Дія п’ята

Іван Карпенко-Карий

1 | 2 | 3 | 4

Ява І

Середина хати. Артільщики, одні сидять на лавах, другі стоять групами; з одного боку всі. Як завіса піднімається, по паузі входять Павло, Явдоха і Михайло.

Павло

Здрастуйте вам! Лука. Дядько Павло?

Всі

Вернулися?

Павло

Ох! Вернулися, та не радість тут нас зустріла, а тяжке нещастя.

Явдоха

Мирон, кажуть, хворий?

Лука

Ледве дихає.

Явдоха

Нещасна я мати! На чужині далекій поховала трьох діток і сюди поспіла, щоб плакати-ридати, тіло твоє, сину мій коханий, материними сльозами обмивати.

(Іде в другу кімнату).

Павло

Стара, здержуй себе, не тривож хворого.

Пішла.

Що з ним? Від чого тяжко так захворів?

Мойсій

Нещастя!

Лука

Простудився. На водохреща мороз був лютий, а він ніс корогву, розхристався.

Мойсій

Не берігся.

Лука

Знову, давали ми скотині пашу, було холодно, а він, смикаючи сіно, упрів, ну й продуло.

Мойсій

А може, варта доїхала та невгамовна щоденна праця…

Лука

Ох! Працював через силу. А як піде на нещастя, то не вбережешся.

Мойсій

Коли б господь його помилував.

Павло

Тяжко согрішив я десь перед тобою, боже, що ти мене так покарав: все потеряв і тепер ховаю єдиную мою надію, сина мого дорогого.

(Пішов).

Ява II

З дверей виходе Матвій, витираючи очі.

Всі

Помер?

(Обступають Матвія).

Матвій

Живий, а тілько, боже, як тяжко дихає.

Лука

Хоч би побачитись, попрощатись.

Матвій

Лікар каже, не можна напускать людей у хату, йому і так повітря мало, нема чим дихать.

Купер’ян

Невже ж ми й перед смертю не побачимо Мирона Павловича… не почуємо його голосу?..

Матвій

Він проситься сам, щоб людей побачить, попрощатись.

З гурту

Що ж лікар?

Купер’ян

Лікар не бог! Смертельна хвороба-чахотка.

Матвій

Сильно простудився, достав запалення легких… ну й чахотка! А чахотку вилічить не можна.

Купер’ян

А скілько я разів казав: не пускаймо його до всякої роботи, особливо на варту біля скотини; мало чого він не говоре, а якби його берегли, не давали так працювать, як він працював, то, може б, і не простудився, а коли і простудився, то видержав би хворобу.

Матвій

Як же ти його вдержиш, як же ти його не допустиш до праці? Та його тілько і можна було тим хіба зупинить, що прив’язать у хаті. На що вже жінку як любить, а й ту не слухав. Скілько раз вона його просила: не працюй так, ти знемігся! А він і дома вчить, і в школі вчить, і нарівні зо всіма роботу всяку робе; одпочиватиму, каже, як умру.

Всі

Надто працював, без спочивку.

Матвій

Жінку вишколив на учительку, екзамен здала… Ну й знемігся.

Лука

От господь і кличе на спочивок.

Матвій

Та, будем казать, от же й лікар Іван Іванович, приставши до спілки, працював нарівні і лічив, больницю завів, а нічого…

Купер’ян

Не такий запальний; а що вже Мирон Павлович, то й господь його знає, де у нього те здоров’я бралося, раз у раз кипів і кипів.

Матвій

Оця ж то кипучість разом з простудою і звалили його.

Купер’ян

Тепер на лікаря, на Івана Івановича, наша надія. Він учений такий, як і Мирон, і любить нас, мов рідних.

Матвій

Тілько будемо вже цього берегти; нам його руки не потрібні, нам голова нужна.

Всі

Рук є доволі, аби керував.

Матвій

То й не будемо допускать до всякої роботи, нехай керує, людей лічить; а коли вже хіть, то там що-небудь легеньке можна йому дозволить робить.

Всі

Іменно, нехай, мовляв, керує. Матвій. Та ще он дядька Купер’яна треба шанувать.

Купер’ян

Що там я! Краще б таке ледащо померло, ніж має смерть одбирати від громади Мирона Павловича! Де такого знайдеш? Не за хліб він спілку заснував і працював так тяжко, а для громадської користі. Такий чоловік в громадськім ділі дорожче золота, бо не користь вела його на працю, а гаряче серце, що бажало щастя і добра всім людям. Всі. Нема такого в світі.

