5

Микола Хвильовий

Тут ми підійшли до останнього розділу Поліщуківської брошурки, що його навряд чи прочитає хто, але він, цей розділ, у нашому пляні відограє мало не найголовнішу ролю. Оскільки в цю галіматтю втягнено марксизм, оскільки її проповідується серед студентства комуністичного університету, остільки ми не маємо права мовчати.

По суті – це найпікантніший розділ зі всієї брошурки. Називається він так: «До марксівської поетики». Це саме той розділ, в якому «петербурзький писар», розв’язно показуючи свою вченість, остаточно нас переконує, що «коринтський ордер» не є друкарська помилка, а таки справді «ахтанабіль». Коли б нам редакція віддала весь вістянський додаток, од «твору» не залишилось би й вогкої плями. Але оскільки нас обмежено, ми подбаємо доказати хоч би ту просту істину, що таких «теоретиків» не можна і близько підпускати до молоді.

Перш за все назва розділу: «До марксівської поетики». Як вам подобається? Га? «Марксівська поетика»! Тут «динамічний верлібрист» із місця в кар’єр показав свою подвійну неписьменність: і поетичну, і ту ж марксівську. «Петербурзького писаря» збентежила, очевидно, наша «марксистська естетика». Але ж дві «великих адеських різниці». Естетика є відділ філософії, а поетика, піітика всього на всього теорія поетичного слова. Як не може бути марксівського чоботарства чи то кравецтва, так не може бути й марксівської поетики. Коли російський формалізм робить ухил в ідеалізм, то не в сфері поетики, а в сфері естетики. Саме тому ми й підкреслюємо завжди: ми не проти «опоязівської» поетики, а ми проти їхньої естетики.

Звичайно, ці тонкощі не кожний громадянин здібний зрозуміти. Але коли цього не розуміє лектор комуніверситету, то тут уже не «фе», а треба його гнати відтіля, і то «в тришия» (ти, Валеріяне, не ображайся, «ми тебе не хочемо підозрівати в цьому»).

Як бачите, сама вже назва розділу визначає його зміст. Але що ж В. Поліщук хоче додати «до» цієї «марксівської поетики»… чи то пак «коринтського ордеру»?

Утворив він свою теорію по таких книжках: Тинянов – «Проблема стихотворного языка» і Томашевський – «Наука о литературе». Можливо, використовував Брюсова й Шенгелі. Що ж до «Вільдрака і Дюамеля, то хоч «сельдяной буян» і називає їхню роботу «теорією вільного віршу», але це по суті «теория вольного стиха» в російському перекладі Шершеневича. Це ми говоримо для того, щоб читачі не сумнівались: «теорію» утворено по російських і відомих нам джерелах. Ця «теорія» всього на всього… «ахтанабіль» од культурного російського формалізму й до європейської «передової мислі» вона ніякого не має відношення, хоч би тому, що «автор» «не силен в чужестранных языках». Мало того, В. Поліщук, як видно, не читав і Сергія Боброва, і «символізм» Белого. Отже, коли він після зачитання, нашого памфлету не спалить або не віднесе своєї «теорії» в одно із «вузькоутилітарних» місць, хай звернеться до нас: ми йому розкажемо, що в цих книжках написано. Бо і справді, їх тепер на ринкові нема.

Коли ми уважніш перечитаємо цей розділ, то побачимо, що всю «теорію» утворено, щоб доказати: Поліщук – верлібрист, а верлібр альфа й омега всього сущого. Цебто, коли б автор був трохи грамотніший, можна було б сказати: «О, друже, ти фетишизуєш окремі сторони процесу», цебто впадаєш в ідеалізм. Але оскільки ми в даному разі маємо «марксівську поетику», то… все це зводиться до «зеленого оселедця». Єсть така вірменська загадка: «Висить, пищить, зелене». – «Що ж то має бути»? – «Як що? – оселедець»! «Чому ж він зелений»? – «Я його пофарбував». – «Чому ж він пищить»? – «Як чому? – щоб не одгадали».

