1

Микола Хвильовий

Отже, в боротьбу двох сил улетів динамічний верлібрист, автор скандальної автобіографії («фе») і не менш нудної губанівської «Европи на вулкані», «ахтанабіль» сучасности, як сам він себе рекомендує.

Словом, В. Поліщук випустив ще одну брошуру й чекає на неї рецензії.

Отже, авансом: брошура, як брошура! Розділи два й будуть мати поспіх… Особливо серед дурачків, оскільки цей поспіх зветься succes du scandale. Але, коли ми об’єктивно підійдемо до неї, то побачимо: новий «твір» машинізованого верлібриста страшенно нагадує його передостанній. Ми говоримо про той передостанній, де Поліщук на протязі двох друк. аркушів їсть «революційні» баклажани й не менш «червону» «юшку, де плавало кілька галушок». Словом, справа йде про той твір, що від нього відвернулись буквально всі, хто поважає себе: мабуть, багато в ньому цього самого «фе»!

Очевидно, треба було б замовчати й нову «циркуляцію культурної крови». Але – досить! «Ахтанабілеві» сучасности вже слід показати його справжній гараж. Бо і справді: доки він буде використовувати наївняків із «науково-дослідчої катедри історії української культури в Харкові» та якимись путями пролазити навіть… в комуністичний університет. Нам тим легше зробити це, що слинявий каптьор (ти не ображайся, Валеріяне, «ми тебе не хочемо підозрівати в цьому») зачепив своєю слиною нашого шановного памфлетиста Миколу Хвильового, який, памфлетист, до речі, давно вже чекає причіпки покінчити з цією болячкою на пролетарській літературі.

Отже, по-перше, два слова про особисті випади. Зупинятись на них ми довго не будемо (це була б неповага до самого себе). Але, приймаючи на увагу, що Поліщуків твір може попасти в руки якогось малописьменного читача, ми вважаємо за потрібне на момент і для розваги зупинитись і на цьому.

Так от: вимушену сміливість «сельдяного буяна» дуже тонкими нитками шито. Прошу, приклад:

Поліщук, як і його «папаша» Пилипенко, перш за все, схопився за вітаїзм: мовляв, це же страшенне неуцтво викинути з цього слова «л», хоч би і свідомо, як ви пишете.

От тобі й раз! А ти ж, як думав: висока культура? Неуцтво, голубе! Неуцтво! Тому ж ми й шукаємо Зерова.

От динамічність – це нам подобається! Знаючи добре, що ми рано чи пізно, а назвемо його малописьменним «ордером», Поліщук іде в «контратаку» й заявляє:

– Це ж малокультурність вживати так багато чужоземних слів: «опоненти», «клясичний афоризм», «солідарність» і т. д.

От тобі і два! А ти ж, як думав: культурність?

Правда. Істинна правда.

Малокультурність дуже частенько прикривається словечками високого штибу (це ми докажемо далі, коли розберемо «твір» «ахтанабіля» сучасности), але ніколи «опоненти» чи то «клясичний афоризм» не були словами подібного гатунку, коли ними глушили «крупник із тріскою». Звичайно, можна б було сказати так:

– Філософічні твори В. Поліщука, то є зібрання шабльонних думок, які треба висловити в короткій і одривочній формі і які, на жаль, розтяглися у триаршинні поеми.

Але можна сказати й так:

– В. Поліщук, то є просто клясичний афоризм із держвидавського «ділового календаря».

Ми гадаємо, що друга формула краща, хоч би своїм динамізмом… І не зважаючи на чужоземне походження.

А втім, покиньмо фехтувати полемічною шпагою: коли когось цікавить, як ми будемо відштовхувати ті чи інші особисті напади, хай улаштовує турнір: ми з охотою приймемо в ньому участь. А зараз давайте подивимось, чи не виглядає зі сторінок останнього «твору» нашого «автора» обличчя «військового фершала» і… і… Словом, далі буде видно.

Почнемо з першої статті, що зветься «Завдання доби». Завдання такі: «1) на міжнародній терен! 2) машинізація, 3) динамізм, 4) матеріялістична мова, 5) мистецтво для працюючих». Завдання, як бачите, «оченно сурйозні». Отже, спитаймо, як їх розв’язує «гарячий воїн революційних битв Октября» («militant ardent etc»).

