Проти поменшування мистця
Богдан-Ігор Антонич
(Книжка про Новаківського)
Василь Хмурий: О. Новаківський. (В серії монографій «Українське малярство»). Видавництво «Рух», Харків, 1931.
Книжка складається з розвідки Хмурого (тридцять сторінок та односторінковий зміст французькою мовою) і з двадцять п’ятьох відбиток образів Новаківського.
Багато говорить заголовок статті: «На роздоріжжі поміж Ібсеном і Франком». Виявляє він необережно наставлення автора більш літературне, як мистецьке. Хмурий оповідає більше про тодішні суспільні та літературні гасла, течії, настрої, змагання, ніж про творчість митця. Очевидно, маємо тут наявний приклад, до чого може довести пересада в офіційності. На Радянщині можлива тільки суспільницька критика, тому щоб знайти признання, треба свідомо робитися сліпим, цебто поза суспільними проблемами не бачити нічого.
Такий підхід мав би іноді безперечну вартість, коли б малюнок епохи був точний та вірний. Одначе, коли він є скривлений та неправдивий, із студії не лишається ніщо. Висвітлення умовин, серед яких живе мистець, його оточення, суспільного підкладу, що на ньому виростає творчість, має тільки тоді свою ціль та оправдання, коли веде безпосередньо або бодай посередньо до роз’яснення самої творчості. Коли суспільницькі міркування завішені в порожнечі, стають для критика зайвим вантажем.
Розвідка Хмурого це зразковий приклад такої буцім суспільної балаканини й муляння читача вивченими фразами. Критик приступає до своєї теми з готовою схемою, навіть з приготованим заздалегідь вислідом. Увесь його хист і зусилля звернені тепер, щоб дійсність, що про неї має писати, підтягнути під схему й під апріорні висновки. Треба за всяку ціну вишукувати докази й латати ними суперечності, закривати справжній стан. Повстає не оперта на дійсних явищах студія, але штукарство думки.
Можна з подивом дивитися на заходи Хмурого, як намагається знайти між картинами Новаківського вихідну точку для своєї схеми. Кілька краківських образів мистця мають бути творами «правдивого» Новаківського, усі інші не з душі, не з його особовості, тільки викликані посторонніми впливами, усі інші є лише самозреченням творця із своїх ідей. Очевидно, ці всі інші невигідні критикові, тому треба з ними справитися таким дешевим, легким способом.
Ще більше здивування викликують штуцерні витівки Хмурого в поясненнях до поодиноких образів. У митця-некомуніста все мусить бути обов’язково печальне, занепадницьке, зневірене. Трагічна й печальна для автора статті є навіть дівчина, що її надівають очіпок (до речі, на образі розсміяна). Таким робом можна підкинути творцеві все, що критик хоче, байдуже, чи мистець бажав такий намір перевести в діло й чи справді в свойому творі висловив таку ідею. Такий підхід критика до твору називається в теорії критики «підкиненим мішечком». Товаришу Хмурий, заберіть собі свій мішечок!
На мішечковій методі не кінець. Автор розвідки намагається насилу пхати Новаківського в літературу. Робить ad hoc готову шухляду «брандизму» та із спокійним сумлінням складає до неї мистця. Рецензент книжки Хмурого в «Мистецтві» Михайло Драган зовсім зайво виводить цей буцімто «брандизм» нашого творця з Кракова. Що це є брандизм? Ібсенового героя можна двояко розуміти. Це або незломний борець, непохитний визнавець ідеї, людина з залізною волею й силою духа, що вперто змагає до здійснення своїх задумів і не відступить від них ні на крок, або це самітна одиниця, що перевищає вартістю своє оточення, та її не зрозуміло суспільство. І одне й друге пояснення є слушне.
Але чи такий «брандизм» не є відвічною темою, незалежною від Ібсена, а з другої сторони, чи вплив норвезького письменника на польську літературу був під цю пору (та й пізніше) такий великий? Здається, навпаки. Зовсім зайва річ дошукуватися якогось окремого «брандизму» в творах Новаківського. Це теж підкинений мішечок.
Загалом Новаківський виходить у студії Хмурого поменшений та сфальшований. Є вона яскравим прикладом тандитності великої частини радянської критики.
Під зовнішнім оглядом книжка видана дбайливо. Обгортка Кричевського добра. Проте насовується питання, чому радянське видавництво (державне) не спромоглося на барвні відбитки малюнків Новаківського.
Примітки
Подаємо за першопублікацією: Карби. Мистецький збірник. – Львів, 1933. – С. 18. Наступна публікація – у «Творах, 1998».
Новаківський Олекса Харлампійович (14.3.1872 – 29.8.1935) – український маляр і педагог. Мистецьку освіту здобув, навчаючись в Одесі (1888 – 92) у Ф. Клименка та у Краківській Академії красних мистецтв (1892 – 1900) у Л. Вичульського і Я. Станіславського. Стильова манера О. Новаківського сформувалася на творчому засвоєнні принципів імпресіонізму. Довгий час працював у с. Могила біля Кракова. З 1913 року проживав у Львові, окрім творчої роботи займався педагогічною діяльністю. Заснував у Львові художню школу.
Хмурий Василь Онисимович (справж. прізвище – Бутенко; 8.2.1896 – 27.1.1940) – український журналіст, мистецтвознавець, театральний критик. Працював у журналі «Нове мистецтво», видавництві «Рух» у Харкові, друкувався у газеті «Вісті ВУЦВК’у», журналах «Червоний шлях», «Сільських театр». Автор книги «Нотатки про театр, кіно та просторове мистецтво» (1930), розвідок «Йосип Гірняк», «Мар’ян Крушельницький», «Олекса Новаківський», «Іван Труш» (усі – 1931), низки мистецтвознавчих статей та ін. Репресований 1933 р.
Подається за виданням: Богдан Ігор Антонич Повне зібрання творів. – Льв.: Літопис, 2008 р., с. 600 – 602.