Поезія по цей бік барикади

Богдан-Ігор Антонич

1

Смерть Франка в 1916 році завершує довоєнний період української літератури, період, щедрий на таланти, багатий на великі імена. На останнє десятиліття перед війною припадає у Галичині період т. зв. «Молодої музи», що була досить віддаленим відповідником «Молодої Польщі». Поети цієї групи вже тоді сказали все, що мали сказати, і майже цілком вичерпалися. Більшість із них ще живі, але вони або зовсім замовкли, або щонайменше полишили лірику, їх роль у повоєнному літературному житті доволі скромна, а впливу на це життя вони не мали жодного.

Сучасна літературна молодь зовсім відійшла від них, і їй ближче навіть середньовічне «Слово о полку Ігоревім», аніж їх смутки, муки і космічна туга, як і для сучасного польського покоління ближчий Кохановський, ніж молодопольськість.

Чільний представник «Молодої музи» Петро Карманський (нар. 1878), творчість якого характеризують самі назви його довоєнних книжок: «Ой люлі, смутку», «Блудні огні», «Пливем по морю тьми», після війни видав у Бразилії, куди виїхав, мало кому відому з часів війни «За честь і волю» (1923), в якій пробує вдатися до провісницького тону. Потім він опублікував у періодиці низку гарних віршів на бразильські теми. Тривалий уже час мовчить, а опубліковані останніми місяцями два – три віршики, на жаль, слабкі.

Найпопулярніший і найплідніший поет цієї групи Богдан Лепкий (нар. 1872), співець тихої меланхолійної осені, автор книжок «Над рікою», «Осінь», «Листки падуть», «На чужині», «З глибин душі», «Поезіє, розрадо одинока», «Над морем», «Доля», після війни долучив до них тільки збірку «Сльота» (1926) з банальним лейтмотивом:

Дощі, сльота

І болота,

Ніде ні фіалків, ані рож

Знайти не мож.

Василь Пачовський (нар. 1878) після трьох довоєнних книжок «Розсипані перли», «На стоці гір» і «Ладі й Марені терновий огонь мій» друкує лише кілька фрагментів із поеми у стилі Данте «Марко Проклятий».

Замовкли також два їх молодші колеги. Остап Луцький (нар. 1883), автор збірки «В такі хвилі», ще один співець осені, присвятив себе лише громадській та політичній діяльності. Степан Чарнецький (нар. 1881) певний час продовжував лепківську поезію осені та меланхолії (у збірках «В годину задуми», «В годину сумерку» і «Сумні ідем»), щоб перервати її уже кільканадцять років тому.

Нарешті, з «Молодою музою» пов’язана лірична творчість Михайла Рудницького (нар. 1889), більш відомого багаторічною критичною діяльністю. Його нечисленні вірші, розкидані по часописах, скупі на слова, позбавлені безпосередності, дратують своєю заінтелектуалізованістю, наче майстерні, але штучні квіти; вони нагадують картини, побачені через зелене скло акваріума. Зібрані в розцяцькованому томику «Очі і уста» ліричні нариси, написані неримованим віршем, – це в найблагороднішому камерному тоні любовна лірика мудрої осені, притишена сурдинкою розваги. Дрібні й мережані поезії Рудницького репрезентують безсумнівно високий письменницький рівень.

У полум’ї війни, в окопах і маршах здобуло поетичне хрещення молоде покоління. Стрілецький журнал «Шляхи», що виходив у 1915 – 1918 рр., ввів у літературу низку нових імен. Письменники цієї генерації багато пережили й багато бачили, здобули великий досвід, однак створюється враження, що вони не дали того, чого можна було сподіватися від них. Власне, й вони вже сьогодні вичерпані і, на жаль, передчасно відспівали свою пісню. І не піднеслася вона надто високо. Радше навпаки – результати неспівмірні з зусиллями, талантами, можливостями.

Вже довгий час вони групуються навколо видавництва «Червона калина» (червона калина – один із стрілецьких символів), і так можна було б їх називати. Головне своє зусилля вони скеровують на воєнну повість. Щодо форми вони не внесли в поезію нічого нового (це треба відверто визнати), щонайбільше – певні мотиви й настрої, пов’язані з війною, хоч і її образу не зуміли подати нам в усій силі. За невеликими винятками залишилися цілком байдужими щодо нових течій і здобутків форми.

