Література безробітної інтелігенції

Богдан-Ігор Антонич

Підхід до літературних явищ із суспільного боку не втратив досі і ніколи не втратить своєї вартості, хоч би скільки разів знеохочували до нього своїми спрощеннями так звані марксівські критики, що намагаються взяти монополь на суспільницьке літературознавство. Хіба не треба повторювати загальнопринятого погляду, що література розвивається на суспільному тлі, що вона сама теж суспільне явище, звичайно, в ширшому розумінні того слова. В такому випадку мусимо признати оцінку літератури з суспільного становища за зовсім виправдану й навіть конечну.

У нас небезпека комунофільства відстрашила критиків дослівно від усяких спроб у цьому напрямку. Наша критика на західних землях за останні роки проціджена крізь сито політичної контролі так точно, що не лишились у ній майже ніякі – а втім, і давніше не такі сильні – суспільні складники. А шкода!

Суспільний підхід міг би вияснити, а бодай поглибити нашу знайомість не одного явища в сучасному літературному рухові. Власне, сперечаються критики й письменники, як би це відродити й обновити нашу літературу, а проте ніхто з них не придивиться ближче, яке її суспільне тло, хоч би, наприклад, якої суспільної верстви вона творець.

Старше покоління письменників відійшло сьогодні здебільша на задній план. Причини цього складні, й тут замало місця, щоб їх висвітлити. Літературному рухові проводять молодші й молоді. Неважко ствердити, що більшість із них уявляє собою такий характерний для наших часів тип зовсім або напів безробітного інтелігента. Звичайно, це мусило відбитись у якийсь спосіб на їхній творчості.

Давніше наше письменство було стисло зв’язане з селом. Тільки що за наших часів із кожним роком зростає між письменниками відсоток інтелігентів не тільки з освіти, але й з походження й виховання (діти інтелігентів). Психіка інтелігенції спрямована завжди на витоншування, аналізу, складність. Цей щораз більше інтелігентський у своїй суспільній сумі характер нашої літератури це теж одна з причин її розриву з широкими читацькими кругами. З одної сторони набирає вона щораз більше типових прикмет витвору дрібної інтелігенції і дрібного міщанства, з другої – інтелігентського читача обмаль, і він ще не зовсім підготовлений її сприймати.

Але важніша інша справа. Письменники виходять здебільша з кругів молодої безробітної інтелігенції. На Заході настрої безробітної інтелігенції виявляються в різнонапрямному суспільному радикалізмі (не конче правовірно комуністичному, існують теж напрямки сильно протикапіталістичні серед молодшого покоління фашистів і католиків). У нас безперечно грізна, з великим зусиллям поборена примара комунофільства загальмувала природний для безробітного інтелігента розвиток і вияв цих тенденцій. Давати безпристрасний, спокійний образ своєї дійсності не дозволяє молодшому письменникові висока температура нашої доби, ну й молодість. Спиненим в обох напрямках поетам з безробітної інтелігенції лишився тільки один шлях: втеча від своєї дійсності в казку.

На наших західних землях, в країні, далекій від моря, найпопулярніший сьогодні в поезії мотив: життя моряків. Коли якесь явище відокремлене, коли має характер наскрізь індивідуальний, не можна з нього робити ніяких загальних висновків. Це справа даної індивідуальності. Але в нас моряцькі поезії пише тепер добрий десяток поетів, що з них більшість може й корабля не бачила. Зустрічаємо тут речі досконалі, зустрічаємо слабші, але в загальному моряцька поезія прибрала масовий характер. Не заперечую впливів політичних і літературних, але оця моряцька масівка мусить теж мати деякі підсвідомі суспільні причини.

Друга сьогодні найпопулярніша тематика це історизм і то історизм своєрідного типу, з обов’язковою крицею (дозволю собі назвати його крицевізмом). Суспільний підклад той самий. Це безробітні інтелігенти перемальовують свою дійсність у казку з обов’язковими одчайдушними матросами, потужними дредноутами й вогнекрилими скреготами, з обов’язковими варягами, мадоннами, крицею й римськими легіями. Гарно? Так, справді гарна казка. Казка – лік від дійсності. Річ самозрозуміла, що ні в кого не можна вмовляти свідомого, обдуманого формування казки на місце дійсності. Але, власне, в тому справа, що суспільні спонуки діють теж підсвідомо, майже незавважно, так сказати б, підземно.

Безробітний інтелігент дуже скоро попадає в почуття меншевартості. Тоді шукає розпучливо якогось опертя, рятунку перед примарою непотрібності, перед суспільним спадком. Міжінтелігентський люмпен і намагається доказати хоч би тільки перед самим собою свою важність і потрібність. Це просто відрух самозбережного інстинкту.

Письменник з безробітної інтелігенції здебільша зневірюється в свою творчість, у суспільну важність свого мистецтва й старається знайти для нього виправдання в ідеологічній підбудові. Дуже часто важний стає вже не зміст цієї підбудови, але щоб вона взагалі існувала. Тому так легко можна ці підбудови міняти, наче рукавички або капелюхи. На цьому тлі стають зрозумілі такі часті й раптові переходи деяких молодих письменників із табору до табору, з доктрини в доктрину, з націоналізму до комунізму, з комунізму до католицизму, з католицизму назад до націоналізму тощо. Це мандрівки безробітного інтелігента від одного бюра посередництва праці до другого.

Коли, як каже один молодий поет у недавно виданій збірці, «ніщо мистецтво» та поезія сама собою тільки «словоблудіє», то від цього тільки крок, щоб усю вартість мистецтва оцінювати виключно на основі ідеологічної підбудови, що її так легко до нього механічно приклеїти. Тоді треба доконче літературу, наче спорохнявілий пень, підперти кийком офіційного підпису, що його можна досхочу змінювати. Підбудова стає для безробітного інтелігента ліком від почуття суспільної меншевартості й зайвості.

Як бачимо, суспільне тло зв’язане дуже тонкими й важко помітними нитками з деякими сучасними літературними явищами, що досі були для нас іноді мало зрозумілі. Шукаючи для них, мов для векселів, суспільного покриття, доходимо до глибшого їх зрозуміння. Тут мушу застерегтись, що не вважаю суспільних спонук за єдині причини згаданих літературних явищ. Вони, як узагалі кожне мистецьке явище, вислід діяння різних, іноді суперечних складників і сил. Суспільні спонуки тільки одні з них. Взагалі, суспільницька метода в критиці, коли має бути плідна, мусить пам’ятати, що вияснити сама всього не зуміє, що лишиться завжди щось поза нею, передусім індивідуальність мистця. Цим різниться незалежне суспільницьке літературознавство від марксівського догматизму.

Цією статтею не хочу теж поменшувати вартості сучасної молодої літератури, а тільки вказати на її суспільний бік.

Примітки

Вперше опубліковано: Сучасність. – 1992. – № 9, вересень. – С. 78 – 79 (публікацію підготувала Л. Головата). Наступна публікація – у «Творах, 1998». Подаємо за версткою статті (Львівська національна бібліотека, від. рукоп., ф. 10, од. зб. 58).

Подається за виданням: Богдан Ігор Антонич Повне зібрання творів. – Льв.: Літопис, 2008 р., с. 652 – 655.