6

Микола Хвильовий

Отже перейдімо до останнього моменту. Це – верлібр. Звичайно, верлібр не поганий вірш (читай хочби Тичинівський – «Вітер, не вітер – буря»), але при чому тут «коринтський ордер»? Доводимо до загального відома: Поліщук пише не верлібром, а звичайною прозою і то поганою. Ви зверніть увагу на таке явище: В. Поліщука ніхто й ніде не хоче читати. Чому? Тому, що його Пилипенко видає? Тому що верлібром? Боже, борони: Вергарна, наприклад, справжнього верлібриста (його, до речі, чомусь зовсім не згадує «автор») перекладено на всі мови. Очевидно, тут справа не в цьому.

А справа от у чому: Вергарн прийшов до верлібру через глибоку культуру клясичного віршу, а В. Поліщук, коли ви загадаєте йому написати якогось сонета, то тільки поморгає віями. І Зеров не проти верлібру (див. його переклад Дюамеля), але він, як і ми, проти неуцтва. Для справжнього верлібриста Вергарна не потрібна була схоластична «теорія хвиляд», в якій і сам «сельдяной буян» мало розуміється. Замість писати спеціяльну для виправдання своєї слабенької прози «парикмахерську» «теорію», написав би, друже, гарного сонета, переконав би нас, що й ти прийшов до верлібру через глибоку культуру клясичного вірша. Тоді б і не доводилося протиречити самому собі: один раз ти кричиш: і «ямби й верлібр – все гарно й потрібно, головне ідеологія», а два рази галасуєш, що тільки верлібр спасе революцію.

Словом, «ахтанабіля» сучасности зв’язано з індустрією:

– «Цей новий ритм у поезії, який зараз носить назву верлібру, з’явився найраніш в Америці – Уітмен». Виходить, що законодавець літературних форм – Франція – віддала першенство відчування поетичного разом з індустрією – Америці. Це дуже характерно».

Звичайно, воно може й характерно, може щось і «виходить», та тільки «виходить»… «марксівська поетика»… чи то пак «коринтський ордер». Справа в тому, що В. Поліщук, цей претенсійний «військовий фершал», і досі не знає, де найраніш з’явився верлібр. А з’явився він найраніш от де:

– В древнє-єврейській і взагалі східній поезії, яка ніякого відношення не мала ні до Америки, ні до індустрії, ні до сучасної революції.

І потім, хіба для Америки Уітмен характерний? А чи не чув ти, друже, про Джека Лондона і його «волошки»? І потім, хіба тільки і світу індустріяльного, що Нью-Йорк? Хіба в Англії, де випущено перший паротяг (тільки не 1875 року, ти помиляєшся, хоч і переконуєш нас декілька разів, а 1825-му), нема цієї грандіозної індустрії? Так чому ж тоді англійські поети нехтують верлібром? І потім, коли говорити про нові часи, то чи не Верлен був першим поетом, який зламав вірша? Га? От тобі й «економічна структура сучасности»!.. (ти не ображайся, Валеріяне, «ми тебе не хочемо підозрівати в цьому»). І потім, взагалі даремно галасуєш ти, друже! Коли і згодитись із тобою, що «найкращі представники сучасної поезії є верлібристи» то, поперше, ти до них ніякого не маєш відношення, подруге, ці «найкращі» досі не висунули сильного поета, потрете, деякі з них (хоч би той же Бехер) плюнули на верлібр і перейшли… на звичайні оповідання.

І тому, хоч скільки б свистів «наш лектор», що «верлібр іде поруч із найбільшою революційністю і знає, і любить значіння індустрії, – ми думаємо: militant ardent ect. І ще ми думаємо: це також «своєрідне» сполучення вимушеної фетишизації з неуцтвом. Бо і справді: єсть моменти в історії поезії, коли відкидалися не тільки рими чи то ямби, а й розпадався зовсім вірш. Так було, скажемо, в IV віці після Різдва Христового в Римі. І розпадався він не тому, що в IV віці була велика індустрія, а тому, що він кінчав певний цикл свого розвитку в тому чи іншому (соціяльному чи національному) офарбленні. Европейський верлібр останніх років теж знаменує собою певний розпад віршу. І тільки! І коли в тій же Франції цей же верлібр жевріє, то його підтримує рочпад старого суспільства, деструктивний період соціяльного зросту. Ми ж переживаємо період конструктивного зросту і в нас верлібр на деякий час (і можливо не на малий) зникне з горизонту. Бож коли ми підійдемо до суті самого верлібру, то побачимо: оскільки це – дитина імпресіонізму, остільки він і мусить страждати на спадкові хвороби. На що хворів імпресіонізм – ми знаємо: включно до словесного онанізму.

