Дія четверта

Іван Карпенко-Карий

Біля Гнатової хати.

Ява І

Іван

(сидить і латає чоботи, тихо мугиче пісню)

Ой ходить Іван понад лиман,

А за Іваном та його пан.

Чи ти, Іване, рибу ловиш,

Чи ти, Іване, перевозиш?

Чи воно темно, чи я вже зовсім осліп! Шуляю, шуляю дратвою і не попаду… Може, щетина загнулась.

(Пробує на зубах)

Ні, рівна. Не бачу. Пора, пора вже… а колись бувало у службі, ще на Капказі, при місяцю шив… Колись! А коли воно було? Недавно, хе, літ сорок п’ять з лишнім… Охо-хо-х! І хліб насилу розжую, та й жувать його вже надоїло, а господь смерті не дає…

Отак як почнеш нагадувать, що й на Капказі двадцять п’ять років був, і вернувся, і женився, і жінка вмерла… Царство їй небесне, вічний покій!.. Тілько годок і прожила… Дочку сам виняньчив, а тепер діждав і заміж віддать її. Чого, чого не бачив, чого не покуштував.

(Зітхає)

Давно живу, пора й честь знать!.. Отже, тілько нічого не нагадувать і отак уранці, як скоро встанеш, вийти на подвір’я до схід сонця – легенький вітрець повіває, квітки з садів пахнуть, пташки божі щебечуть назустріч сонцю, – що тілько вперше бачиш таку красу, що тілько один день і живеш! Один день!..

(Співа)

Ой мав я жінку Уляночку.

Ява II

Гнат іде з улиці до хати й сіда на присьбі. Зітхає.

Іван

Чого ти, Гнате, так тяжко зітхаєш?

Гнат

Хто? Я?.. Так собі. Чого ж мені зітхать?.. А мати дома?

Іван

Пішла до Богунки позиваться за курку.

Гнат

І не надоїсть, господи, цілий день з людьми гризтися! Мабуть, Софії нема?

Іван

Еге. Ти вгадав! Софії не було, чіплялася до мене, та я мовчав, вона й пішла.

Гнат

А Софія вернулась?

Іван

Вернулась. Там з Варкою, у хаті.

Гнат

(встає, набік)

З Варкою?! Усього заколотило, мов у пропасниці!.. Піду куди-небудь, щоб її не бачить, щоб не починила чого…

Софія

(з хати)

Гнате, Гнате! Іди сюди! Ми тобі скажемо щось смішне!

У хаті Варка і Софія регочуть.

Варка

(з сміхом)

Будеш жаліть, що не чув.

Гнат

Я не цікавий!

(Про себе)

Мені не до сміху, а їй байдуже, і сорому нема.

Ява III

З хати виходять Варка, а потім Софія.

Варка

(у хату)

Іди ж мерщій, сестро!

(До Гната тихо)

Чого не вийшов?.. Я ждала до півночі. Виходь сьогодня – я знову буду в леваді.

Софія

(сміючись виходе з хати)

Ну й дурний, ну й дурний! І як він не догадався?

Гнат

Хто?

Варка

Не розказуй, не розказуй – він не цікавий.

Софія

Та чуєш, що вчора Варка зробила у панів на току…

Гнат

Що?!

Софія

Піддурила Микиту, щоб той уліз у четвертий мішок – зважить би то, скілько в ньому пуд.

(Сміється)

Гнат

Пройда, ну?

Варка

Він уліз, а я зав’язала його гарненько у мішку, а хлопці взяли мішок з Микитою, підняли його та й повісили на терези. І так він висів у мішку аж до сніданку, а ми всі реготали…

Гнат

Добра робота!.. А прикажчик же що?

Варка

Його не було, а панич сам сміявся, аж качався! Микита ворушиться у мішку, наче здоровенний кіт, та сопе і щось балака, а за реготом і не розбереш! А якби ти бачила, сестро, який він виліз із мішка, то ти б боки порвала: червоний, упрів, аж мокрий, волосся йому прилипло до виду, та так і кинувся до мене – хотів, клятий, бить, та хлопці не дали.

