – кафешатанної й москволюбної «європеїзації» виступає редактор з «Діла», дописувач «Chwili» та «Нових Шляхів», – як протектор безробітної новошляхівщини» і т. д.

«Ловко»? Що, пане Антонич? Не можна ж краще схарактеризувати своїх нових друзів і… себе!

Ця репліка поміщена у рубриці «Пером і шпадою». Підписано: «дан». Оскільки головним редактором «Дажбога» у цей час був Богдан Кравців, можемо припустити, що він і є автором репліки.

Подається за виданням: Богдан Ігор Антонич Повне зібрання творів. – Льв.: Літопис, 2008 р., с. 613 – 618.