Дія перша

Іван Карпенко-Карий

Середина хати.

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7

Ява І

Явдоха дивиться у вікно.

Павло

(надворі).

Здоров, синку, здоров, мій коханий! Заходь же, заходь…

(Одчиняє двері).

Тілько помалу, бо тут у нас у сінях темно… Та нагинайся, щоб часом лоба не набив; ти ж знаєш, які у нас низенькі двері.

Явдоха

(раньше підійшла і позад Павла підіймається навспинячки і заглядає через плече).

Ти пусти-бо мене, старий, ти заступив двері і сам любуєшся Мироном, а мене не пускаєш і глянути на нього…

Павло

Та де там любуюсь. Надворі темно, хоч око виколи.

Мовчать.

Явдоха

Чого ж це він не йде?

Павло

Бог його знає, чого він там копається! Я вийшов, він обізвався з воза; мені здалося, що вже йде слідком за мною, я й пішов відчинять двері, бо він же давно дома не був, то, певно, забув, як і двері в батьківську хату відчиняються, а його, бач, і досі нема.

Явдоха

Пусти мене!

(У двері).

Мироне!

Мирон

(знадвору)

Га?

Явдоха

Та де ти там? Ми тебе на дверях ждемо, а ти сидиш на возі, чи що?

Мирон

(знадвору).

Та зараз, мамо! Стривайте, дайте повиймать всяку всячину з воза.

Павло

Та йди вже, нехай Михайло коней розпряже та й повносить все в хату.

Ява II

Ті ж і Мирон несе всякі пакунки.

Мирон

Здорові були!

Явдоха.

Сину мій дорогий!

Цілуються; Мирон цілує матір у руку.

Який же ти старий став… в бороді! І не пізнала б ніколи, якби так де зустріла!

Мирон

Не диво – шість літ не бачились, а за цей час я постарів: бородою заріс і зморщився трохи. Доброго здоров’я, тату!

(Цілується з Павлом).

Павло

То так зразу, а придивишся – то й Мирон! Тілько що борода.

Мирон

Мамі хотілося б, щоб я хлопчиком як був, то так щоб і зостався до смерті!

Явдоха

Де ж таки!

(Придивляється).

Ні, нічого… в бороді гарно!.. Тілько чого ж ти такий блідий?

Мирон

А вже наш брат городянин вибілиться, сидячи в кімнаті, краще ніж полотно на мартовім повітрі.

Явдоха

Недоїдав, недопивав, недосипав… І нащо так багато вчиться… господи, то ж, мабуть, літ одинадцять учився?

Мирон

Одинадцять літ учився, а чотири годи других вчив…

Явдоха

І чому там вас так довго учить? Ти, певно, все знаєш?

Мирон

О мамочко! І цілий вік можна учиться, то й то всього не знатимеш… Я вчився тілько, як добре хазяйнувати треба, хлібопашить…

Павло

Аби, сину, земля, а хлібопашить можна й без науки; ми це діло знаєм з діда-прадіда! Та й то…

Мирон

То так здається, а без науки добра не буде.

Павло

І, вже з тією наукою! Он пан Кукуріченко хазяйнував по-вченому, та за п’ять літ дохазяйнувався до того, що й землю продав.

Мирон

(сміється).

Ловко! Ну що ж, буває і так.

Явдоха

Ти, певно, їсти хочеш, а ми тебе розпитуєм бог зна про що.

Павло

І справді! Давай, що там є, нехай під’їсть з дороги.

Мирон

Я б, мамо, чаю випив з дороги.

Явдоха

У нас же, сину, ані самовару того, ані чаю-сахару немає.

Мирон

У мене є все. От зараз достану, і самовара поставимо, та всі разом і чаю нап’ємося, і побалакаємо, а потім і повечеряєм.

Явдоха

Де ж таки сам будеш самовара настановляти… Ото! У нас тут є сусідка, вона в попа щось з місяць була, то знає коло нього; я її покличу, так вона цей раз поставить, а на завтра і я навчуся.