Гнат

Жаль.

Іван

Нема до вас доброго підхвебеля! Варка. Ет! Якби Да вас, то й не сміявся б ніколи… Ходім, Софіє, проведеш мене трохи, я тобі розкажу ще одну оказію, при всіх розказувать не можна. Гнат. Гарна, мабуть… Варка. А кортить? Ха-ха-ха! Ходім!

Пішли. Гнат сіда на присьбі й схиля голову на руку.

Іван

Чистий обіясник, вража молодиця! Мабуть, годі, зовсім не видко, разів п’ять колов шилом у одно місце, а щетини не протягну.

(Бере стілець, чобіт і др[уге], несе в хату).

Ява IV

Гнат

(один)

Ох! Болить душа! Зовсім було забув Варку, і знов якась нечиста сила до неї в хату завела!.. Обвила мою шию рукою, пригорнулась, – і досі чую, яким теплом тоді від неї віяло, – поцілувала… пошептала і причарувала мене знов до себе, і я ошалів, ошалів… забув, що я жонатий, і не тямлю, як і спокусився!.. А після того місця не знайду: запалила мій спокій, розірвала надвоє душу!.. У мене тепер дві душі, й обидві болять, ниють, щемлять… Одну хвилину мені жаль Софії і сором їсть очі, а другу… другу – вся душа, всі думки у Варки! Я жалію Софію, я їй присягав у церкві… Я хочу забуть Варку – і не можу! Цілую Софію – Варка перед очима! Не бачу. її, здається, жінку люблю; побачу, почую голос – забуду все і знов одурію.

Ява V

Софія і Гнат.

Софія

Ну й гарна, ну й весела вража Варка.

Гнат

Що там вона тобі розказувала?

Софія

Чого ти наче все сердишся?

Гнат

У мене болить тут, під грудьми, може, через те й забалакав так.

Софія

Під грудьми, кажеш, болить? Чи не підірвався ти?

Гнат

(нетерпляче)

А-а!.. Не знаю! Що вона казала?

Софія

Хто?

Гнат

Варка!

Софія

Та нехай вона тямиться, чого ти кричиш? Казала, що панич наш до неї залицяється.

Гнат

Фойда!

(Стогне)

Софія

Що тобі, серденько, таке? Може, пристріт? Я побіжу верну Варку, вона уміє шептать, її баба покійна навчила.

Гнат

(набік)

Знаю, як вона шепче!

(До Софії)

Не треба. Я піду до Цимбала краще.

З хати виходе Іван.

Софія

Гнат нездужа, тату.

Іван

Що ж тобі?

Гнат

Нудно.

Іван

Нудно? Постривай, я зараз пошукаю, там десь у мене було зілля, ще з Капказу. Тілько посмокчи – усяка хвороба пройде.

(Пішов у хату)

Гнат

(набік)

Не поможе мені те зілля…

(До Софії)

Сядь біля мене.

Софія

(радісно)

Серденько! (Сіда). Якби ти знав, як мені тяжко через те, що ти такий сумний ходиш, все сердишся чогось, не пригортаєшся уже до мене! Я й сама захворію.

Гнат

Я не сердюсь, я нездужаю… А не пригортаюсь, бо мати раз у раз докоря, що ми тілько цілуємося.

Софія

Гнате! Тепер матері нема…

Гнат її цілує.

От мені й весело! Як ти мовчиш, то я тебе боюсь; і важко мені, і плакать хочеться, і робота пада з рук, блукаю, мов шалена, а як…

Входе Іван.

Іван

Зілля не знайшов, загубилось. А от знайшов перець. Тут тридев’ять перчин. Хоч ковтни цілі, хоч розжуй та ковтни – поможе, тілько не загуби якого зерняти.

Гнат

Та ну його, тату, перець не поможе. Я краще піду до Цимбала, може, він що дасть.