Найздібнішим поетом цього покоління є О. Бабій (нар. 1897), який пробує свої сили чи не в усіх жанрах. Головним його твором є воєнна поема «Гуцульський курінь», писаний змінним ритмом і різними віршованими метрами, твір непересічної виражальної сили. Випустив також кілька збірок лірики, як «Ненависть і любов», «Поезії», «За щастя оманою». За суттю своєю м’який і меланхолійний, розриваний суперечливими почуттями, перескакує з мотиву на мотив, з настрою на настрій, шукаючи на камертоні найбільш свого, єдиного тону. Власне, Бабій досі не знайшов себе й, може, уже ніколи не знайде. Хоч має він великий доробок, на всьому, що написав, залишається відбиток нездійсненого.

Популярним стрілецьким піснярем є Роман Купчинський (нар. 1894), чиї меланхолійні вірші стали набутком загалу, переходять з уст в уста як народна поезія.

Кілька сильних творів, що розкидані по часописах, дав Микола Матіїв-Мельник (нар. 1893), відоміший як новеліст. Віршики на всі свята й урочистості року постачає Юрій Шкрумеляк.

Дещо пізніше здійснюється у Львові перша спроба створення групи поетів католицької орієнтації. Вони обирають собі назву «Логос» і об’єднуються навколо журналу «Поступ», який з 1930 року перестав виходити. Після його закриття припинилася і діяльність групи, результати якої менш ніж скромні, а кажучи щиро – ніякі. Справжній мистець і чільний її представник Орест Петрійчук (Микола Мох) почав і закінчив свою творчість одною книжкою віршів «Про те, що люблю». Зібрані в ній любовні вірші не позбавлені певної свіжості і навіть формальних знахідок, їх автор тепер виступає як доволі цікавий критик. Найплодовитіший член групи – Василь Лімниченко.

Проте найпомітніший український католицький письменник св. Гавриїл Костельник перебуває поза групою. На жаль, нечисленні вірші є слабшою частиною його творчості, натомість далеко помітніших результатів Г. Костельник досяг у галузі драми, філософської прози та критики.

Водночас у Галичині починають щораз сильніше діяти радянські впливи. З їх зростанням відбувається радянізація деяких письменників, до чого спричинилася політика радянських урядових кіл і їх дипломатичного представництва. Першим за новими гаслами пішов Василь Атаманюк (нар. 1897), за ним Василь Бобинський (нар. 1898). Обидва вийшли зі стрілецьких рядів і співпрацювали певний час із рештою письменників цього покоління. Творчість обидвох у цей період відзначалася виразною еротикою, щоб від неї через загальну революційність прийти до декларованого комунізму.

Атаманюк, який доволі скоро виїхав до Рад, видав низку збірок: «Засмучені флояри», «Чари кохання», «Хвиля життя», «Жовтень», «Галичина», переклади з єврейської поезії, та все ж не посів помітного місця ані в поезії галицькій, ані в радянській. Бобинський (збірки «Ніч кохання», «Тайна танцю», поема «Смерть Франка», переклади з Рембо) – літератор, який блискуче володіє мистецтвом вірша, але претензійний і холодний, котрому не допомогли допінги ані порнографії, ані революційного пафосу.

Через деякий час піднялася справжня хвиля попутництва, органом якого став місячник «Нові шляхи», що виходив у Львові протягом чотирьох років (1929 – 1932) товстими томами. Чільні його представники Іван Крушельницький та Авенір Коломієць. Перший працьовитий, велемовний і водянистий, другий – студент теології, що насміхається з релігії.

Але побіч попутників подають голос і справжні пролетарські письменники. Ще давніше Бобинський заснував журнал «Вікна» (1928 – 1932), який набирає радикального характеру, особливо завдяки Степанові Тудору. Тудор є найвидатнішою постаттю серед комуністичних українських літераторів Галичини.