Мирон

Як хочете, – штука не мудра.

Мати вийшла, Мирон достає самовар, посуду і інше.

Як же вам тут, тату, живеться?

Павло

Сутужно, сину. Поля мало, хліб не родить, та ще й дешево…

Мирон

А все ж таки не голодаєте, самі собі пан, то й за те слава богу.

Павло

Тілько що з голоду, мовляв, не пухнемо. Ще, слава богу, Михайлові пощастило: витяг далекий жеребок, то й зостався дома.

Ява III

Ті ж, Явдоха і Марія.

Марія

(низенько кланяється).

Добривечір!

Мирон

Добривечір і вам.

Явдоха

От вона нам і самовара поставить.

Мирон

Чия ж це така слухняна?

Павло

Максимова.

Марія бере самовар, наливає.

Мирон

Сусідська? Марія либонь?

Марія

Не забули?

Мирон

Колись бить тебе хотів за те, що язика мені показала і Мироном печеним назвала.

Марія

(сміється).

Та не піймали.

Мирон

Бо не хотів гнатись; я тільки пожартував, щоб налякать.

Марія

Тепер не буду язика показувать… то дурна.

Явдоха

Вона у школі вчилася.

Мирон

Умієш же читать?

Марія

Та!.. По своїй книжці…

(Сміється).

Давайте ж угілля.

Явдоха

От тобі й маєш! А угілля й нема.

Мирон

Є. Я привіз. Там на возі все.

Входе Михайло.

Ява IV

Ті ж і Михайло.

Мирон

Михайло, а де угілля?

Михайло

У сінях.

Марія

Соснинки нема на скалки?

Михайло

Ходім, я тобі і соснинку дам, і угілля покажу, та й повчуся настановлять самовара.

Марія

Ото штука: води влив у трубу, угілля поклав поза трубу, – от і шумить!

(Сміється).

Вийшли.

Ява V

Ті ж без Марії і Михайла.

Мирон

Гарна дівчина.

Явдоха

Добра, розумна…

Павло

І проворна.

Мирон

А чом ви Михайла не жените?

Явдоха

Морока.

Мирон

Чого так?

Павло

Та… багато говорить… Михайло хоче сватать Чайківну.

Явдоха

Заможного батька дитина…

Павло

Так що з того? А сімейка хіба мала? Тому дай, тому дай, то й вийде всім потроху!.. Та тут, бач, діло не в тім, чи багата, чи бідна, а в тім, що коли Михайла оженить, то прийдеться зостатись самому, з малими дітьми, бо Чайка хоче, щоб діти, поженившись, жили на одділі, а я збираюся на переселеніє в Оренбурзьку губерню…

Мирон

Що ви? Бог з вами.

Явдоха

Таку збив бучу, що… Отут ще єсть два непосидька… Ну, та тим не диво, вони привикли волочитись ще змолоду: то на лінії, то в Таврії, то на Дону щоліта…

Мирон

Виходить – перелітні птиці. Люблять нові місця: хоч гірше, аби інше!..

Явдоха

Іменно… А він наслухався від цих бурлак та й собі: поїду та й поїду щастя шукать…

Мирон

Бог зна що вигадали! Там гарно, де нас нема.

Павло

Їдуть же люди в Оренбурзькі степи, покупили там за поміччю банка землі ніпочому, осілись на приволлі, і живуть добре; Панько своїми очима бачив!.. Чого ж нам тут сидіть? Сидячого, кажуть, і татари беруть…

Явдоха

На місці й камінь обростає.

Павло

А оброста, тілько чорт зна чим!..

Мирон

Одні їдуть туди і тішать себе надіями на краще життя; а другі вертаються назад, проклинаючи той час, в який виїхали звідціля!..

Павло

Я не вернуся.

Мирон

Невже, тату, ви й справді задумали переселеніє?

