29

Іван Корсак

Анна верталася від Ержебети з душею облегшеною, звільненою від набридливого тягара, що тривалий час на душі лежав каменем жорновим, – дихалося їй тепер легко і вільно, світ набував знову звичних своїх кольорів, без жовтизни отої, яка гірчила щорання, щовечора і щоденно її життя. Тож зовсім не те відбувалося з її чоловіком Ростиславом, що мала на гадці, не волоцюга ніякий він, просто досі бачила його немов на гладі води, по якій вітер гнав легку хвилю: і викривлювалося лице чоловіка, спотворювалося відображення до невпізнаваності, то видовжувалося, то ширшало, замість істинного обличчя перед очима її поставав лише хисткий і відразливий образ.

Коли проминала карета Анни галасливу вуличку, де обабіч торгівці продавали свій крам та інше добро, вихваляючи крикливо товар і хапаючи перехожих за рукави, то звернула увагу на дівчинку, що при дорозі стояла. Тій дитині хіба з десять було рочків, вона то придивлялась до чогось у власній жмені, то вгору, в глибінь небесну піднімала очі, – де й коли вже зустрічала Анна схожий стражденно-благальний, з надією і відчаєм погляд?

Вона наказала спинити карету і підійшла до дівчинки. В жмені малої Анна побачила кілька дрібних монет.

– Сестра моя, меншенька, вчора пішла до Бога… Поховали її, – тихо й спокійно сказала дівчинка чужій незнайомій жінці, хоч та не встигла навіть спитати. – Вона так хотіла колись он те платтячко, та все грошей у сім’ї бракувало… Я молилася і просила у Боженьки трішки грошей, та однаково, кажуть, не стачить.

– А що ж трапилося із сестрою? – видихнула швидше, аніж мовила, Анна.

– Мама дорогу переходила із сестричкою. Як раптом із-за будинку вихопилася карета, багата така, видавалося, роззолочена, і два мечі на ній намальовані та під ними квітка. Сестричка зразу під колесами вмерла, а мама жива ще була, але тато казали: мабуть, сьогодні також до Боженьки піде. От я сестричці те платтячко передати думала…

– Яка-яка карета? – перепитала чомусь саме це похолола Анна.

– Вона не спинилася навіть, тільки господар байдуже озирнувся, – і дівчинка знов розказала про мечі, навхрест намальовані, та троянду, що значилася під ними.

Холод невідь-звідки раптом узявся і зовсім, видавалося, до кісток, вистудив Анну: два мечі над трояндою були в родовому гербі барона Іштвана. Несподівана вигадка в голові їй спалахнула:

– А давай-но ті гроші ми ще разом порахуємо, – Анна простягла одну руку до скарбу малої, а другою поспіхом нащупувала монети у власній кишені.

Де ж вона бачила отой запитальний погляд, в якому біль був навпіл із благанням, очікування неймовірного дивовижно перемішалося із безнадією?

Бряжчав метал на долоні в Анни, тих монет трохи побільшало, і сяйнули в малої досі погаслі очі:

– Може мамою, окрім платтячка, ще й черевички зможу передати. Я таки вірила, що Боженька мене почує…

А як вже сідала в карету Анна, то згадала раптово, де бачити їй доводилося отой стражденно-благальний, з відчаєм і надією погляд, як в цієї малої. Вона кілька разів зустрічалася з таким схожим Ростиславовим поглядом: то було лиш на мить, у ту ж хвилю чоловік перелякано, наче впіймали його на чомусь непристойному, зачиняв його за невидимою і непроникною густою завісою.