27

Іван Корсак

Знічено опускали погляд бояри, а дехто бокував навіть за спини інших тихцем, коли при дворі царському в Тирнові Ростислав Михайлович наполіг:

– Я сам не поїду на перемовини з імператором Ласкаром. Хіба разом з боярами найзнатнішими.

Тупцювали нерішуче з ноги на ногу придворні, не так лякала посланців можливих важка дорога, як перемовини майбутні: гіркий присмак від них виразно чувся заздалегідь.

Не рада коза торгу, а курка весіллю, та мусять… Неабияк затявся на своєму Ростислав Михайлович, таки наказав цар укласти велике посольство, ще й поперед нього поважних гінців рішили послати.

Узгір’ями й видолинками кривуляла дорога до неблизької ріки Регини, де постоєм було головне військо Ласкара та де спинився сам імператор. І такі ж кривулясті та звивисті думки набігали Ростиславові Михайловичу: нащо згодився він на цю подорож, пішов би в цей час десь собі безтурботно у Мачві на лови і під легке потріскування хмизу сухого слухав би балачки та неймовірні оповідки з усмішкою вислуховував.

Навіть у бувалих бояр Тирнова видовжилися з подиву лиця від пишної зустрічі їх посольства нікейцями. Ще віддалік від постою Ласкара вийшов вітати сановний імператорський люд, церемонно і велеречиво зустрічали тестя болгарського царя та зятя короля угорського в одній особі.

А ще більше видовжилися ті обличчя при зустрічі із Ласкаром – під присолоджені, інколи навіть помітно пересолоджені усмішки, – як зачитував писар придворний умови миру нікейців. Чи то навмисне бубонів він таким безбарвним і байдужим голосом, чи так спеціально навчений, але від того безпристрасного бурботіння гостям мимоволі ставало моторошно: данина в конях й худобі, хлібові і грошах для Болгарії була непосильною. «Отакої, добридень на Великдень, будьте здорові з новим роком, – ось і вся ціна їх улесливості», – тільки й подумав Ростислав.

– Я не зможу прийняти такі умови… І мирову угоду подібну не підпишу, – Ростислав Михайлович відав, звісно, передісторію тих умов та що криється за показною чемністю нікейського імператорського двору, але й він на таку жорсткість та грабіж серед білого дня не сподівався.

Перемовини відклали на день наступний, а звечора і до години пізньої щедро гостили нікейці посольців болгарських: і не було в них, як вірити здравицям господарів, приязніших сусідів, аніж болгари.

Імператор Ласкар наступного дня кожне слово теж лагідно клав, остерігаючись гострячком десь бодай зачепити самолюбство посольства. І ніхто здогадатися навіть не міг, який вогонь помсти у нього в душі палає, з якою внутрішньою злостивістю кожна фраза йому дається. Ласкар не міг забути, а тим паче простити недавні свої невдачі й поразки.

Він таки успішно просувався перед цим вглиб Болгарії, низку укріплених міст легко здобув, от тільки злість його брала, що дві фортеці в болгарських руках досі лишалися: невеличка в Охридських горах Патем, а друга– з добрячою обороною Чепино, що між відрогів Старої Планини й Родоп угніздилася. Ласкар розпорядився вислати чималеньке військо супроти чепинських таких стійких оборонців.

Час жнивний давно минув, вже осінь збігала, але щонайменше імператор думав про зиму. Він наказав збирати вози по всій Македонії для зброї та їстівних припасів, особисто оглянув війська з піших стрільців та списоносців і чотирьом корпусам відразу розпорядився іти на непокірну фортецю.

Та саме небо, видавалося, постало супроти Ласкара. Звечора, як рушило військо, холод раптовий узявся, вітрисько душу діймав, землю на очах сніги укривали. Імператор збирає військову раду.

– Спинитися і вертатися в Андріанополь, – в один голос, мов наперед змовилися, радили військовики.

Не повірив імператор воякам, зібрав ще прихильних придворних.

– Якщо мені, з Божою поміччю, спало дещо на розум, чи згодні ви на те, розумним володарем сказане, якому коритися зобов’язані?

Кивали покірно придворні:

– Ми згодні на все, що для блага твоєї держави зроблене буде.

А найбільш улесливі переконували, що, йдучи вперед, доведуть власну безстрашність.