Павло

Все спродам і ранньою весною в Оренбурзьку губерню… Банк грошей дасть, і я куплю там сто десятин на вічність.

Мирон

Нехай тій Оренбурзькій губерні добре сниться! Немає краще в світі, як у нас – понад Дніпром! Ви ж не знаєте, як це далеко: більше як 2500 верстов!

Павло

То що? Люде он аж на Зелений Клин виселяються…

Мирон

Куди, кажете?

Павло

На Зелений Клин.

Мирон

Такої сторони немає у нас.

Павло

Так, якраз – нема! То ти не знаєш… Люде ідуть на той Зелений Клин з якого часу, і всі хвалять, що добре; тілько що далеко, – там десь аж коло китаянки земля клином у море входить.

Мирон

Не знаю. Може, Зеленим Клином прозвали Амур або Камчатку… Хто де привик, хто де родився, тому там і добре. Не вірте, тату, нікому, сидіть дома… А клин зелений, – одно горе; його люде забивають самі собі у груди! І боляче їм потім, і згадують вони та щодня, як то гарно понад Дніпром, і раді б вернутися, так клин не пускає: одно – далеко, а друге – ні на що.

Ява VI

Ті ж, Панько і Клим.

Панько і Клим

Добривечір!

Павло

От і Панько, і Клим! Сідайте! Це ж мої товариші на переселеніє.

Клим

Здорові були, Мирон Павлович!

Чоломкаються обидва з Мироном.

Що ж, раді гостеві?

Явдоха

Як же не радіти? Так давно не бачили… Та ще, спасибі йому, в такий час нагодився, коли старому заманулося рідне село кидати.

Мирон

Я тата не пустю.

Клим

А чого тут сидіть?

Панько

Злидні годувать!

Мирон

Хто тут годує злидні, того вони й там знайдуть.

Клим

Ой, не скажіть. От я був і на линії, і на Дону, там людям добре живеться: степу – сила, скотини – видимо-невидимо, заробітки – он які!..

Панько

Особливо, як хліб зародить.

Мирон

Так ще ж треба, щоб він зародив, а то частенько буває, що робітника в Ростов налізе видимо-невидимо, та й лежать тисячами понад полотном залізниці і на станціях не ївши, бо ніхто на роботу не бере… і вертаються додому голодні і босі, бо поїдять там і чоботи, і свити.

Панько

Буває й так, то правда… коли неурожай, а народ збереться… То буває… і я одного літа набрався лиха.

Клим

Без того не можна, а все ж таки степу сила, скотину можна кохать.

Мирон

Треба ж перше скотину мать, а тоді вже кохать.

Клим

Коли немає випасу, то не будеш кохать скотини, хоч би й мав.

Павло

В Оренбурзькій губерні степу, кажуть, ще більше.

Панько

Я сам був. Степу – скілько оком сягнеш… степ, степ і степ!

Клим

І ніпочому, хоч дурно бери.

Панько

П’ять рублів десятина на вічність.

Павло

П’ять карбованців на вічність!.. А тут оренда десять в год.

Мирон

Пустиня: людей нема, збиту нема – то й не диво, що дешево.

Клим

А нам що? Нам земля потрібна, а люде нащо?

Панько

Замість людей будемо ми!

Павло.

Аби земля.

Мирон

А тут хіба мало землі? З одного боку 500 десятин казенної землі, з другого 800; і всю цю землю казна дає переважно нашому братові, крестьянину…

Павло

Давала.

Мирон

А тепер же як? Не дає б то? Я щось про це ще не чув! Новоселівці і зараз держать казенну землю і недорого – по 6 рублів.

Ява VII

Ті ж, Марія і Михайло. Марія несе самовар, ставить на стіл. Мирон заварює чай, ставить стакани.

Марія

Самовара вам настановила, Михайло вже навчився ставить, а тепер побіжу додому, бо я не сказала, куди йду, прощайте!

