Сто червінців божевілля

Богдан-Ігор Антонич

До дискусії про світогляд і розуміння поезії

Вже більш місяця ведуть у нас оживлену дискусію на тему «Чи письменник мусить мати світогляд?» Сама дискусія виявилася назагал безплідною, тупцюючи на одному місці, зайшла у сліпу вулицю й не може з неї вилізти. Обмежуються до того, що один за одним заявляють дискутанта: я за потребою світогляду, я теж за світоглядом, і я теж! Але набрала дискусія неабиякої ваги – і то з зовсім несподіваної причини. Мимохідь і, так сказати б, по дорозі виявила вона бодай найслабшу сторінку нашого літературного руху, розкрила, мабуть, найболючіше місце нашого мистецького життя. Саме в тому річ, що так завзято й пристрасно сперечаються за світогляд мистця – і тільки за світогляд.

На само поставлене питання відповідаю банально, як усі інші, позитивним «так». Іду за звичайним, популярним розумінням слова «світогляд»: якийсь світогляд має кожна людина, ну а письменник чей же також людина! Властиво, зайво за це сперечатись. Тільки в тому справа, що світогляд для мистецької творчості письменника зовсім не найважніша річ. Далеко важніші: творча індивідуальність, світовідчування, світосприймання, чи як це там назвете.

М. Гнатишак почав дискусію такою казкою: раз зійшлися звірята, зв’язали орла й почали надумуватись, чи він мусить мати крила. У цьому часі орел розірвав пута й полетів собі. Тоді всі зрозуміли, що орел ніщо інше, тільки птаха, а кожна птаха має крила, щоб на них літати. Порівняння влучне, але не до самого кінця. Саме найбільше лихо в тому, що в нас кажуть письменникові літати на крилах… світогляду, а в дійсності кожне справжнє мистецтво, кожна справжня поезія виростали з емоції і зі світовідчування.

Світогляд – як ми не будемо його там розуміти – належить до царини розуму; це вартість інтелектуальна, це завжди якась система думок, «поглядів», якась більше або менше оформлена система розуміння дійсності. Зате враження, що їх викликує мистецтво, чи це будуть враження творця, чи сприймача, мають завжди характер передовсім чуттєвий, емоційний. Це ніяка нова думка, це здавна відома й признана правда, але в нас майже десяток критиків і так званих прихильників мистецтва свариться тільки за світогляд!

Тут ядро справи. У нас майже нема критиків, що дійсно відчували би літературу, щоб справді вміли сприймати мистецькі спонуки й відповідно на них реагувати. В історії літератури майже самі бібліографи, списувачі, приміткарі, довботексти або знов дослідники розвитку таких чи інших ідей, в критиці це здебільша інтелектуалісти, розумовці, «світоглядники». Навіть тоді, коли вони застерігаються і кажуть про натхнення, «внутрішню правду», суб’єктивізм тощо, шило вилазить з мішка. Говорять про «вогонь в одежі слова», а насправді думають про «думки в одежі слова».

Ось кілька прикладів. Уявім собі таку сцену: на відкриття малярської вистави приходить якийсь Доктор Дальтоніст (це збірна назва, їх багато), стає перед публікою і говорить: «Пані й Панове! Малярство це мистецтво барви. Вартість малярського образу в силі, красі й доборі барв. Це найважніший критерій оцінки». По цих словах підходить до стіни, де висять образи, стає перед найбарвнішим, найяскравішим з них, показує на нього й пояснює: «Цей образ, бачите, якийсь «модерний». Я його зовсім не розумію. Він сірий, брудний, безбарвний. Дивуюсь тільки, що дозволили якомусь претензійному мазунові його тут повісити». Публика похитує головами, що їй не йде до тямки, адже ж бачить: червінь, зелень тощо, але це ж Доктор Дальтоніст, поважна людина, учений знавець. Глядачі здезорієнтовані, не знають кому вірити, чи «знавцеві», чи своїм очам.

Доктор Дальтоніст говорить про натхнення в поезії, про «суб’єктивну правду», про «внутрішню красу», а згодом бере вірш молодого поета О. Ольжича й цитує з нього:

Напинайте рогожі вітрила!

Океан прокидається злим.

Доктор Дальтоніст не «розуміє» цього. Це якийсь «дадаїзм» чи «футуризм». За всяку ціну старається осмішити поета. Протираємо очі з дива. Приходить інший доктор і цитує:

Співають теслі, бубни б’ють.

Розкрию таємницю:

Червоне сонце продають

на ярмарку в Горлицях.

Можу заложитись з докторами дальтоністами, що прочитаю цей вірш якому-небудь анальфабетові з глухої закутини – хоч би з моєї далекої Лемківщини – чи той не «зрозуміє» вірша краще від нашого доктора?

