2

Микола Хвильовий

Але ж друге завдання? – Друге?.. Звичайно, «машинізація». Тут Поліщук виступає в ролі, так би мовити, машиніста. Тут «сельдяной буян» намагається доказати, шо «другою основою нашого існування є базування на енергетиці України та справі машинізації нашого життя».

Що ж – думка не погана. Читали ми її не раз хоч би в тому ж «Українському економісті». Але при чому тут Поліщук?

– Як при чому? «Хіба не панує думка, що українська культура – це село, а місто – це російська культура? От коли ми цієї думки позбудемось, тоді й «машинізуємо життя».

Боже мій, який абсурд! Яка трьохетажна галімаття! Тільки «гарячий воїн» і здібний так мислити. І справді, оскільки українське місто завжди було за садибу русифікації, остільки населення знало його тільки за такого. Тепер же, коли воно взяло на себе ролю провідника українізації, і населення почало придивлятись до нашої культури.

– Але коли ж люди скажуть (галасує Поліщук), що «українське місто – це українська культура»?

– Очевидно, тоді, друже, коли ми в цьому місті збудуємо цю культуру. Поява в Харкові, припустім, таких культурних очагів, як держдрама або державна опера, все більш і більш переконує населення, що город – це вже не російська культура.

Перехід таких відомих артистів, як Петіпа, з російської на українську сцену є тому один із яскравих доказів.

Але «ахтанабіль» сучасности все таки страшенно хвилюється і далі сперечається з вітряками: «у нас, мовляв, робітники не росіяни». Щоб яскравіш підкреслити свій талмуд, він навіть привів сюди Донцова,«лягнувши» його ніжкою… через кордон.

В чому справа? Донцов гадає, що українська інтелігенція «могла б одбудувати свою ідеологію тільки на селянстві»? І хай собі гадає! Так гадає дехто і з наших радянців? На здоров’ячко! А ми от думаємо, як би цьому робітництву прищепити українську культуру і гадаємо, що її за кілька років прищепимо, бо так наказує нам наша партія. Очевидно, тоді ніхто й не наважиться говорити, що «робітництво в нас російське».

Отже, такі недалекі розмови нагадують нам порожнє белькотіння (ти не ображайся, Валеріяне, «ми тебе не хочемо підозрівати в цьому»), і в наші ділові будні розраховано куркам на сміх… і емігрантам на розвагу. І коли цю галіматтю слухає молодь із комуністичного університету, то ми тільки здивовано підводимо брови.

Словом, «енергетику України», що її вичитано з популярної брошури, ніяк не можна зв’язати з еспанськими вітряками. І коли хтонебудь ще й досі сумнівається в політичній безграмотності нашого «автора», той хай ще послухає такого пустодзвону:

«Українська культура може й повинна (підкреслення його ж) спиратись уже й зараз на робітництво важкої і легкої індустрії».

В чому річ? Як це так «спиратися»? Що має на увазі «сельдяной буян»? Пролетарську ідеологію? Так тоді навіщо такі страшні слова? Навіщо цей спеціяльний розділ про машинізацію? Навіщо так голосно заявляти:

«Українська культура нового часу повинна бути не польовою, а індустріяльною».

Ви питаєте навіщо?.. Та треба ж форснути «неохатянською»… чи то пак просвітянською мудрістю. Треба ж «лущати» словечки високого штибу, щоб сховати свою політичну й поетичну неписьменність. Бо і справді, далі виясняється така «сторія»: вся голосна завірюха про «індустрію, машинізацію та енергетику» зводиться до того, що треба… «віддати частку свого творчого хисту шахтареві» та «змальовувати цукроварні». Мовляв, чому ж нам не взятись за цю справу? Отже, «Чернявський, Винниченко та Черкасенко писали про робітника»?

Словом, синиця хотіла запалити море, а вийшов – пшик… у квадраті (пшик = А; значить, А²).

І коли потім «гарячий воїн» галасує, що «волошкові поети щезнуть незабаром», то ми його «яхидно» запитуємо: та невже? Чи не йде тут справа про «Косинку, Осьмачку й навіть Тичину», які стоять тобі на дорозі? Правда, Поліщук згадує потім, що й він грішить (саме грішить, а не творить) «волошками» («Дума про Бармашиху» та різні «Жита»), але то він, бачите, писав «свідомо, зрідка, для менту». Словом, «дайош» Нову Асканію і «майовий дощик із Божого неба»!

Ая-я-я-я-я-я! І це пише! та людина, яка в свій час подавала надії стати не останнім пересічним поетом? До чого може довести відсутність почуття міри й самокритики! Ая-я-я-я-я-я!

Такі от двоє перших завдань. На цьому ми, власне, і закінчимо огляд вступної статті, і от чому: третє «завдання» ми, щоб не повторюватись, однесемо в кінець, а на четвертому й п’ятому не доводиться зупинятись: для п’ятого нема розділу (так би мовити, «красне» слівце), а четверте є слабенький переказ Доленгової розвідки.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 210 – 212.