Мирон

Ні, не пустимо, сідай і ти з нами.

Марія

А мати будуть сердиться.

Мирон

Пусте! Поможи мені, ти, певне, умієш біля нього поратись, а я буду балакать.

Марія

Треба послухать, а то ще поб’єте… ха-ха! Пустіть же мене одну до нього, а то удвох ще перевернемо.

Мирон

Що то колись бить хотів, то й тепер боїшся!

Марія

Ні, я вас не боюся! Ви так балакаєте, і дивитесь, і усміхаєтесь, що я ні краплиночки вас не боюся. Прямо сказать – запанібрата!

(Сміється, і другі сміються).

Мирон

Бач, яка жвава та натуральна дівчина, любо глянуть.

Явдоха

Сказано – письменна.

Мирон

І панночку за пояс заткнеш.

Марія

От ви мене вже й засоромили… ще й п суду поб’ю, бо від сорому нічого і на столі не бачу

(Закривається рукавом).

Мирон

Не буду, не буду, роби своє діло, а ми вернемось до своєї балачки. Так через що ж, кажете, не дають вам тепер землі?

Павло

А через те, що зостались винні казні мало не чотири тисячі.

Мирон

Ого-го!

Павло

Ще ми мало винні, а он просянівці – двадцять тисяч не віддали.

Мирон

Двадцять тисяч!! А що ж тепер буде?

Павло

Нічого. Недоїмку подарували, а землі не дають.

Мирон

Та й не диво, що таким справним плательщикам не дають землі! Ще треба і вставаючи, і лягаючи дякувать, що подарували. Тілько такий величезний хазяїн, як казна, може зробить надзвичайне милосердіє, а малий хазяїн і шкуру б здер… Через що ж не заплатили? Неурожай, чи як?

Клим

Бодай не казать: кругова порука!

Мирон

Так-то й добре.

Павло

Ото-то бо й є, що погано! Як землю брать, тоді всі лізуть: і мені давай – я в круговій поруці! Як ти не даси? Даси! А у нього нема чим землю обробить, так він свій пай візьме та й продасть; задешево продасть, аби гроші взять на обіходку. Коли ж приходиться платить, що ти з нього візьмеш? А він у круговій поруці – плати за нього! Тут і починається: нехай той та той дає, у мене нема!.. Я б, може, й дав, так он Дмитро не дає, з якої ж речі я дам? Дивлячись на Дмитра, я не даю; дивлячись на мене, ти не даєш… нарешті ніхто не дає. Знайшлись, правда, і такі, що платили щогода… Так тепер так вийшло: неплательщикам подаровано чотири тисячі, а тим, хто платив, і не подаровано нічого і ще й землі не дають, бо кругова порука! Там не знають ні Петра, ні Павла, ні Клима, а всю громаду, а на громаді недоїмка – і землі не дають!

Мирон

Он воно що! Так це ж непорядок, розпуста… Так можна віру потерять і у казни, і у сусід; скажеш, що з нашого села, то й на подвір’я ніхто не пусте. Хто ж тут винен? Всі!

Павло

А ти думав як з круговою порукою? Біда! Якби мені одному дали там тих 25 десятин, так я б і знав, що мені треба платить одному, воно й краще; сама роби, сама й знай, бо гуртове – чортове!

Мирон

Колись наші діди краще думали: хто робе вкупі – не болить в пупі; а тепер у людей полуда на очах, через те гуртове – стало чортове… Тьма панує, просвіти, просвіти треба!..

Павло

Не поможе! Не той народ…

Панько

Розпаскудились.

Павло

Тікать треба! Спродам все і весною в Оренбурзьку губерню на вольні степи, а то, то й на Зелений Клин – байдуже, аби землі побільше та від людей подальше.

Марія

(наливши чай).

От і чай.

Мирон

Тату, мамо, пийте чай. Ану, переселенці, просю покорно.