Словом, було так: було три періоди і прийшов четвертий. В першому періоді був Котляревський та інші, в другому – Драгоманов і Франко, в третьому – Леся Українка й Коцюбинський із модерністами. Перший «не цурається свого», другий характеризується тим, що «ми повинні бути культурні і свідомі національно», а для третього характерне: «у нас може бути так, як у Західній Европі». Що ж до четвертого, то покищо почекаємо.

Ну, так як вам подобається це поділення? На наш погляд, воно дуже «вумне». Справді, хіба письменники Поліщуківського другого періоду не брали на себе завдань письменників третього періоду? Хіба Драгоманов і Франко не користувалися з «европейських сюжетів»? І, навпаки, хіба Леся Українка не закликала до культурности і свідомости національної? Звичайно, в нюансах «мужня жінка» відрізнялась чимсь од мудрого галичанина, оскільки вона належала до молодшого покоління; але ці нюанси не судилося відмітити нашому верлібристові. Його ж поділення – це просто малописьменні етюди.

«Але зараз після Жовтневої революції, – пише далі «сельдяной буян», – наступає четвертий період. – Ми не тільки вміємо взяти дещо із Заходу, але ми маємо (підкреслення його ж) і знаємо, що дати свого оригінального в світову скарбницю».

Та невже? Так таки й маємо з підкресленням? От «сторія»! Чи не «Европу на вулкані»? Ні, каже Поліщук: «ідею пролетарської революції, втілену в своєрідні культурні та літературні форми»! От бачите що! А ми й не знали досі! Словом, каптьор вносить пропозицію влаштувати «соревнование» зі штабом світової революції – компартією. Що ж, пропозиція не погана.

Але хто ж із нас буде вносити цю «ідею» до вищеназваної «скарбниці»? З брошури видно, що всі сучасні українські письменники до цього не здібні, бо хоч дехто з них і має цю «ідею», але формально всі вони або Надсони, або Пільняки, або неоклясики. Залишається авангардний верлібрист Поліщук… та почасти Пилипенко… чи то пак плужани. Очевидно, вони й мусять наробити репету в «світовій скарбниці». Ідея, як бачите, варта уваги. Словом, дайош тов. Петнікова – і «нікоторих гвоздьов»! На те ж він і вчив чужоземні мови, щоб перекладати… чи то пак заробляти гроші. І потім, хіба ви не знаєте, – «скандинавська література завоювала собі місце на світовій арені». Поліщук за це цілком відповідає, бо він чув дещо і про Гамсуна.

Але, хоч як хоче «показати себе» «з розмахом» наш «автор», – все ж таки треба його попередити:

– Не поспішай, друже, а то захекаєшся! Скандинавці тоді завоювали Европу, коли дали «Вікторію», «Пана», «Голод» і т. д. Одним «дайош Европу» не візьмеш, брате! «Своєрідна дифузія» виллється в ту саму «дифузію», яка підстерегла жабу, що уподоблялась волові. Пам’ятаєш цю байку?

Звичайно, «утворити міжнародне товариство друзів української культури» завжди можна, але тоді «четвертий період» буде характеризуватись перекладами на європейські мови письменників попередніх «періодів»… і, можливо, перекладами… межигірських творів. От у чому сіль!

Словом, перше завдання «на міжнародній терен» і «дайош Европу» тотожне завдання деяких інтелектуально пересічних «хатян». Не дарма В. Поліщук, як справжній звульгаризований «неохатянин», привіз із Европи «котелок і джимі».

В своїх статтях ми вже говорили, як ми розуміємо Европу. До чого ж убого звучить тепер ця неписьменна трактовка Заходу. Коли вірити «ахтанабілеві» сучасности, що ми переживаємо «четвертий період», то, наперекір хлестаковщині, він буде характеризуватись – учобою, поглибленням, утворенням своєрідних зв’язків із культурно-революційними традиціями українського та європейського минулого. Передостаннє покоління українських письменників мало не вийшло на Захід. Наше покоління, в силу багатьох причин, навряд чи вийде. Наступна генерація мусить вийти й саме з ідеями пролетарської революції. Але для цього треба негайно покінчити і з хлестаковщиною, яка по суті являється елементом модернізованої просвіти.

Словом, коли б «гарячий воїн революційних битв Октября» (militant ardent etc.), замість писати триаршинні поеми та розкидати «революційну» «треску», почитав хоч трохи Леніна, то він би вичитав із нього чимало корисних для себе думок.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 205 – 210.