26

Іван Корсак

Наступного ранку, вже по тих негаданих і двозначних відвідинах баронових, заледве підбилося над деревами сонце у королівському саду, Анна зважилася поїхати до Ержебети.

Вона має переговорити з давньою подругою, яку шанувала колись і мала ледве не за сестру, як на сповіді, поспитати має, чого ж та сестра так дивно ставиться до відвертих, нерідко на межі пристойності, Ростиславових залицянь.

Нехай вже барон, що мав почуття до неї, напевне, а може, й любив усі ці роки, так повівся, але душу хто підмінив Ержебеті?

Добре, справді барон вчора свою слабкодухість явив, але й в слабкодухих є серце, якому так само властиві велике і нице, захоплення чи справжнісінькі і непідробні людські почуття. Баронові навіть те готова вона була простити.

От тільки слів прощення для Ержебети ніяк не могла і не здатна була знайти, бо як зраду не іменуй, в одіж яку не вдягай і не маскуй велемудро, однак вона залишиться зрадою.

В один момент на балу вчора опинилися якось поряд утрьох – вона, Іштван і Ростислав Михайлович.

– Бароне, я давно хотів випити з вами келих, – раптом запропонував Ростислав і жестом підкликав прислугу. – Принесіть те вино, що заготовлене мною. Небавом на таці колихалося тихо вино у келихах,

злегка зблискуючи у світлі мерехтливих свічок.

– Немає потреби щось говорити про наші стосунки, – кинув Ростислав погляд на Анну, дивний погляд, такий недокірливий зовсім, хіба винуватий. – Вельми просто все розв’язати можна. В одному з цих келихів вино звичайнісіньке, в другому – з отрутою кріпкою. Право вибору я вам надаю.

Все відбулося так швидко і несподівано, що Анна стояла незрушно і заціпеніло, не здатна на порух найменший; так буває, як склянка котиться столом на очах: склянка падає начебто і не швидко, та настає непояснюване оціпеніння; тільки як скло на долівці вже брязне і скалки полетять вусібіч, коли можна лише долонями сплеснути, спам’ятається тоді людина.

Барон було рота розкрив, але не спромігся на слово, бодай на звук, все стояв, мов злою ворожкою зачарований.

– Беріть же! – мало не прикрикнув на нього Ростислав.

Барон Іштван почувався так, мов його заморозили в глибі льоду, нездатний на дію, навіть мізинцем поворухнути.

– Тоді я буду першим, – тихо сказав Ростислав і одним ковтком, аж збулькнуло, вихилив найближчого келиха.

– Тепер ви ніде не подінетесь, – всміхнувся зло й переможно Ростислав Михайлович перекривленим ротом і до барона підсунув тацю.

Та глиба льоду, в яку закувало барона, ніяк не збиралася розмерзатися, жоден мускул не ворухнувся на блідому і змерзлому обличчі його, тільки повіки кліпнули мимоволі кілька разів, мов дим з багаття в очі зайшов.

– Ну! – владно і зло чи то прикрикнув, чи просто голосно так мугикнув на нього Ростислав, мов на дитинча вередливе й нетямуще.

Таки вдалося нарешті здолати барону кригу, прадавній інстинкт самозбереження десь підміг, і він зробив поспішний і нажаханий крок назад.

Широка й гірка усмішка розповзлася обличчям Ростислава Михайловича, не було у ній торжества, хіба подив.

– Я пожартував, бароне. Одне й друге вино – звичайнісіньке,– і він так само за подих один вихилив з другого келиха.

Різко повернувшись, Ростислав Михайлович покинув залу.

Анна також негайно пішла до себе у покої.

…Ержебета, очевидячки, ніяк не сподівалася на приїзд без попередження колишньої подруги, сперш переляк в очах застиг, мов застали її на чомусь сороміцькому; то було лише в перший момент, надалі той погляд став якимсь винуватим, а врешті господиня з покірністю незрозумілою опустила повіки.

– Я знала, що колись ви приїдете отак, навіть не попередивши, – сказала тихо. – І то добре, напевне.

– А де ж те… добро? – аж схлипнула з подиву Анна, зовсім так, як людина, що подих довго затримувала, а врешті, знесилившись, хапонула на всю повітря.

– Добре, що мушу правду тепер розказати… Шкода, що снаги бракувало давно це зробити.

І Ержебета стала оповідати, як колись, незадовго по Анниному і Ростиславовому весіллі, завів Ростислав Михайлович з нею несподівану й дивну мову.

– Баронесо, ви були подругою довіреною Анни в літа молоді. Чи можу я попросити про одну послугу?

– Залежно яку, – засміялася Ержебета.– Але для Анни готова на все, на що стачить тями.

– Тоді зрозумійте тільки мене… Я буду до вас залицятися, – бубухнув він так, як з високого берега у воду пізньої осені, жахаючись наперед того ймовірного холоду, аж судома хапатиме від якого.

Ержебета лише розсміялася мимоволі, наче її залоскотали раптово, далі той сміх став неперервним, вона вже не в силі стриматися була, і сміялася, доки колька з того не низнула…

– Не глузуйте з мене, – опустив покірно голову Ростислав, мов кінь, якому на шию надягають обрічницю. – Мені не до смішок.

І він став оповідати про свої непрості стосунки з Анною, її почуття до барона, що не лишилися утаємниченими для нього, навіть хвилин отих не минав, про які чужим не прийнято було говорити – він безсилий розбудити в Анні жінку. Наскільки він знає життя, зізнавався він Ержебеті, тут можуть зарадити єдині лиш ліки – жіночі ревнощі, хіба трішки приправлені удаваною байдужістю чоловіка. З будь-якою людиною іншою Ростислав не зміг би піти на таку відвертість, тільки вельми близька для Анни душа зрозуміє.

В Ержебети по мові тій і сміх нараз вгамувався, і колька в боку відчепилася; що ото видумав Ростислав, жахала думка, чи уявляє лишень наслідки такої затії?

– Княже, а ви не гадаєте, що цим з Анною все попсую, мало того, я залишуся ворогом?

– Звичайно, я думав про те, – відказав Ростислав.– По силі вчинок такий лише людині, в якої до Анни непоказна шаноба.

– А чоловік мій? – аж плечі із перестраху похолонули в Ержебети. – Як би ви самі поставилися до схожої витівки жіночої?

– Чоловікові маєте правду сказати, – вже трішки вспокоєний мовив він. – Рівно так, як ми з вами говоримо.