Де вечори з євангелії, де світанки,

де небо сонцем привалило білі села,

цвітуть натхненні вишні кучеряве й п’янко,

як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

Доктор знову цього не «розуміє»; на його думку, це «купа змістово не пов’язаних зі собою слів». Тут немає «жадного вищого настрою». Критика завжди суб’єктивна, але є також і якісь межі «суб’єктивізму». Інший «світоглядник» називає автора цих віршів «безрозсудним поганином самого почування» («Дзвони»). Цей, хоч також спрощує, але бодай не дальтоніст. Тепер автор у клопоті, бо не знає, чи в нього надмір почування, чи брак. Але справа не в цьому.

Обидва критики говорять про «почування», «натхнення», а хочуть просто «глибоких думок», що потверджували б їхні власні переконання. Коли б у цих віршах були якісь науки, зазиви, гасла, трохи абстрактного туману, то все було б у порядку. Доктор Дальтоніст не «розуміє» цих віршів тому, бо вони зовсім ясні і прості, а відчувати їх не може, бо на те він дальтоніст. За звичкою старого емерита звик щоденно по обіді розв’язувати шаради, а тому, що згадані вірші не є шарадами, він розчарований.

Що багато уступів з другої частини «Фауста», «Божеської комедії», а навіть і «Слова про Ігорів похід» справді зовсім незрозумілі й їх ніхто не вміє вияснити, це нічого не шкодить. Його навчили в школі, що має ці твори вважати за геніальні. Але багатьох віршів сучасних поетів він не «розуміє», бо цього ще в школі за його часів не брали і вірші читає він раз на рік, коли пише статтю про поезію.

Так між мистцями та громадянством стають усякі «критики», інтелектуалісти, розумовці, дальтоністи на мистецьку емоцію, «світоглядники», трутні в літературному вулику, вчать письменників, як мають писати, а читачів, що мають «не розуміти». Повстає заворожене коло. Публика каже, що не має що читати, письменники, що не мають для кого писати. Щасливіші малярі й різьбярі, бо можуть бодай відкликатися до оцінки чужинців. Яке це дивовижне, але щойно тоді місцевий Доктор Дальтоніст починає злегка «розуміти».

Тиранія розумового «світоглядництва» викликує ще й інші лихі наслідки. Коли я недавно писав про «векселі без покриття» деяких наших поетів, то стояв на становищі, що мистецька творчість повинна мати подвійне «покриття»: в оцій «внутрішній правді» творця і в правді дійсності. Може письменник писати про Китай, коли має якесь – хоч би тільки емоційне – відношення до Китаю й коли цей Китай справді існує. Але буває: живе собі молодий поет, симпатичний юнак, до речі, ще з дуже хиткими й невиробленими поглядами, а вірші складає за зразком: «Іду крицевий і залізний, а за мною мільйони таких, як я, крицевих і залізних».

Це світоглядне акторство, а ним не заступити правди мистецтва й правди життя. «Партія веде» Тичину й Рильського, але не раз і навпаки: поет хоче вести партію. Коли знецінюється «чисту» чи «незалежну» поезію, амбіцією письменника стає становище партійного піїти, сурмоголосого кольпортера. Коли бачить, що позиція його партії захитана, за тиждень переходить в іншу і в ній робить те саме. Можна такий «трік» повторити кілька разів. Тоді світоглядницька критика пише про «шукання світогляду».

Ніхто не виступає проти «ідеї» в мистецьких творах. Навіть агітка в деяких випадках може бути потрібна і талановита. Але кожний, хто розуміє і відчуває вартість літературного твору, мусить бути проти примітивного, розумового світоглядництва та його диктатури. Велика творчість родилась завсіди з великих емоцій. Не можемо вірити у мистців і поетів, що для них творчість – це тільки справа світогляду, що не зуміли б для свого мистецтва посвятити самих себе, виректися для нього так званого особистого щастя, не спати ночей і будитись серед сну в сяйві нових задумів. Бо своє мистецтво треба таки протерпіти. Справжнім мистцям дає на дорогу найясніший бог Діоніс коли вже не «сто червінців божевілля», то бодай одного.

Примітки

Вперше опубліковано: Діло. – 1935. – Ч. 156, субота, 15 червня. – С. 2 – 3. Надруковано також: Сучасність. – 1992. – № 9, вересень. – С. 80 – 82; «Твори, 1998» (обидві публікації підготувала Л. Головата). Подаємо за публікацією у «Ділі».

Подається за виданням: Богдан Ігор Антонич Повне зібрання творів. – Льв.: Літопис, 2008 р., с. 656 – 660.