Сідають до столу.

Маріє, сідай же й ти з нами.

Марія

Та пийте самі, ви привикли, а нам байдуже.

Мирон

Погані порядки завелися… погані. А я приїхав хазяйнувати.

Павло

Що?!

Клим і Панько

Як?!

Явдоха

Господь з тобою!

Мирон

Ви мені дивуєтесь, а я вам дивуюсь! Я теж переселенець: з казенного хліба на свій хочу перейти. Хочу хліборобом стать, гречкосієм.

Явдоха

Оце вигадав: вибився на пана та й знову У мужики сунешся?

Мирон

Бодай, мамо, не казать! Паном добре буть, то правда, але паном з діда-прадіда, доскональним паном, у котрого єсть спроможність і сила стоять за науку, за свій народ, мать вплив на земські діла; а вже нашому братові, що горбом та кривавим потом тілько вчора, мовляв, вибився нібито на пана і ціле життя гнеться, поневіряється на тих службах, – краще не лічить себе паном!.. У досконального пана єсть своя дворянська громада, у мужика своя громада, а ми, так звані чиновники, нічого того не маємо, живемо одинцями кожен сам собі, по-своєму!..

Клим, Панько і Павло

То й добре!

Мирон

Кому добре, кому й ні! Хто зневірився своїй громаді, хто любе тілько себе і думає, що він сам собі щось визнача на світі, так тому добре буть одинцем; а хто думає, що громада – великий чоловік, що спільна думка, спільні інтереси багатьох поменшать між людьми бідність, хвороби, нудьгу, тьму, дадуть більше задовольнення і щастя людям на землі, тому інакше це, здається…

Павло

Це вже щось по-ученому ти забалакав.

Клим.

Яке мені діло до вас, а вам до мене?

Панько.

Сама роби, сама й знай.

Мирон

Хоч би я й здох від голоду, то вам байдуже?

Панько

А що ж я поможу вам, коли й самому нема чого їсти?

Мирон

Ну, а якби було, то ви б помогли, поділилися б зо мною, зарятували б на який час?

Панько

Та хто його знає.

Мирон

Ото-то бо й є! А через те у вас і недоїмка завелась, і землю від вас одбирають, бо всі врозтіч, нема святого гурту.

Павло

Гуртове – чортове.

Мирон

Та то так здається. А от коли греблю прорве і нема куди переїхать, то ви ж самі її не загатите, а як збереться тридцять чоловік з возами, – дивись, через яких півдня і переїзд готов!

Клим

То гребля… звісно, тут гуртом, громадою…

Мирон

Так і все. От давайте заснуєм справжню спілку – артіль, та будемо робить укупі: і орать разом, і за землю платить, і всі одбутки одбувать разом, гуртом – тоді через год, через два самі побачите, як воно буде добре, де та дінеться охота до переселення в Оренбурзьку губерню.

Михайло

Я чув, що десь єсть артіль і добре дуже живуть.

Павло

Сядь, мовчи, не сунься між старших.

Мирон

Чом же? Він правду говорить: артіль добре живе і буде жить!

Панько

Чув і я. Заснувалась десь артіль, дали їм грошей, а вони й розійшлися… Виходить, заснували тільки на те, щоб грошей взять.

Мирон

Мало яких людей нема? Мало чого тьма не робе? От же й ви: недоїмок не заплатили, а новоселівці он заплатили, їм землю дали, а вам ні. Так і спілка: одна розійшлася – десять єсть. Коли звірились, то не легко навернуть людей до спілки: погане одразу всі приймають, бо воно легше здається, а добре – важче, от не всякий і може піднять таку вагу. Але то байдуже, одразу нічого доброго не зробиш, а треба помалу, годами робить! Он віра християнська 2000 літ між людьми насаждається, а християн нема.

Павло

А ми ж, по-твоєму, хто?

Мирон

Вовки.

Клим

Це так.