Він єдиний серед них справжній марксист, що пройшов школу діалектики Гегеля і Плеханова, бо Бобинський – позер, а Крушельницький – нудний базіка. Цікаві й формальні експерименти Тудора, хоча вони сильніше виявилися у прозі. Останнім часом хвиля попутництва раптово припинилася. Обидва журнали закриті. Крушельницький, а трохи раніше Бобинський емігрував до Харкова, інші зникли з арени, як камфора.

Нарешті виступає наймолодше покоління. Найперше з’являється короткотривала група «Листопад» (1929), у якій ще помітні прояви дещо сентиментального стрілецького епігонства поєднані з новішими, більш виразними течіями. Після того, як група розпалася, більш енергійна й обдарована частина її учасників, поповнена новими силами, створює щомісячний орган «Дажбог», який виходить з осені 1932 р.

Програмною рисою їх є певний юнацький романтизм, що видно вже з самої назви. Діапазон форм надзвичайно широкий, від густого сонета й мелодичної строфи до дадаїстичних словесних конструкцій за принципом фонетичної асоціяції. Метафора виразно сучасна. Ці юнаки з полум’яними очима, неспокійні, нервові, звеличники здоров’я і сили, вітають у своїх віршах невідомі шляхи, незнане життя, бурхливі дні, в’язничні келії, барвисті міста і місяць над конюшиною. Найобдарованіший з них Богдан Кравців (збірки «Дорога», «Промені», «Сонети і строфи»), може, найкращий виразник ідеалів, турбот і проблем сучасної української молоді. Про решту індивідуальностей можна буде говорити лише після певного їх розвитку.

Як у кожній групі, тут є свої марудники, які, звичайно, за якийсь час відпадуть. Зрештою, й поза нею з’являються останніми роками яскраві таланти подібного психічного складу. Можливо, ми перебуваємо напередодні нової школи неоромантиків. До того ж, бачимо численні таланти, які не належать до ніяких груп, як Ю. Косач, яскравий і стихійний поетичний талант, відомий і як першорядний новеліст.

2

Емігрантська поезія розвивається більш – менш паралельно з галицькою, хоч має своє власне, навіть монолітне і яскравіше обличчя. З одного боку, вона скоріше присвоїла собі формальні здобутки нової наддніпрянської лірики, що сталося радше завдяки мовній близькості, з іншого – лишилася більш замкнутою і недоступною для усіх чужих ідейних впливів, обмежуючись лише цариною змісту.

Два її провідні мотиви, а саме: зрозуміла туга за втраченою батьківською землею, яка є домінуючою головно у старих письменників, та розлитий широкою рікою історизм. Останній заповнює добрих три чверті емігрантської віршової продукції. При цьому характерно, що він звернений передусім до найдавніших часів, аж до Середньовіччя, до Русі варягів і «Слова о полку Ігоревім».

Така популярна колись козацька романтика значно втратила свою притягальність, а іноді навіть була долана як вираз т. зв. «провансальства». Мотиви чужоземної історії зустрічаються, але значно рідше, причому також із тенденцією до Середньовіччя. Цей історизм поділяється на два розгалуження: одне радше ліричне, безпосереднє, розспівне (Дараган, Ольжич), а друге скоріше історіософічне, поглиблене, похмуре (Стефанович, Маланюк).

Еміграція мала спершу свої власні літературні періодичні видання: «Веселка» (1922 – 1923) в Каліші, «Нова Україна» (1922 – 1928) у Празі, поминувши дрібні одноденки. Вони, однак, не позначилися на загальному літературному рухові. Еміграційні письменники згуртувалися передусім у львівському «Літературно-науковому віснику».

Цей загалом найсолідніший український журнал, заснований ще в 1898 р. Франком та істориком Грушевським, від 1922 р. редагований Дмитром Донцовим, виходить тепер (від січня 1933) під скороченою назвою «Вісник». Діяльність Донцова незатертими слідами позначилася на українському літературному житті. Вся молода еміграційна поезія виводиться з нього, та й на деяких галицьких письменників мав він значний вплив (Бабій, наймолодші). Він оголосив війну російським впливам, закоріненому культові російськості, провінціалізмові, місцевому провансальству, рутині, шаблону, катеринкарству, легкопису, сентименталізму, традиційному «м’якому серцю» і веде її безперервно з неослабним розмахом.