Іван

Та ковтни, ковтни – воно не завадить. На.

Софія

Від нього ще гірше пектиме.

Іван

Що ти тямиш! Це мені ще на Капказі один верменин дав, він на Афонській горі достав. Ковтни – побачиш.

Гнат

(бере)

Ковтну, щоб одчепився.

(Ковта)

Іван

Гляди ж, щоб не впало яке зерня. Ну, що?

Гнат

Не проскочило… позастрягало.

Іван

Принеси, Софіє, води.

Софія пішла.

Дуже помага, од всякої хвороби помага. Було оце чи живіт заболить, чи так коло серця чого закруте, або морозить іноді походом – візьмеш тридев’ять… (Софія виносе воду). Запий. Навхрест запий.

Гнат

Та вже проскочило.

Іван

Нічого, а ти таки запий, навхрест… отак, отак!.. Ну, а що?

Гнат

Нудить.

Іван

Нудить? Дивно! А мені одразу помага.

Софія

Я боюся, щоб ти ще гірше не захворів! Іди, Гнаточку, поки ще не зовсім смеркло, до Цимбала, а то пізніше не застанеш. Тілько не барись.

Гнат

Та хто його знає, як скоро справишся… Може, й заночувать там прийдеться.

(Іде)

Софія

Ото, вигадав!

Гнат пішов.

І що в нього таке, тату? Я боюсь…

Іван

Може, що з’їв. Понудить та й пройде, чого там бояться. Воно й від перцю пройде, тілько треба підождать.

Голос Ганни

(за коном)

Матері твоїй чорт, твоя й мати така!

Софія

О! Мати обізвались… Я піду в хату, а то наскоче, то зараз і вилає…

Голос Ганни

Так я тобі й подарую, будеш бачить!

Софія

З ким це?

Іван

З Богункою. Іди, справді, та лягай. Мене хоч і лаятиме, то байдуже, я ще її й подражню трохи.

Софія

Цур їй – не зачіпайте.

(Пішла в хату)

Іван

Е, ні! Вона як утомиться лайкою, то тоді вже тілько сопе.

Показується Ганна.

Ява VI

Іван і Ганна.

Ганна

(часто повертається в той бік, відкіля вийшла)

Взяла личко, віддай ремінець! Я тебе буду позивать цілий рік. Багатирська жінка, куди ж пак! Чорт не видав! Вона дума, як її чоловік був старостою, то можна вже й чужих курей красти. Ще й коверзує! Взяла курку – віддай гуску, от що? Не буде по-твоєму, не буде! Я тобі не Явдоха, – Ганна свого докаже… От тобі ще на придачу.

(Дає дулю)

Іван

Так її, так!

Ганна

А тобі чого треба? Що ти мені – лаяться заборониш?

Іван

Ні, я вийшов подивиться: думав – рукопашна буде, в очіпки.

Ганна

Іди краще кашлять на піч! Беззубий шкарбан! Одного зуба маєш, та й того скалиш.

Іван

Отакої! І мені жаль курки, а котру пак курку вона взяла?

Ганна

Саму кращу, там як цесарочка.

Іван

Отака курочка була в роті…

Ганна

В чиїм роті?

Іван

У нашій роті, ще як служив на Капказі.

Ганна

Тьфу!

Іван

Ти не плюй, а ось послухай, як на Капказі кури…

Ганна

Та ну тебе к бісу з тим Капказом, ти вже надоїв мені ним! І носиться з своїм Капказом, як дурень з ступою. Чого ти притисся сюди? Перебив мені лаяться; тілько що почала так гарно лаять, а він і перебив, тепер у мене аж всередині труситься.

Іван

Та буде вже, угамуйся! І курка того не варт, щоб за нею так убиваться.

Ганна

Не варт?! Отже, ти мене розпалиш, і я тебе виштапую на всі боки! Курка не варт? Ач, який багатир! А курка яйце знесе, а з яйця курчата, а курчата он у городі тридцять копійок пара. Не варт? Тобі, мабуть, і вилаяться важко!