Павло

І в церкву ходимо, і говіємо, і вовки?

Мирон

Та що з того, що в церкву ходите? А один одного не любите, з рота видираєте. Готові в ложці води утопить свого сусіда, аби собі більше зосталося… Так і вовки роблять.

Павло

А ти, виходить, уже настоящий християнин, чи як би то?

Мирон

Ні, і я ще не християнин, а хочу буть християнином.

Павло

То ти перевчився на один бік.

Клим і Панько сміються.

Явдоха

Годі вже, а то ще на сварку зведете… Невже ти, сину, і справді хочеш остатись на селі, чи, може, ти оце жартуєш?

Мирон

Без жартів, мамо! От я собі й дівчину тут вже нагледів. Ще придивлюсь та й старостів зашлю.

Марія

Ой боже мій, як я засиділась! Прощайте.

(Хутко побігла з хати).

Явдоха

Засоромив дівчину.

Мирон

Без жартів, мамо й тату! Я службу кинув.

Явдоха

Що ж ти будеш робить?

Мирон

Хлібопашить.

Явдоха

Ти ж до цього не привик.

Мирон

Привикну. Я мужик, хліборобство – наше прирожденне діло з діда-прадіда, а до того ще й учився, як землю оброблять.

Павло

Чом же не дуріть, коли приступило!.. Може, грошей силу має, так од жиру захотілося побалуватись коло землі.

Мирон

Ні, тату, не кажіть так, бо й я повинен буду сказать, що ви од жиру в переселеніє задумали мандрувать.

Клим

Наше діло одно, а ваше друге! Ми тілько й уміємо, що орать та сіять…

Павло

А ти учивсь, учивсь мало не півжиття! Вивчився… Зробився паном, чого ж тобі ще треба? Певно, яку тисячу в рік грошви загрібав, і – на тобі – у мужики лізеш!..

Мирон

Більш тисячі, тату, брав.

Клим

Більш тисячі?!

Явдоха

Для чого ж було і вчитися, сину, коли вертатися в село і хазяйнувати, як і всі невчені мужики?

Мирон

Отут-то й хазяйнувать, коли дечому повчився і переконався, що кращого життя, як життя хлібороба, немає в світі.

Павло

Де вже там тому хазяйнувать, хто привик чаювать, хто на пана вибився: ручки біленькі, ніжки тоненькі – куди там, скоро підірвешся! Сиди собі, сину, краще у теплій хаті, спи на м’якій кроваті. Панам жалування, а мужикам земля!

Мирон

Я мужик і є, тілько що трохи вчений, то то й добре.

Клим

Ні, Мирон Павлович, не скипить ваше діло! Важко.

Явдоха

Важко, сину.

Панько і Клим

Що й казать, що й казать. Важко! Ваша робота далеко легша.

Мирон

О, якби ви зуміли так моє становище й мою роботу оцінювать, як я оцінюю вашу, тоді б інша була між нами розмова!.. Посадив би я вас, як квочку в хаті, без жодної охоти висиджувать курчат… Нудно б вам стало, і ви б ланцюга перегризли та втекли в село, в поле.

Клим

Лихо б мене понесло з чистої хати, з холодку… Хіба я не знаю, як то на полі? Піт очі залива, сонце пече, спина болить… Святе діло в холодочку…

Мирон

Правда. Сонце пече, спина мокра, піт очі заливає, дерев’яніють руки, а станеш, глянеш навкруги: все поле, як море, зелене перед тобою, вбране квітками всякого кольору, і краю йому нема, бо краєм своїм воно зійшлося з небом! Вітрець по ньому легенький подиха і горне хвилі зеленої, пахучої трави; очі в себе вбирає – так мило. А груди широко роздуваються, сила росте, мов здоров’я вливається в тебе широкою річкою… Землі під собою не чуєш, і знову закипить робота! На душі легко, радісно; ніякі думки у голову не лізуть – одна у всіх спільна думка: поможи, боже, за години сіно убрать, до хліба прийняться. І через тиждень великі копиці скрізь, мов гостроверхі шапки, розкидані! А там і хліб поспів: жито похилилось, мов журиться, що скоро зітнуть його буйну голову.

