28

Іван Корсак

У Відень на перемовини з королем Оттокаром II Ростислав Михайлович їхав з донькою Кунігундою, Кункою – так ще звати любили її в сім’ї. Як за одну по-справжньому теплу весняну ніч, буває, раптово розквітне яблуня, так стрімко, видавалося, на очах, лиш за кілька місяців з полохливого і прищавого дівчиська Кунігунда стала дівчиною-красунею. І тепер з вікна карети донька пострілювала своїми великими, злегка зеленуватими очиськами то в один бік, то в інший, її, що досі рідко переступала батьківський поріг, однаково тепер цікавили старовинні церкви за вікном і обличчя селян, які зачудовано поглядали на розкішну карету, мальовничі переліски на узвишшях і видолинки ріки, де попасом посувалися поважно стада корів та вистрибували безтурботні галавливі телята.

Батько вважав, що настала пора дочку виводити в світ.

Ростислав Михайлович їхав з пересторогою у Відень. Вимотаний недавніми перемовинами з лукавим Ласкаром, з яким не один день мусив в’язати ціпи, і ще хтозна-які ті ціпи вдалися, він не очікував тепер чогось легшого.

Ростислав Михайлович не помилився.

Перед ним сидів жорсткий правитель і водночас вправний промовець, чіпкий дискутант – недарма ж про Оттокара, якому замолоду за сімейними обставинами мала випасти духовна стезя і кар’єра, ще тоді говорили: «Чим нижче він нахиляє голову в молитвах, тим міцнішає його шия». А ще справжнісінькі легенди творилися про хрестовий похід Оттокара у Пруссію, блискавичний і переможний похід, до якого зумів залучити тевтонських рицарів, військо рідні поштивої, – виступивши 14 грудня із Праги, через Бреслау, гирлом вмерзлої Вісли, він згодом переходить на Земляндський півострів, рвучко захоплює прусську фортецю Меденау, дістається пониззя Прегеля і входить у землю, що зветься Самбія. Так писатиме про нього Владислав Вангура: «Край спустошений ним. Страх зганяє нажаханий язичницький люд до стану чеського короля, язичники кидають зброю, падають на коліна, і їхні князі благають:

– Ми розбиті, королю. Ми тобі коримося, даруй же нам святе хрещення, спокій і мир!

Король дає згоду стати хрещеним батьком найзнатніших язичників. Потім освячують невелику ділянку землі, малюють на ній образ і контури храму майбутнього. Зібралися священики, і вдягнуті пишно дворяни, і гросмейстер ордену, і король, і обидва королівських зяті, маркграфи Майсена і Бранденбурга. Задзвонив невеличкий дзвін, прусакам дозволили ступити на освячену землю. Йшли вони, знявши головні убори, склавши долоні, без меча і пояса. Впали в поклоні – і священик вилив на голови їм трохи святої води. Після цього вернули мечі, а покорені князі присягнули на вірність…

– Збудувати фортецю тут, – наказав король. – Має служити вона опорою у випадку безпорядків серед народу або дворянства… Я ж вертаюсь додому, адже виконав те, що належало виконати».

То була лише середина січня, лише місяць минув, як виступали з Праги, – нечуваний досі за стрімкістю перехід. І так був заснований храм та фортеця, яку звати надалі будуть Кенігсберг, Кенігсберг в Самбії.

В перші дні перемовин з королем Оттокаром в Ростислава Михайловича було таке відчуття, мов кремінь терся об кремінь – тільки скрегіт чутно та іскри ще інколи скачуть. Але третього дня несподівано Оттокар почав подаватися, вже не було тих кремінних гостряків, то вже не камінь, а швидше лід; ще холод під пальцями чувся, як ту крижинку взяти у руку, але грані льодини від тепла починали танути. І вже зовсім негадано завершилися ті перемовини.

– Я хочу просити руки вашої доньки Кунігунди, – Оттокар вперся поглядом в співрозмовника так, мов впоперек став на вузенькій стежці і ніяк тепер його не обійти і не об’їхати.

Ростиславу Михайловичу вартувало чималого труда нічим не видати свого хвилювання. Звісно, він помічав на балу, як бігають виголоднілим котом очі короля Оттокара в пошуках когось, як не раз той погляд його мов приклеювався до постаті Кунігунди – те тішило батька, і не більше. Нехай собі милуються вродою його дитини, і королям на те нема заборони, але такого від Оттокара він не чекав.

Ростиславу Михайловичу, звичайно, було відомо, що чеський король розлучився, бо Маргарита Бабенберзька не змогла подарувати йому діточок. Звістка про розлучення непосидющою сорокою-білобокою стрімко облетіла всі монарші двори, навіть проскреготала сказане чеським володарем про причини.

– Моя держава мене оженила, і вона ж розлучає.

Для свого потужного королівства Оттокар конче потребував спадкоємця.

До чеського короля Ростислав Михайлович ставився з деякою пересторогою – він нагадував йому хижака, що в будь-яку мить, блискавично напруживши власні сталеві м’язи, може плигнути на облюбовану здобич. Під скіпетром Оттокара вже Богемія, Моравія, Австрія, Штірія, Карінтія; і, судячи з останніх дій, цим апетит Оттокара ще не вичерпається, то ще не остаточна межа; і так само ніхто не міг знати меж його особистої жорсткості.

– Моя імперія ось на цьому тримається, – якось у хвилю відвертості чеський король сам себе по плечу поплескав.

Тож чи матиме Кунігунда щастя за таким чоловіком, чия вдача однаковою буде, напевне, як в державних ділах, так і в справах сімейних?

Збило з пантелику Ростислава Михайловича хіба завершення розмови – обличчя Оттокара, завше незрушне, мов з каменя малопіддатного тесане, раптово зашарілося, а сам він, що не звик просити, чомусь знітився і по-хлопчачому носом підшморгнув.

«Що ж, королі теж можуть вляпатися у халепу, яка зветься коханням», – мимоволі подумав Ростислав Михайлович.

А небавом його Кунігунда, про вроду якої навіть заздрісники балакали, що хоч воду з лиця пий, приймала гостей вже в статусі королеви. Її побоюватимуться і шануватимуть, як реальну співправительку величезної імперії, а ще впишуть назавше в сторінки історії культури як першу у Чехії жінку-поетесу.

«Молитва Кунігунди», присвячена чоловікові, що в похід збирається, звучатиме не лише чеською:

…Ліпше нам і не родитись, Як не буде перемоги.

Боже, Дух пошли, Відпусти провини наші,

Знаєш, Отче, як Оттокар не переможе,

Всі загинемо напевне.