За коном чуть гомін далеко.

О! Чуєш? Чуєш? Ото вона знов пащекує щось на мене! Не видержу, єй-богу, не видержу! Піду долаюсь, бо й не засну!

(Іде хутко і кричить кілько слів на кону, а потім і за коном)

Хто? Хто? Я? У тебе горстку конопель узяла? Брешеш! Бодай тебе трясця взяла, як я брала, то кума Явдоха взяла, і Олена бачила! А як ти позаторік у мене картоплі викопала цілу миску, то я ще тебе за це й не позивала. Що? Я? Хіба я така, як ти? Ти ще дівкою…

Голос зника.

Ява VII

Іван

(один)

Отакий у нас був підхвебель на Капказі!.. Як причепиться, то тілько стоїш та слухаєш, а він тобі нагада й позаторішнє! А, не дай бог, переб’ють йому, покличуть до ротного – ще гірше! Оце вернеться нескоро, вже й забудеш, заснеш, а він зараз розколотить тебе і таки долає… Одначе мені здається, що від Ганни і він би утік! На що вже я терплячий, а хотів тікать, та ще потерплю – жаль дочки. Так, мабуть, на роду написано: коли не один, то другий підхвебель виварює воду…

(Пішов у хату)

Ява VIII

Входе Варка, тихо озирається.

Варка

(одна)

Знов нема Гната!.. Чого ж він не виходить? Вчора прождала вечір у леваді, як на голках: вітер шерхне листом, або пташка спросоння крилом порсне, а в мене серце заб’ється і душа замира – думаю він, а його нема… Вернулась додому, мов у ступі стовчена, і дома не спала до світа: ждала, чи не прийде. Миш гризне, а мені здається – підійшов. Схоплюсь, ноги й руки дрижать, до вікна… нема… і не було!..

Сама сьогодня його звала… жду знову, горю вся, як у вогні, а його нема… Ох! нещаслива моя доля: ні молодиця, ні вдова! Нащо ж спізнала я ті хвилі пекучого кохання? Краще б дівкою зосталась, легше б мені було б!.. Ой! Хтось іде… Він, Гнат! Звідкіля ж це? Чи не був у мене дома?.. Притаюсь.

(Ховається за кущем)

Ява IX

Гнат іде до хати, а потім Варка.

Гнат

Тепер мені не страшно! Ну, Цимбал! Зашив у ганчірочку якесь зілля, почепив мені сам на шию і як подув на вид, так наче щось зсунулося з мене, і так мені легко стало, мов на світ народився.

Варка

(тихо підходе)

Гнате!

Гнат

Варка?!

Варка

Я, мій голубчику. Ждала тебе – не йдеш, скучила і прийшла сама. (Кладе на нього руку). Чого ж ти не виходиш?

Гнат

Дай мені спокій.

Варка

Ти чогось, мабуть, розгнівався на мене?

Гнат

Чого мені на тебе гніватися…

Варка

А коли не гніваєшся, то глянь же на мене, глянь мені в вічі, глянь так, щоб серце в’януло від погляду.

Гнат

Чого тобі треба?

Варка

Тебе, мій Гнаточку. Чого ж ти такий знов чудний?

Гнат

Я – спать хочу.

Варка

Ха-ха! Брешеш ти! Ти чогось слині розпустив, як баба Горпина, що пасе панських гиндичат! Ха-ха! Спать він хоче… (Шепче). Ну, ходім.

Гнат

Одійди від мене, не чаруй мене, не поможе…

Варка

Що з тобою?! Ти цураєшся мене?..

Гнат

Варко! Не топи моєї і своєї душі – гріх.

Варка

А дурний, а божевільний! Якого ж ти ще гріха боїшся, коли вже грішний! Ти дивись на мене! Любила тебе дівкою до загину і тепер любить не перестала, і в пекло піду за тебе – мені не страшно.