Павло

Багато ти знаєш. Три літа робив, то й верзеш, а коли б надірвав за працею пупа, – не те б сказав.

Михайло

Ні, тату, він правду каже! Я б і сам ні на яку роботу не проміняв роботи в полі, на сінокосі, та у жнива…

Павло

Та ти сядь, не мішайся!

Панько

Та воно так… Я сам служив якось на вокзалі і добрі гроші брав, а як підійшли сінокоси – не видержав, покинув залізницю; так і манить, так і тягне в поле…

Клим

Тягнуть, – то тягне, а на ділі, мовляв… як припече…

Мирон

Що там припече? Мужикові, хліборобові в полі, як на роздоллі, та на волі, як рибі у чистій воді! А скінчиться праця літня, велика радість у душу ллється, коли дивишся восени на село, як усі хати, уся оселя потоне в стіжках з хлібом! Кожний хазяїн походжає тоді поважно, пишно біля своєї господи, на току і поглядає на стіжки з хлібом, його власними руками здобуті, политі його кривавим потом… Та ні від кого не залежиш, ні перед ким не розпадаєшся: заплатив що слід – і пан!

Павло

А як нема землі, а як не вроде, хоч і є земля, то що тоді такий пан буде робить?

Клим

Горе голодним животом таку працю підпирать, та мусиш, бо біда наша, що тілько біля землі і умієм працювать.

Мирон

А я вам скажу, що ви і біля землі не вмієте працювать.

Павло

А ти б то вмієш?

Мирон

Щоб ви знали! Ви дряпаєте землю, сієте наволоком, науки біг дасть; хапаєтесь аби більше, а воно й родить все гірше та гірше. Від того ви так і балакаєте, від того ви й на переселеніє хапаєтесь.

Павло

Ми цілий вік біля землі працюємо, та й нічого не знаємо; а він там десь з книжками возився і вже дума, що справді все знає!

Явдоха

Старий, нащо ти так балакаєш? Ти й сам казав і попові, і всім, що Мирон сильно вчений і багато знає.

Павло

Та він знає в книжці, а коло землі знає з носа та в рот і приїхав нас учить.

Мирон

Іменно, я приїхав вас учить. Сам буду працювать і покажу всім, що й хліб буде, й скотина буде, і хто мене послуха – всякий паном житиме! Я знаю, що це важко зробити, сказано ж: не вливайте вина нового в мішки старі.

Павло

Це так по-вченому: вино в мішки вже вливають, ха-ха-ха!

Всі сміються.

Клим

В мішки вино?! Ха-ха-ха! Бодай вас!

Мирон

От бачите, ви смієтесь, а я зараз вас засоромлю. Ці слова – і ви їх зовсім не розумієте – сказав Христос! Що ви скажете? То-то! Гріх сміяться над тим, чого не знаєш. Багато вам ще треба вчитись…

Панько

От тобі й ускочили!

Мирон

Отак ви вскочите і з переселенієм!.. А от якби ви повірили тому, що я вчився, і дещо знаю, і на худо вас не поведу, та пристали до всіх тих думок, які я вам скажу, тоді нічого було б шукать щастя за горами, і мали б ви його тут, у себе дома, не рунтуючись.

Явдоха

Сину мій дорогий, я серцем чую, що ти діло кажеш. Старий, покинь свою гадку, зостанемось дома, послухаєм Мирона.

Михайло

Дозвольте, тату, мені зостатись тут з братом.