Те вельми сподобалося імператорові, він наказав далі рухатися, і по дорозі навіть місто Баткун здобув… Але небавом вже почалися неприємності, ожеледиця неймовірна вкрила шляхи, ледве пересувалися полки, а в лісах стало і зовсім зле. Ліс був густим, гілля щільно переплелося, як на постій мусили стати, то від багать очі дим виїдав, очі сльозилися і в самого імператора – на ранок мусив зійти з коня і, як інші, відправився пішки. Болгарське військо на узгір’ях Старої Планини тільки чекало моменту зручного: як підійшла поміч скіфів з південних країв Русі, десь за чотири тисячі воїв, то відразу по ворогу вдарили. То була болісна і ніяк не очікувана поразка…

Імператор говорив Ростиславові Михайловичу і всьому посольству болгарському вельми теплі слова, але помста за те безчестя і теперішня втіха в душі не гасли. Те відчував Ростислав і подумки для себе відзначив: «Дивиться лисицею, а думає вовком».

В час перемовин до Ласкара підійшов один з його головних воєначальників і, нерішуче роззираючись, став чекати черги на слово.

– Говори, – наказав з ледь помітною посмішкою імператор. – Від посольства високого в нас нема таємниць. Я дав щойно згоду на перемир’я, якщо віддадуть нам фортецю Чепино і землю до Скоп’є.

– До походу на Тирново військо готове, – доповів командувач. – За півдня можемо, як накажеш, нав’ючити коні і почати похід. Ми розріжем Болгарію, мов ножем перезріле яблуко.

Ростислав Михайлович із боярами тирновськими попросили ще перерву на перемовини.

– Нас проклинатимуть внуки, якщо таку угоду підпишемо, – говорив Ростислав Михайлович.

В нього у грудях раптово жарина якась запекла, вона і раніше час від часу заявляла про себе, тільки ще несмілива була, менш злоблива і менш кусюча. Гаплик, чоловіче, подумалось мимохіть, ти і все посольство твоє втрапити можете в пастку.

Довго точилися суперечки поміж бояр, перебирали загрози дійсні і мнимі, як на долоні стиглого колоска перетирають і полову віддмухують, врешті зійшлися на спільній думці.

– Небезпека грізна існує, але треба виграти час. Ми угоду підпишемо, водночас радити будемо цареві Михайлові її не затвердити…

А як збиралося додому посольство, то Ростиславові Михайловичу доповіли:

– Там Ласкар дарунками істинно імператорськими нас обдарував. І коні вельми породисті, і тканини дорогоцінні, інший товар…

– З паршивої вівці хоч шерсті жмут,– буркнув у відповідь, думаючи про своє. Щойно прискакали гінці від тестя, короля Бели, кличуть його на перемовини тепер у Відень, непрості переговори з чеським королем Оттокаром II.

…Вплелася негода, але ніколи було йому чекати на днину ліпшу. Як піднімалися на узгір’я посольці, то чорні розкошлані хмари пропливали мало не над головою – і такі ж темні й важкі думки роїлися в Ростислава Михайловича. Добро чи зло він вчинив, виграє час Болгарія, щоб зібратися на силі? Чи, навпаки, те розцінять як зраду, здав, мовляв, інтереси болгарські за щедрі дари, підкуплений він, чужий-чужаниця для цієї землі, яка не боліла йому ніколи, – не на болгар же вину покладати…

Не міг знати лишень Ростислав Михайлович, що як наказав Ласкар готувати посольству дари в дорогу, то вельми противилися і опиралися його придворні: мовляв, і так, без дарунків усяких, нікейці зараз могли б від Болгарії чималенько відшматувати.

– Не шкодуйте дарів,– притис імператор на слові і чомусь посміхнувся. Ласкар подумки собі прикидав, як до зрадників причислятимуть всеньке болгарське посольство, а Ростислава Михайловича насамперед, бо то істинно дар данайський, що спричинить недовіру велику й розбрат, очорнить зятя царя болгарського, а заразом і самого царя, – чубитимуться по тому за трон різні групи придворних тирновських.

…Чорні хмари пливли над головою в Ростислава Михайловича, ще чорніші думки в голові напливали. А ще, гадав він, обов’язково до того припишуть: то ж зять угорського короля, а тому нецікава сильна Болгарія, перед королем Белою таким робом вислужився Ростислав.

Коні посольські узгір’ям з трудом піднімалися, набухлі хмари, видавалося, вже подорожнім на самісінькі плечі лягали.

Примітки

І мирову угоду подібну не підпишу – ніхто ані тоді, ані далеко пізніше ніяких угод не підписував. Угоди укладались усно, і сторони цілували хрест на знак їх дотримання. Пізніше угоди почали записувати, але не підписували, тільки привішували вислі печатки. Лише в 17 ст. польські королі почали справді писати своє ім’я на документах, які вони випускали. – М. Ж., 2 червня 2024 р.