Ліричний вступ

Микола Хвильовий

Жук, хоч і сидить він на

троянді, – все одно жук.

Сааді.

«…І от Жовтень ударив по всіх їх. Як було приємно тоді жити! Колони революційного війська тягнуться повз моєї посади. Чиновня розбіглася, а революційну армію треба кормити. І от нас кілька чоловіка»… «взяли на себе всі склади «Сельдяного Буяна» (…«Петроградское Особое Присутствие по продовольствию»). Нам прислали охорону солдат до 20-ти, і ми день і ніч суток зо п’ять провели там, видаючи по ордерах, вже не пам’ятаю якої революційної організації, їжу, рибу й м’ясо»… «Правда, нас за це підтримали матеріяльно, видавши поверхурочні гроші за 90 з лишкою годин». «Пам’ятаю, як уночі, розставивши зміну варти, ми з рештою солдатів готували з тріски крупник і читали запальні відозви Петросовєта, обмірковуючи становище».

Як вам подобається цей революційний уривок із автобіографії Валеріяна Поліщука? Нам він страшенно сподобався, бо ми відчули в нім таку милу безпосередність, таку щирість і одвертість, якій ніяк не можна не позаздрити. Шкода тільки, що автор цього веселого фрагменту, відрекомендувавши себе в «L’Humanité» (звичайно, через перекладача) «гарячим (чи то палким) воїном, який брав активну участь у революційних битвах «Октября» (дослівно так було надруковано: «Militant ardent, il (цебто Поліщук) prend une part active aux batailles révolutionnaires d’octobre»), не догадався під рубрикою «в чому проявлено вашу активність» додати:

– Був главкомом на складі «Сельдяного Буяна», де командував проти контр-революційної «їжі, риби та м’яса», за що й одержав «поверхурочного» ордена… чи то пак ордера «за 90 з лишкою годин».

Але з того «сельдяного» часу багато води втекло. Наш главком (ми в свій час, через свою малописьменність і зовсім не з «яхидства», називали їх каптьорами), – наш главком став динамічним верлібристом. І от якого він вірша «ушкварив» на день восьмої річниці Жовтня:

«Я не знаю, якого б прокляття кинути вам, остеклілі пани. Щоб розверзлася земля під вами, щоб облила пекельно вогнева лава ваші черепи і очі закриті»… «Усі неможливі муки наше сумління готове відверто на вас кинути в розпалі бою». Ми презирством згадаємо вас, блювотна мерзота вселюдства, паразитарне панство, і слина огиди плювком полетить із язика й рота».

Підкреслення наше… Але як вам подобається цей уривок? Верлібрист, як бачите, згадав, що він був колись главкомом і рветься «в розпалі бою» на панство. Його, здається, ще ніхто й не заспокоював, але він уже, так би мовити, авансом кричить: «Та де там, – коли, пече», дайош мені «фундаторів кабали вікової» – і нікоторих гвоздьов! Нерви мені заплутались у голові! Держіть мене, а то – побий мене Бог – вирвусь… Ви киваєте на «неп»? Тєто єрунда? Хіба ви способні почувати щось? Ну, кажіть, способні?… Ага! А я от чую, як «колони революційного війська повз «Петроградського Особого Присутствия по продовольствию» не йдуть, а прямо тобі рєжуть!.. Але й тєто не хвакт. Ви думаєте, що я під Косинчину «Анкету» підробляюсь? Нічого подібного! То вже кличуть мене до продовольствія… Я зараз!.. Зараз… (тільки, будь ласка, не забудьте про ордена… чи то пак про «поверхурочного ордера»). Я зараз! Мене трясьот у лихоманці… і… і… вже потекла слина… Ах, «сельдяной буян»! Ну, коли ж, нарешті, я доконаю цей дорош-єфремовський… чи то пак зеро-хвильовський… «крупник з трескою»!

Так голосить і галасує (і цілком справедливо) наш колишній «оплічник», «теперішній кращий приятель С. Пилипенка» (див. в славетну автобіографію, а також у туманну історію «видавництва автора»). Такі «твори» «випущаєть» «тєкой» симпатичний мальчонка.

Але робили ми цей ліричний вступ тільки для того, щоб наші читачі не сумнівались:

– «Гомер революції» і сьогодні не покинув слинити і плюватись. Отже, коли ми назвемо його слинявим каптьором (ти не ображайся, Валеріяне, «ми тебе не хочемо підозрівати в цьому»), то не вбачайте, будь ласка, в такій фамільярності вульгаризму й бажання нашого зробити неприємність своєму «оплічникові». Особливо просимо не звертати уваги на те, що наша характеристика цього милого, хоч і малописьменного (про малописьменність буде далі) «гомера» зійдеться з відповідною характеристикою якогось жовтоблакитного емігранта. Справа тут, бачите, занадто простенька: Поліщукова слина однаково неприємна для всіх. Це просто фізіологічне почуття.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 203 – 205.