Так стоїть справа з верлібром. Що ж до «теорії хвиляд», до цієї вимушеної схоластики, бездарно й «по-коринтськи» зфабрикованої на основі вищезазначених книг, то треба ще раз пошкодувати, що нам не хочуть давати всього «вістянського» додатку. Отже скажемо, всі ці «середні» «математичні» під жирним шрифтом… не більше, як «ордер». Для Остапа Вишні, до речі, тут прекрасний матеріял. От вам зразок:

– «Марсельєза й Інтернаціонал, як пісні підйому й наступу, що характеризують і доби підйомів – ямбічні».

Словом, мальчонка агітує за ямбічність, як за революційний розмір. І коли він потім забуває про це, то ми тут зовсім не при чому:

«В. Поліщук, щоб давати ритм наступу [чи не на С. Єфремова? М. X.], почав писати верлібром. Якраз неоклясик Рильський пересадив ямби поляків і Пушкіна, Зеров – латинців».

Як бачите, тут уже ямб не є вже ознакою «підйому й наступу». Словом, – «крой Ванька – Бога нет!». Стіна біла? Біла! Стіна чорна? Чорна! Так би мовити марксистська діялектика… чи то пак «поетика».

Або дивіться ще на «мої спостереження»: «звуки «и» та «ы» одного порядку за артикуляцією з «г» та «h». – Правда, геніяльні «спостереження»? Ну, якже: не дарма ж Поліщук відчуває себе Колюмбом! Або ще такі «перлини»: «коли хвиляди в першому рядку будуть: перша – А, друга – В, а в другому: перша – С, друга – D, то формула виразиться так: – А:В = C:D. Звичайно, можна й так зрівняти: – А:С = B:D».

Як це вам подобається?.. А нумо, шановний лекторе, скажи нам, чи не можна ще й так зробити: – B:D = А:С? Можна, каже нам друг. – А, може, можна ще який-небудь? – Можна! – відповідає він же. – Ну, і слава Богу, скажемо ми. Але при чому тут «Вільдрак і Дюамель із 22 і 26 сторінки» невідомо якого тексту і очевидно (без усякого сумніву!) Вадима Шершеневича? Ну? Або візьміть ще цей «перл». Привівши уривок зі своєї «Европи на вулкані»: «Гей ви, слиняві (от лихо, як йому подобається ця слина! М. X.), що писком і піском плазуєте до сучасних днів, хіба ви не бачите сьогоднішніх велетнів історії» (цебто Поліщука – М. X.), – він подає такого «формалістичного коментаря»:

– «Хвиляди четвертого рядка притьмовані (порос, замедлены). Вони якраз тим повільнішим загальмованим темпом виявляють урочистість і шану, яку автор хотів оддати «велетням історії». Тут маємо й випадок тропа, коли за одним заходом в’яжуться різні поняття: «плазуєте писком» (зневажливо лицем) і піском – шляхом піскуватим, брудним».

Так що ви скажете на цей коментарій? Чи переконав вас В. Поліщук, що він своїм слинявим віршем «віддає шану велетням історії»? (Ах, militant ardent etc.!). Нас він, накажи мене Бог, не переконав, бо піскуватий шлях ніколи не бував брудним.

В такому дусі написано всю «марксівську поетику»… чи то пак коринтського ордера. Але весь жах у тому, що таку от галіматтю проповідується серед нашої молоді (в брошурі так і написано: «лекції-бесіди Валеріяна Поліщука в комуністичному університеті»). Отже, ми гадаємо: треба негайно покінчити з цим непорозумінням і з цією хлестаковщиною. Жук, хоч і сидить він на троянді, – все одно жук! В противному разі ми наробимо безграмотних «сельдяних буянів», які будуть нам варити верлібр із «трескою».

«Тепер кілька слів по-товариському». Товаришу Валеріяне! писав ти колись добрі пересічні вірші, але тебе збентежив Филипченко і… манія величія. Покинь їх, друже! Коли тебе колись тов. Лейтес порівнював із вищеназваним російським поетом, то це ж було «яхидство»:для Лейтеса Филипченко – завжди «посредственность». Не думай також, що, пробувши 2 місяці в Европі, ти пізнав «образованость». Омана це, голубе! Приборкай себе, друже, як і ми себе приборкали, і йди на технічну виучку до Зерова. Може, з тебе ще щось пересічне й вийде, але в тому разі, коли ти послухаєш нас. Покинь також писати свої безграмотні «теорії», а краще сідай за книгу й серйозно повчись. От тобі наша порада.

А коли ти не послухаєш нас (повір нам!), життя (а з ним жартувати небезпечно) упевненим рухом викине тебе навіть із того останнього закутка, що зветься «видавництом автора».

Амінь.