– «Дійсно всеохоплюючим поняттям, – пише Поліщук, – є ритм, цебто повторення певних груп звуків, і коли величини тих груп будуть відноситись поміж собою, як 1:1:1 і т. д., то це буде метр, тоді як ритм носить у собі величини ритмічних груп, які між собою в більшості не змірні, як напр., 1 (3): 1:1, (23 45): 4 ⁷/₁₆:√2» і т. д.

Чи не злякала вас ця «формула»? От де вища математика. Правда? Що там плужанин – і «олімпієць» злякається! Правда? Шкода тільки, що Поліщук не живе на задрипанках, бо тут ми цю «формулу» називаємо «зеленим оселедцем». І справді, що таке метр? – Віршовий розмір, – відповідає учень третьої групи, – стопа, як сказано в грецько-латинській науці про вірш. – Ну, скажи приклади? – Ямб, хорей, дактиль і т. д. – Що ж тоді – ритм? – Це є такт, правильна зміна повишень та знижень звуку. – Отже, метр не те ж саме, що ритм? – Звичайно, ні, – відповідає, усміхаючись, учень третьої групи.

– Навіщо ж тоді наш «автор» ломиться в одчинені двері? – А хіба не знаєте? Щоб форснути аритметикою і елементарною альгеброю. – Навіщо ж тоді він із зрозумілих речей робить «зеленого оселедця»? – А хіба не знаєте? Треба забити молоді памороки. (До речі, хай не лякаються товариші плужани! Такі цифри, як 1 (2345…) або √2» і т. д., фігурують «для пущей важности». Можна з таким же поспіхом узяти й до тієї ж формули приложити ( правда, Валеріяне?) і 19, (0817…) і √4¹/₂+0. (0000001…).

От вам зразок вищої математики шановного «петроградського писаря». Те ж саме можна сказати і про альгебру з першої статті, що до неї ми обіцяли повернутись.

Саме: с + a / 2. Це мусить бути доказом того, що «асонанс психологічно приємніший за риму».

«Друже милий»! Не можна ж тільки те і знати: плиг! плиг! од «зеленого оселедця»до «парикмахерського» тлумачення законів мистецтва! Існування асонансу й рими знову ж таки виходить із основного принципу «самоодштовхування». П’ять років тому асонанс був приємний для вуха, а сьогодні приємніш рима. Прийде час, коли асонанс знову відвоює собі позиції.

– «Динамічність твору, – пише далі Поліщук, – полягає в тому, що для передачі почування від творця до людей приймаючих, виявляється мистецькими засобами духовного напруження в експресивній формі ритму, евфонії, образів, сюжету та ідей, маючи завданням дати гармонійний синтез усіх творчих засобів, технічних здобутків та наукового знання й пам’ятаючи за Плехановим і Бєлінським, що мистецтво є споглядання ідеї в образі».

Ах, Боже мій! Яка галімаття! Яка схолястика! Яке «парикмахерство»! Ми вже не будемо говорити про кострубатість фрази, про Бєлінського та Плеханова, що їх зовсім не до речі втиснуто в цей «крупник із трескою». Ми тільки хочемо запитати читачів: хіба лише «динамісти» «мають завдання дати гармонійний синтез усіх творчих засобів»? Це ж завдання кожного поета «от Ромула до наших дней». «Сельдяной буян» дещо чув про німецький експресіонізм: відціля і буря в склянці. Що ж до «наукового знання та технічних здобутків», то… самі бачите – Поліщук.

Далі слід було б зупинитись ще на «здвигології», вичитаної з Кручениха, але через брак місця скажемо тільки: – «Воно, конєшно», поетична лексика створюється різними шляхами, але вряд чи зрозуміє її наш лектор… і навряд, щоб колись таке словечко, як «угробило», зробилось поетичним в українській поезії. Тут справа в Поліщуковій малописьменності: ніколи чужоземне слово (а «угробило» чужоземне) не буде поетичним знаряддям.

Примітки

Вільдрак Шарль (1882-?) – французький поет, прозаїк і драматург, належав до творчої групи «Абатство», а пізніше до «Клярте», в поезії, продовжуючи бельгійського поета Вергарна, утверджував вільний вірш (верлібр).

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 220 – 223.