Із старших поетів, головна частина творчості яких припадає на довоєнний період, в еміграції перебувають О. Олесь (Олександр Кандиба, нар. 1878), Спиридон Черкасенко (нар. 1876), а певний час Микола Вороний (1871) та Володимир Самійленко (1864 – 1925). Два перші ще творять і дають речі високого рівня, хоч у галузі поезії до осягнутих раніше результатів не вносять нічого нового. Тон їх творчості ностальгічний і переважно болісний (збірки Олеся «Чужиною», «Кому повім печаль мою»).

Незабаром з’являється на видноколі воєнне покоління, яке хронологічно відповідає галицькій стрілецькій групі; воно починало свою творчість в інтернованих таборах. Першим серед них виділяється Юрій Дараган, що передчасно помер на туберкульоз (1894 – 1926). Видана у Празі 1925 р. збірка «Сагайдак» із незвичайною майстерністю і відчуттям слова містить у собі всі елементи, які згодом розвиватиме решта поетів еміграції: яскравий історизм, варяги, дикий степ, сонячний Дажбог, настрої вигнанця.

Олекса Стефанович (нар. 1900) пише важко, бореться з неподатливим наголосом, поглиблює думку, володіє довгим диханням, відкриває історіософічні перспективи (трагізм великих просторів, країна між Заходом і Сходом, «хрест» доріг), створює бриласті і міцні поеми (напр., «Хрест»), крім того, осінь стилізовано в історичний язичницький спосіб у бронзі й парчі. Зате чиста лірика авторові не вдається. Тенденція обидвох поетів приводить до найкращих результатів.

Євген Маланюк (нар. 1897) у Степовій Україні, колишній офіцер, інженер, тепер мешкає у Варшаві – найвидатніший поет української еміграції. Він дебютував разом із двома іншими поетами в спільній збірці «Озимина» (Каліш, 1923). Далі йдуть дві наступні збірки: «Стилет і стилос» (1925), «Гербарій» (1926) і найкраща «Земля й залізо» (Париж, 1930). Спершу частими є ще особисті мотиви, конструктивістські тенденції («Поет – мотор! Поет – турбіна!»), екзотика, поміж якої вирізняється любовний вірш з Таїті і Гогеном. Поступово все це перемагає історизм із вершинними «Варягами». Вірш Маланюка – це переважно чіткий ямб, часто жорсткий. Як творча індивідуальність Маланюк нагадує відомого російського поета Миколу Гумільова (розстріляного більшовиками). І про українського поета сказано: «Таких, як Маланюк, ми не оцінюємо, а розстрілюємо».

Стилізатором мови, задивленим у давні часи, є Юрій Липа (нар. 1900), оригінальніший у прозі (близький у цьому плані до Берента). Так само оригінальніший у прозі Леонід Мосендз (у Празі), автор кількох гарних фабульних поем переважно на теми чужоземної історії. Наймолодший і найбільш обнадійливий поет цієї групи Олег Ольжич (Олег Кандиба, син Олеся, нар. 1907, асистент антропології у Празі), теж співець історичних та навіть доісторичних тем, найближчий, може, до Дарагана мелодійністю вислову, споріднений настроями з львівською поетичною молоддю.

Від цих авторів відділяються поетеси Наталя Лівицька-Холодна та Олена Теліга у Варшаві.

З поетів Буковини можна виділити Володимира Кобилянського (1895 – 1919), лірика за типом і з долею Ліберта, а далі Дмитра Загула (нар. 1890, збірки «З зелених гір», «Наш день», «Мотиви», переклад «Фавста») і Миколу Марфієвича, автора поеми про опришка Миколу Шугая, які живуть в СРСР.

На Закарпатті виділяються лівий Василь Гренджа-Донський та католик Зореслав.

Примітки

Вперше опубліковано: Sygnały. – 1934. – № 4-5. – S. 3 – 4 (польською мовою). У перекладі українською мовою М. Ільницького опубліковано: Дзвін. – 1990. – № 5. – С. 114 – 116; «Твори, 1998». Вперше передруковуємо оригінал польською мовою.

Подаємо переклад Миколи Ільницького.

Подається за виданням: Богдан Ігор Антонич Повне зібрання творів. – Льв.: Літопис, 2008 р., с. 898 – 905.