3

Микола Хвильовий

Далі йде «полемічний» екскурс у сучасність. Тут верлібрист «криє» Хвильового, Зерова й Дорошкевича. «Криє» – треба віддати йому справедливість – добре. Борзописець із нього для жовтої преси вийшов би не зовсім поганий. Шкода тільки, що він так і не вияснив, «що ж то за передовий Зеров». Бож форсити своєю задрипанською поінформованістю – це ще не є доказ. А задрипанки от де: «на чолі Европи стоять не неоклясики, а верлібристи». Далі ми будемо говорити, який із В. Поліщука верлібрист, а зараз дозвольте поінформувати:

– На чолі сучасної поетичної Европи стоїть поетичне (віршове) бездоріжжя. Що ж до верлібру, то він там, не розцвівши, одцвітає, доживає свої останні дні. Таким чином, тягнути до нього (навіть у «неохатянських» «смислах») значить страждати на епігонізм… чи то пак на «ахтанабіля». Наш «сельдяной буян», не знаючи чужоземних мов (ти не ображайся, Валеріяне, «ми тебе не хочемо підозрівати в цьому»), і досі користовується старих російських джелел.

Отже, «приятелю милий», покинь свої претензії! Не можна говорити цього в Харкові, а тим паче в Києві. Наливати можна на задрипанках, а не тут. Тобі не подобається «азіятськии ренесанс»? Добре! Алеж не форси своєю малокультурністю. Тебе посилала Наркомосвіта в Европу? Прекрасно! Але, подивившись на неї одним оком, не вподобляйся «Петербурзькому писареві» із відомої тобі п’єси, який думав, що на провінції «вопче нет абразованих людей».

Коли Зеров не хоче визнавати твоєї «поетики» (про неї річ буде далі), то він, очевидно, має рацію. І от над цією рацією тобі треба подумати. І треба ще подумати над тим, чому Хвильовий, розуміючи Европу (це ти й сам визнав), в той же час не «слинить» неоклясики. І коли ти кажеш, що «єгиптяни не копіювали, а організовували природу», то ми тобі все таки не хочемо вірити, бо ти стільки ж розумієшся в єгипетській культурі, скільки твій верлібр подібний до поетичного твору. Коли говорити твоїми претенсійними формулами, то це буде так:

Єгипецька культура – А; Поліщук – В; поетичний твір – С; поліщуківський верлібр – D. Отже, й маємо:

А:В = C:D

Взагалі, треба сказати, що «філософ із головою хлопчика» не стільки «наливає», скільки не розуміє. Бо всю його «вченість» обмежено тим же таки «петроградським писарем».

«Як би я не любив коринтського ордеРа в архітектурі, – пише Поліщук – але я не стану проповідувати, щоб всеукраїнський «Палац Праці», де скупчилась житлова техніка нашої доби, будували інакше, як не в стилі залізобетонних і скляних конструкцій нашого часу».

Перш за все, не ордеру, а ордеНу, цебто стилю, бо «ордер», тут звучить чистісінько, як «ахтанабіль». Чи, може, «палкий воїн революційних битв Октября (militant ardent etc. згадав того ордера, що «за 90 з лишкою годин»? Все можливо! Але що ж таке цей стиль наших конструкцій? Коли Поліщук розуміє його, як стиль, що не знає зайвих цяцькувань, то доводимо до його відома: колони (оці саме ордеРи… чи то пак ордеНи) і коринтські й асирійські etc. не завжди будувалися для цяцькування. Коли ж справа йде про якийсь новий архітектурний стиль, то треба поговорити з архітекторами й інформувати нас конкретніш, «матеріялістичною мовою», бо ми можемо подумати, що «сельдяной буян» чув тільки одним вухом про архітектуру. Бо і справді, хоч як розпинається наш «учений» автор, але ми все таки не задоволені з залізобетонних «конструкцій» харківського горкомхоза, бо вони свідчать тільки про нашу архітектурну малописьменність.