Гнат

А Софія?

Варка

Вона тобі чужа, ти не її, а мене любиш!

Гнат

Нехай тебе чорт любить!

Варка

Та чорт же й любить! (Обніма його й цілує). Оцей, оцей, оцей!

Гнат

(тремтить і говоре після кожного поцілунку)

Варко… Варко… Варко… Я присягав Софії.

Варка

Я твоя сужена, а не Софія! Ти мені раніш присягав, та сказився тоді, віддав мене Степанові; візьми ж мене, візьми мене тепер, поки нема Степана, і випий з мене кров мою! Гнат! Кров мою випий з мене тепер, тепер, поки я вільна, а Степан вернеться… тоді… годі вже! Буде нам мука – вічная розлука.

Гнат

Вічная розлука…

(Без сили опускає руки)

Варка

Чуєш, чуєш? Пригорнись сюди, до мого серця… Слухай, як воно лютує, кипить, мало не вискоче! Нащо ж марно тратить час? Може, Степан і завтра прийде… .

Гнат тяжко й глибоко зітхає.

Мовчиш? Цураєшся? (Одпиха його від себе). Слинявий! Дурень! Солом’яний дід! Прощай! Будеш ти бігать за мною, будеш шукать, як перше, та не знайдеш! Прощай!

(Іде)

Гнат

(мов просипається)

Варко!

(Доганя її)

Варка

Чого?

Гнат

Постривай!

(Хвата її за руку)

Варка

Геть від мене! Не підступай!.. Ти й так вимучив мене – чого тобі треба? Я через тебе тут кисну, через тебе не найнялась до калинівського панича, через тебе пропадаю, сохну, в’яну! Я з ума зійду! А ти слині тілько пускаєш! Прощай!

Гнат

(придержує її)

Варко!

Варка

Не зачіпай мене!

Гнат

Стривай, куди ж ти?

Варка

Завтра чуть світ піду в Калинівку.

Гнат

В Калинівку?! І наймешся до панича у горниці?

Варка

Наймусь. А тобі яке діло?

Гнат

(скипів)

Як яке?

Варка

Ха-ха-ха! Який сердитий! У тебе жінка є, а я вільна пташка, поки Степан не вернеться: що захочу, те й зроблю – ніхто мені не забороне, а вернеться Степан – і на поріг нікого не пустю!

Гнат

Так ти підеш?

Варка

Атож.

Гнат

Не йди!

Варка

Ха-ха-ха! Що ж ти мені зробиш? Заборониш? Одчепись, кажу! Піду – куди схочу! Піду в город; і там є кращі й розумніші від тебе.

Гнат

Не йди, кажу! Бо я тебе й під землею знайду і уб’ю, як собаку!

Варка

(ласкаво)

Божевільний! Єй-богу, божевільний. Ти сам не знаєш, чого хочеш. І цураєшся мене, і не пускаєш.

Гнат

Не можу я від тебе відцураться, нема у мене сили, і зілля не помага. Ти мене причарувала навіки. Як підеш відціля – гробаки заточать моє серце… Я тебе скрізь знайду… Я тебе й себе занапастю, – не йди…

Варка

Чого ж ти мучишся, чого нудишся? Скажений!.. Я тебе не покину, я не піду нікуди відціля без тебе, а з тобою піду, куди ти схочеш, куди звелиш! Утечемо, утечемо на край світа, щоб тілько сонце знало, де ми будемо жить. Удвох ми будем скрізь щасливі… Утечемо! Сьогодня, зараз…

Гнат

На, бери мене, всього бери, муч мене, тілько не йди нікуди, щоб я тебе хоч бачив щодня, хоч здалеку, або дай мені такого зілля, щоб я забув тебе.

Варка

Такого зілля нема на світі. Ти ж мій… навіки мій…

(Обніма його)

Завіса

Примітки

Подається за виданням: Карпенко-Карий І. Твори у 3-х томах. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1960 р., т. 1, с. 297 – 306.