12.1903 р. До Миколи Лисенка

Славетний наш Бояне Миколо Віталійовичу!

Більше 35 літ поминуло, як Ви, скінчивши найвищу школу у славному Києві, подалися до колись слов’янського Лейпціга… Не цікаве диво або нікчемна забавка тягли Вас туди; не жага віятись по світу та розтрачати набуту силу поривала Вас; а щира любов до свого краю, освічена світлом науки, та невпинна згага молодих літ послужити йому несли Вас добувати ще більшої освіти та кращої снаги до тії вірної служби.

Не з голими руками їхали Ви туди і не порожнє серце везли з собою: на руках у Вас уже був чималий скарб зібраного Вами музичного добра, безліч усяких голосів до народних дум та пісень; а в серці жила і підкидалась таємна надія, що як звести докупи оте занедбане і розкидане по глухих кутках широкої України добро, то воно вияве перед світом щось досі нечуване, особисте, набуте життям цілого краю, побутом його народу.

Добре тому народові, що його історична доля винесла на поверх, поклопоталася звести йому такі обставини, серед котрих ніщо не забороняє йому жити по-своєму, розгортатися духом, розкорінятися силою: у його поволі розгортається і пишним квітом розцвітає і його слово – мова, і його голос – пісня.

Не судила сліпа доля нашому народові такого щастя; вона була задля його не рідною матір’ю, а мачухою і кинула на поталу таких гірких обставин, де він не мав волі складати своє життя по-своєму, розгортатися духом, окрилювати свою силу. Неволя знищувала його душу, занепад глушив йому силу, і свої кращі діти зрікалися його – та перебігали у інший стан, де вони почували себе забезпеченими від негод та напасті.

То був гіркий посміх і несамовитий глум історичної долі над народом, що гонобив надію про братерство та волю, виношував її у своїй душі, пестив та ростив у своєму серці, обороняв її від усяких хижаків та насильників та, не добувши спромоги захистити, поховав її у живому гробовищі своєї душі – своєму слові-мові, своєму співі-пісні.

Ся історична неправда мала вагу тільки до якого часу, а як почався поступовий потяг, то на підставі освіченого наукою досліду осудив її навіки. Він нагадав людям про їх право та волю і гукнув, що добувати того добра не боєм та насиллям, а любовою до меншого брата та невсипущою працею на користь його розвою та освіти. Дійшов той гук і до нашого краю, та не всі разом прилучилися до того поклику, тільки кращі сини свого занедбаного народу пройнялися ним і почалась їх тиха та корисна робота: розкрилися запечатані гробовища народного духу, ожило поховане слово і, обновлене їх невсипущою працею, зацвіло пишним квітом.

За словом наставала черга і задля співу. Хтось давно ще сказав, що спів – то мова душі, то голос серця, бо ними визначаються найтендітніші людські почування, бурхливі хвилі та несамовиті перебої його серця, найнепримітніші одгуки душі до всього, чого не збагнути мовою-словом.

Ви з перших, наш славетний Бояне, звернули увагу на наш рідний спів, прихилили своє чуле серце до його і освіченою головою та своїми майстерними руками підвели його з темного гробовища і повели на широкий шлях поступу та розвою.

Не нам перелічувати, що Ви зробили задля сього, – з того часу, як повернулися з Лейпціга у свою сторону. Про се краще всього ясують Ваші талановиті праці, про се голосе на увесь світ і дивує усіх наш кон, а поодинокі прихильники до сього співу розносять його по всіх станах, по всіх широких сторонах рідного краю. Сталося дивне диво: занехаяний та похований наш спів, дякуючи Вашим невсипущим працям, перейшов з глухих кутків та широких степів у ясні палати і знову почина повертати у ті ж глухі кутки рідного краю, тільки вже не слабосилим гомоном, а дужим гуком, і будити смак у замлілих душах, милувати їх серце, бадьорити силу.

І от тепер, як поминуло 35 літ Вашої невсипущої праці, як вірні діти широкої України збираються на високі київські гори Вас привітати, ми з берегів тихої Ворскли прилучаємо і своє серце до того краевого вітання і зично гукаємо:

Слава українському Боянові, що рідную пісню вивів у широкий світ!

Слава вірному синові України, що своєю невсипущою працею допомагає їй вийти на битий шлях поступу та освіти!

Слава не покладаючому рук трудовникові, що своїми талановитими працями буде в нас любову до свого краю, навчає, як повинно йому вірно служити!

Слава Миколі Віталійовичу Лисенкові невмируща, вік йому довгий і поспіх добрий!

Примітки

Вперше надруковано у виданні: Панас Мирний, Твори в п’яти томах, т. 5, стор. 415 – 417. Подається за автографом (ф. 5, № 318). Лист являє собою вітальний адрес з нагоди 35-ліття творчої діяльності М. Лисенка, яке відзначалося в грудні 1903 р.

…подалися до колись слов’янського Лейпцига… – М. Лисенко виїхав до Лейпціга на навчання в консерваторії восени 1867 р.

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 504 – 506.