Павло

Сто чортів тобі в спину за такі речі! То я повинен сам на старість літ працювати з матір’ю старою та ще з трьома малими дітьми? Що ти слухаєш його? Він дурисвіт! Від мужиків відбився, у нього панська голова, звикла на карандаш та на щоти лічить бариші: пись, пись… цок, цок, цок, цок!.. Отаку й таку суму заробимо!.. А нарешті всі тікають з села! Нехай живе з панами, там його химери будуть розуміть, а нам треба шукать землі. Хіба ми одні її шукаємо? Куди не поткнись, де не почуєш, звідусіль люди потроху тікають, бо тісно стало, а він тут зараз зробе рай! Що ти йому віриш! Надірве пупа і втече знову до панів, йому байдуже. Це відрізана скиба від хліба! Чого ти притисся в село мутить людей, затуманювать голови своїм знахарством? Геть з села! Я тобі як батько велю! Тебе громада вже виписала в пани – іди між пани!

Явдоха

Старий, старий, годі!

Мирон

Вже через те одно, що я, по-вашому, пан, то ви мене не маєте права виганяти з села, бо я можу жить, де сам схочу.

Павло

Так і живи собі на селі, а це моя хата.

Мирон

Так я ж приїхав до вас у гості, а гостя ні один почтивий хазяїн не виганяє серед ночі з хати… Це одно. А друге ще й те, що ви продаєте, а я купець на все.

Панько

От бачите? І купець знайшовся, а ви пеклувалися.

Павло

Купить він, якраз! У нього стілько грошей, скілько правди у його словах.

Явдоха

Старий, і навіщо ти так гостро балакаєш?

Мирон

Тато мене ревнує до землі, до села. Краще не гнівайтесь, тату. Ви говорите своє, а я своє. Від цього світ не завалиться і Оренбурзька губерня нікуди не втече. Ви переселяєтеся відціля, а я переселяюся сюди. Продайте мені усадьбу і наділ, я вам викладу чисті гроші… І вам користь, і поміч на переселеніє, і я одразу хазяїн.

Павло

Та я нічого… Тілько досадно стало, що ти Михайла забаламутив.

Мирон

Нехай і Михайло їде з вами… Я тілько думки свої викладаю, а силувать – не силую…

Павло

Так ти справді купуєш і усадьбу, і наділ?

Мирон

Все куплю.

Павло

Спасибі!

Мовчать.

Ти не сердься на мене, я трохи погарячився… Не хочеш буть паном, будь мужиком – це твоє діло, ти не малолітка, та ще й учений!..

Мирон

Я ні пан, ні мужик, я, тату, чоловік! Це перше всього, а потім я селянин, хлібороб з діда-прадіда… Неждано-негадано, дякуючи земству, мене вивчено на мужицькі гроші, на мене одного потрачено стілько грошей, що можна б було вивчить добре грамоти півсотні мужицьких дітей… Совість моя мені не дозволяє панувать. Я хочу тим світом, який я здобув за громадські гроші, освітити шлях своїм селянам до кращого, безбідного життя і наважився працювати біля землі, і помагать темним людям, чим тільки зможу, щоб поменшити біду, яка у нас на селі панує.

Клим

(до Панька).

Хороші слова промовляє.

Панько

Правдиві, по совісті.

Клим

Тілько мені здається, що він божевільний.

Панько

Та хто його знає?.. Учений!

Мирон

Трудно мені буде, багато крові витече з мого серця, поки я зроблю хоч частину того, що задумав, але з цього шляху ніхто мене не зверне, поки серце моє у грудях б’ється. Тату, мамо! Не лайте мене, а благословіть на це святеє діло.

Явдоха

Сину мій, дитино моя кохана… Я добре всього не розумію, а серцем чую, що думки твої хороші! Нехай же тебе бог благословить на всякім місці!

(Обніма і цілує Мирона).

Павло

Химерний!

Завіса

Примітки

Подається за виданням: Карпенко-Карий І. Твори в 3 тт. – К.: Держ. вид. художньої літератури, 1960 р., т. 2, с. 103 – 118.