P. S. Цього памфлета написано було для вістянського додатку «К. і п.» і взято його для «Ч. ш.», здається, на другий день після виходу Поліщукової брошурки, цебто місяць тому. Не так давно в приватній розмові мені подали двоє «яхидних» запитань, які, очевидно, цікавлять і широкого читача. Отже коротенький діялог.

– Ставите ви «сельдяного буяна» на своє місце цілком по заслузі. Але от що, тов. Хвильовий, як це так сталося, що «угробленому» сьогодні Поліщукові ви вчора (цебто кілька років тому) складали панегірик? Конкретно: чи не писали ви хвалебної рецензії на поему «Ленін» і статті під назвою: «Перші соняшні вибухи»?

– Охо-хо-хо-хо! Писав, дорогий читачу. Їй-богу, писав! Перша замітка під моїм прізвищем, друга – під псевдонімом, який, до речі, розшифрував «молодий учений», що «натискає» на Поліщукову «ручку». Мало того, в той час, коли «сельдяного буяна» хотіли «угробити» (точнісінько так, як він сьогодні намагається завжди коректних неоклясиків), аз, грішний, був його першим і найретельнішим «ходатаєм»… Охо-хо-хо-хо!

– Чому ви так зідхаєте? Мабуть, приперчило трохи? Га?

– Їй-богу, приперчило, та… не з того боку. Перечитав оце свої позаторішні статті й подумав: Боже мій, яких-небудь 4-5 років – і така безодня! От коли слід було б мене вилаяти… Але я говорю про стиль, про кострубатість своєї патетичної фрази – і тільки! Щодо решти, до оцінки творчости В. Поліщука, то вона, ця оцінка, ще раз підкреслює, що я стою на правдивому шляху. І справді: знав я, з ким маю діло? Знав! По-перше, я знав, що «сельдяной буян» має нахил до халтури (так я тоді й написав: «такі вірші, як «Градація», ми не пропонували б авторові вміщати у збірку»). По-друге, я знав, що динамічний верлібрист уміє чужий вірш видати за свій (так я тоді й писав: «не гарно», не слід використовувати так безпардонно Еренбурга, того самого, що «Шаксе-ваксей»). По-трете, я знав, що «коринтський ордер» не має «викристалізованої ідеології», про це теж було написано в тій же статті. Але навіщо ж я все таки вихваляв його? Ах, друзі мої! Я був би страшенним наївняком, коли б інакше робив.

По-перше, Поліщук був добрим пересічним поетом, який подавав надії і саме в часи народження українського пролетарського мистецтва й напруженої боротьби за нього. А «на безриб’ї і рак риба», як відомо. Подруге й головне, він був (хотів чи не хотів цього) в боротьбі за це мистецтво маленьким Гвинтиком і не стільки поетичним, скільки політичним, якого треба було берегти й підтримувати. І коли цього гвинтика «слинила» петлюрівщина за зраду або теж саме робили з ним русотяпи «Пупишкіни», то що я мав діяти? Я мусів кричати, рекомендувати цього Гвинтика, як грандіозну махіну. І коли це не пішло на користь В. Поліщукові, то (я глибоко переконаний!) наше мистецтво в усякому разі не програло.

Років через 50-60 у своїх мемуарах я ще згадаю цей героїчний час, а покищо да простить мені св. Аполлон, син Зевса й Лети: тоді я інакше не міг робити, бо я був не тільки літератором, але і трохи розумівся в політиці. І коли вас не задовольняє моя тактика, то прошу на моє місце. Роботи й тепер не мало: поперше, треба доконати militant ardent’oвщину, подруге, ще довго доведеться доказувати «хохлам», що велика пролетарська революція не для того передала нам культурні огнища, щоб ми їх загопачили.

– Ну, добре! Далі піде, очевидно, лірика. Припустім, ви робили тактичні кроки (ну й тактика!). Тоді друге «яхидне» запитання. Хіхікаєте ви з хлестаковщини «гарячого воїна» гарно, а от на себе й не подивитесь! Чи не ви це й досі працюєте, за хрестоматією Плевака, на паровозобудівельному заводі? Га? От вам і «економічна структура сучасносте»!

– «Яхидне» запитання!.. Шкода тільки, що його треба адресувати до шановного професора Плевака. Бо і справді: не пошкодило б історикові літератури зробити публічне спростовання (тим паче, що я йому вже про це говорив) і публічно визнати, що вся його замітка про мене є продукт хрестоматійної фантазії (за винятком року й місця народження). А то і справді будуть курчата сміятись і з мене, і з професора. Біля станка я дійсно працював, але це було 1923 року і до революції. Кажуть моя біографія дуже цікава (от якби до неї дорвався «сельдяной буян»!), але – на militant ardent’овщину вона здається не слабує.