І тому, коли Поліщук меле щось про «Червоний плуг», то ми гадаємо, що це просто бажання найти собі прихильників. Можливо, в Данії і потрібні письменники з розрахунком одного на кожні 200 чоловіка. Але навіщо ж тоді воювати з «волошками»? Словом, «другорядні твори нам потрібні, бо першим сортом не охопити всього життя». Шкода тільки, що на цей «перший сорт» нема Козьми Пруткова. А втім, коли Поліщук уважає свої поеми за «перший сорт», то чому ж: можна тоді мати і «другорядні твори»

* * *

Як вам це подобається? Га? Але перепрошуємо: є ще post scriptum – «Єфремівське самореклямство». Post scriptum тому, що… вибачте!.. ніяково присвячувати цілий розділ: позапартійний лає, а комуніст… як би сказати це… ну, як би це сказати… «захищає»… ох!.. ах!.. академіка.

Отже, «сельдяной буян» наступає на… на… (ах, «Петроградское присутствие по продовольствию»!) на… С. Єфремова 1923 року.

Перш за все про «самореклямство». Воістину: «хто б казав, а хто б і мовчав». Звичайно, дуже похвально, що Поліщук не солідаризується з думками українського інтелігента минулих років. Одне лихо, запізнився він трохи. Треба було виступати проти академіка, приблизно, тоді, коли виходив хоч би той же «Вир революції», де вміщено компліментну статтю брата цього ж академіка про цього ж В. Поліщука.

Тепер цей «виступ» трохи смішний, коли не сказати більше. Отже, не сумнівайся, Валерко, академік живе вже напередодні 1926 р. і… очевидно, того, що писав, не повторить.

Звичайно, С. Єфремов, будучи людиною старого покоління й чужого нам світогляду, вже не прийде до нас. Тому ми й мусимо його взяти в полосу нашого уважного ідеологічного контролю. Але контролювати його доведеться, очевидно, не Поліщукові. Бо і справді, беручись виявляти ворожу ідеологію, а тим паче політичні реверанси, треба розумітись хоч трохи в сучасній громадській ситуації, а по-друге, не плутати реверансів із здоровими думками. Хіба чужий нам С. Єфремов не може висловити корисних для нас думок?

На наш погляд, він цілком справедливо обурюється проти «галасливих гомерів революції». Бо він же має на увазі нікого іншого, як «сельдяного буяна». На наш погляд, він цілком справедливо й Тичину «пхнув» на перегляд закінчення «космічного оркестру»: кінець і справді був не до місця, хоч окремим віршем він набирає не абиякого значіння (це вже проти академіка).

І ще проти того ж академіка (але треба з головою!): він, С. Єфремов, на наш погляд, помиляється в оцінці деяких сучасних письменників. І коли ми не «кип’ятимося», то тільки тому, що знаємо: вищеназваний академік виховувався десятки років у чужій нам ідеологічній атмосфері. Наша партія прекрасно знає ідеологічну ціну всій старій українській інтелігенції, але вона терпляче вичікує і не стільки глибинного перелому в світогляді цієї ж інтелігенції, скільки щирого й не формального, а внутрішнього й безповоротного визнання радянського устрою.

Це зовсім не значить, що ми не обійдемося без неї (старої), а це значить, що комуністична партія має великий державний розум і знає, чого вимагати. Це також зовсім не значить, що ми дозволимо розповсюджувати «Єфремівську історію» 1923 року, а це значить, що в добу мирного будівництва ми істерики «закатувати» не будемо. Хай С. Єфремов і думав колись про т. Коряка, як про «нетвердо держащогося на ногах». Тепер він мусить подумати інакше, бо об’єктивний історик молодого письменства ім’я Коряка згадає, як ім’я фундатора пролетарської літератури, як ім’я людини, що положила начало в молодій поезії.

Словом, ми ввійшли в полосу ділових буднів, і хоч скільки б галасував «сельдяной буян», життя піде своїм шляхом. Бож справа тут не в самому академікові: Поліщукові «ворожий» і Дорошкевич, і журнал «Червоний шлях» (за редакцією комуніста Шумського), і «Життя й революція», і ще багато імен та часописів.

В чому ж справа? А справа в тому, що всі вони не хочуть визнавати халтурного верлібру. Тут і все «самореклямство» Єфремова.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 212 – 216.