Купер’ян

Нема! Я ледар, п’яниця, волоцюга, під його впливом наново родився, бо він не тілько говорив, але й робив. Він запалив у мені такий дух, що я одразу перемінився і зрозумів, що спілка для всіх нас, бідних хліборобів, єдиний рятунок від усіх наших пригод! Ох, коли б можна було такого чоловіка викупить від смерті своїм життям, я б і на хвилину не задумався, нехай бере моє нікчемне!

(Витирає очі).

Матвій

Не кажіть так, дядьку! Коли Мирон Павлович, по волі божій, вас переробив, то й ви потрібні нам! Ніхто з нас не зробить того, що зробите ви. От я й про себе скажу: люблю Мирона Павловича так, що й не знаю… Здається, все б віддав… Але то так тілько здається, по совісті ж скажу: що я б за нього не хотів умерти, нема у мене того духу, а дядькові Купер’янові вірю, що він оддав би своє життя за життя Мирона Павловича.

Всі

Віримо і ми, всі віримо.

Матвій

Бачите, дядьку? Чуєте, дядьку? Отак про вас думав і Мирон Павлович! Так от що, дядьку, коли такого чуда зробить не можна, щоб викупить у смерті життя Мирона, віддайте його нашій спілці, щоб душа Миронова по нас і на тім світі не тужила.

Купер’ян

Це вже ви мене так ухвалили, що я соромлюсь і очі на вас підвести. А ось що вам скажу: працюватиму, поки душа в тілі, пропаду за спілку.

Ява III

Ті ж і лікар.

Одні

Лікар, лікар.

Другі

Іван Іванович!

Всі

Що, що?

Купер’ян

Живий?

Лікар

Гасне з кожною хвилиною і часу не проживе.

Всі

Боже наш! Боже!

Матвій

Пустіть же нас з ним попрощатись.

Купер’ян

Почуть від нього одно слово.

Лікар

Він і сам того хоче… Але це приспішить його смерть; та нема чого робить, одно зосталося – умерти. Нехай же умре перед усіма, йому легше буде закрить очі, дивлячись на своїх товаришів. От його несуть.

Мирона виносять у кріслі, обложеного подушками.

Ява IV

Ті ж, Мирон, Марія і другі.

Купер’ян

Брате наш, батьку наш! Не покидай нас, безпомощних.

Лікар

Тихо, тихо, не тривожте його.

Мирон

Нічого, нічого, друже! Кінець близько, я зараз помру.

Марія

Ти не вмреш, бог не захоче мене посиротить.

Мирон

Мила моя! Для ідей смерті нема, і я не вмру – душа моя буде з вами!

Марія

Світе мій, учителю мій!

(Цілує руку).

Мирон

Пам’ятайте, чому учив вас.

Марія

І єдиного слова твого ніколи не забуду. Купер’ян. Присягаю жить, як ви учили.

Всі. Всі присягаємо.

Мирон

Любіть друг друга! Іване, не кидай їх.

Лікар

Нехай того бог покине.

Мирон

(показує на Марію)

Не обіжайте її і їх.

(Показує на батьків)

Купер’ян

Нужди не знатимуть.

Всі

Поки ми живі.

Купер’ян

У спілку приймемо!

Мирон

Спасибі. Тату, мамо! Не плачте, мої рідні, я радий, що перед смертю всіх вас бачу… Прощайте!

Павло

Сину мій!

Явдоха

Дитино моя дорога! і Разом.

Михайло

Братіку!

Лікар

Спочинь, ти утомився.

Мирон

Ніколи… зараз спочину навіки! Іди сюди, дай мені твою руку. Товариші, підійдіть до мене ближче, обступіть мене тісніше – нехай я серед вас помру.

Лікар

Помовчи.

Мирон

Послідня хвилина! Іване, брате, люде умирають – ідеї вічні! Товариші! Не розрізняйтеся, живіть у злагоді, в согласії, учіться, держіться спілки, любіть друг друга!.. Ох!

Лікар

Тихо, тихо…

(Після паузи)

Помер.

Тихий плач жінки і матері.

Прощай, мій друже, мій брате! Великий твій дух буде з нами, поки ми живі. Перед прахом твоїм клянуся все життя моє віддать на служеніє твоїй ідеї!

Завіса

Примітки

Подається за виданням: Карпенко-Карий І. Твори в 3 тт. – К.: Держ. вид. художньої літератури, 1960 р., т. 2, с. 1 – 403.