– Ловко! Викрутився! Ну, нате ж вам за це ордена..! чи то пак «коринтського ордера» і звання чемпіона полеміки. Тепер я бачу, що не всякий «авангард» є авангард, і ще я бачу: «сельдяной буян», вискочивши з конопель, в боротьбі двох сил буде грати ролю «петрушки», якого подбають використати не тільки «органони», але і звичайнісінькі темні сили. Словом, ясно. Тепер десерт: чи не скажете ви хоч два слова про молодих «вчених», які «натискають» на Полішукову «ручку»?

– Ви маєте на увазі Ів. Капустянського?.. Знаменитий учений! Шкода тільки, що він і досі не знає, хто цей дядя – псевдонім і як із ним поводяться. Словом, гарний учений і подає великі надії. Вірю, що з такою наукою ми підемо дуже й дуже далеко. Словом, credo, quia absurdum est.

II. P. S. Фу, аж втомився, корегуючи «гранки». Така халепа з цими статтями – прямо біда: «ручка» труситься до лірики, а життя «натискає» на публіцистику. От і зараз кортить ще два слова сказати (пробачте, Миколо Григоровичу!). Справа в тому, що ми мусимо констатувати дуже приємний факт: наш памфлет уже зробив своє діло.

Через кілька день після виходу 12 числа «Ч. ш.», де вміщено було «анахтанабіля» сучасности, В. Поліщук видрукував вірша «Ейфелева башта», в якому вже робить спробу написати сонета. Спроба, правда, не зовсім удала, але у всякому разі – прогрес! «Из искры возгорится пламя»; можливо, ця спроба й поведе нашого верлібриста через культуру клясичного віршу до справжнього верлібру… Дай, Боже! і допоможи ще йому, Боже, побороти в собі себелюбство, і постав перед ним, Боже, якусь церобкоповську плювательницю: хай плює на здоров’ячко. Бо чим же винні Зеров і Рильський, що йому так багато слини в роті?

З великою приємністю ми констатуємо й такий факт: «гарячий воїн» не цурається вже і Тичинівської «церковщини». То нічого, що він поруч свого «сонета» видрукував (очевидно, виправдуючи себе) «наплювательський» вірш Маяковського, то нічого, що він переборщив трохи «опахалами», – то нічого! Надалі наш верлібрист найде міру своїй «церковщині»; щождо Маяковського, то він побачить, що цей поет не тільки плює, але вже й тоскує за «облаком в штанах» («мне бы покончить жизнь в штанах, в которых начал»).

Словом, от вам зразки тієї «церковщини», до якої вже йде Поліщук: «немов святий огонь донести в хату треба», «мов темним омофором мене укрити», «як юна божа мати», «на жертву вечерову», «як ласка мадонни», «вже колишуть своїм опахалом, «я молюся за всіх», «воскрешаю вас і т. д., і т. п. etc.

Правда, букетик? От що значить памфлет: не встиг видрукувати, як уже й наслідки! Це я взяв, до речі, з «Радіо в житах», з тієї збірки, яку й написано «свідомо», оце недавно… цими днями. От тобі й «коринтський ордер»!

– Ви говорите «коринтський ордер»?.. А все таки справді: невже не можна сказати ордер? Ну, покиньте, нарешті, своє «яхидство» Миколо Григоровичу! Боже мій, скільки у вас тієї злоби до тих людей! Ая-я-я-я-я-я!

– Ах, дорогий читачу, нічого не зробиш: така вже мені злоба до тих людей. Як підскоче «поверхурочний», так і закипить «в нутрє». От і зараз: їйбогу, «мілітан» вивозе! Не будь його – весь ефект пропав би. Латинський «орден» у французів, звичайно, переходить в «ордер», але в нас останній звучить все таки, як «ахтанабіль». Бо і справді, що ви показуєте касирові, коли вам треба одержати «поверхурочні за 90 з лишкою години»? Ордера чи ордена? Очевидно, ордера, наказа. Тепер уявіть, що «залізобетонна» колона теж зветься «ордером». Ви берете цю колону й несете до касира. Касир здивований і пропонує назвати її «орденом». Тоді ви з горя випиваєте пляшку сороковки й намагаєтесь повісити цього «залізобетонного» «ордена» на свої груди. Це вам не вдається, і ви кричите:

– До чорта ордени й ордери! Хай буде «коринтська» колона!

Примітки

Дюамель Жорж (1884 – 1966) – французький поет, драматург, прозаїк, належав до творчої групи «Абатство», практик і теоретик вільного віршу (верлібру).

Шершеневич Вадим (1893 – 1942) – російський поет і перекладач з табору футуристів, а пізніше (1919) – імажиністів. Перекладач Вільдрака, Дюамеля та багатьох інших французьких поетів.

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 224 – 232.