17.11.1904 р. До Якова Жарка
| 17 листопада 1904 р., Полтава |
Дуже я зрадів Вашому листові, дорогий Якове Васильовичу; а зрадів через те, що Ви одібрали посаду і, може, не доведеться так горювати, як доводилося до сього.
Хоча Ваша теперішня посада і не царська (як кажуть), оже тим добра, що діло, котре Вам доручено робити, – добре діло, а через це діло, може, доля пощастить перелізти і на царську. Я, бачите, держуся того погляду, що задля людей, по натурі своїй не бойових, сама найкраща у нас посада все-таки царська: вона дає чоловікові сяке-таке право і забезпечує його про старість. Де Ви сього добудете на приватній службі? Нігде!
Приватна служба, може, де й дає більшу плату, ніж царська, зате Ваша посада там надовго не може бути забезпеченою. Сьогодні один там хто-небудь старшинує, котрий знає Вас і приємно односиться до Вас, а завтра став інший старшинувати і – розпудить усіх старих служак. Що йому за діло, що Ви з голоду повинні будете вмирати? Уп’ять же на старість – ніякого забезпечення. Добре, як зберете Ви яку копійку про чорний день, вона Вас до якого часу прогодує. А далі?..
А бува ще й так, що та приватна справа і сама знівечилась, – той підсік, другий – машину підвів, – усе прахом і розлетілось! Тоді знову бери торбину на плечі та й йди розшукувати посади або прохати про чорний день. Та що мені Вам про це розказувати, як Ви самі добре знаєте, на своїй спині усе про це звідали? Може бути й царська посада не підхожа, як вона стає Вам не по душі і не по натурі, – от як у поліції або у війську, де приневолюють – іди, мов, Грицьку, та довідайся, що отой чоловік, сидячи у чотирьох стінах, замишляє; або йди, Федоре, та стріляй у свого брата, що не видержав каторжного життя та й забунтував! Оже такої посади можна не брати. Хіба мало є інших, що потребують від Вас якої-небудь механічної роботи (щитати, писати), не дотримуючись до Ваших думок і надій?
Та буде про це! Повернуся до другого Вашого болю – про Ваші книжки. Я розпитував д. Маркевича, чи нема їх у його, і, якщо є, то скільки? От і довідався, що є – аж 400 примірників, котрі він і може Вам повернути, куди Ви сповістите. Він казав, що можна і всі вислати, тільки пересилки не бере на себе. Що коштує пересилка – може поставити "наложенным платежом", а можна й так: за пересилку він одбере собі стільки примірників, скільки вона стоятиме, а останні вишле Вам. Як скажете?
Дмитрієв казав, що частина була і в Общественной библиотеке. Може, й є – не знаю, я туди не вхожий; а може, склад бібліотеки і розпустив свої примірники по інших сторонах. Треба буде когось з знайомих, що керують у бібліотечному комітеті, розпитати. Як доведеться кого надибати – розпитаю й сповіщу Вас. Судитися ж з Дмитрієвим не раджу. Хто поручиться за те, що можна виграти справу, коли у Вас нема ніякої писаної обов’язки? А вороги насміються: свої, мовляв, не помирилися! Мені здається, що про судовисько – і думку треба залишити.
Чутки про літературні справи не дуже радісні: торг книжками через війну запинився, як і всюди це буває. Прохання дозволу, щоб видавати часопис, – все одвертають та й одвертають. Садовський має замір прохати видавати "Театральний вісник". Оже навряд чи й це дозволять. Мої драматичні твори цензура розрішила. Казав видавець, що ще не почав друкувати, поки не одбере звістки, чи дозволять "Пропащу силу". Як дозволять – то вона буде другим томом, а драматичні твори – третім; а як не дозволять, то сі послідні випустять другим томом. Через те й не починають друкувати. Разом з цим листом засилаю до Вас "Пропащу силу", – редакція "Київської старини" замісто авторського гонорару дала декілька одбитків. Прилучую до сього й "Декілька пісень про Гайявату", що поміщено у збірникові на пам’ять Котляревському. Їх теж заслали мені декілька одбитків. Читайте собі на здоров’я, якщо досі не читали!
Учора трупа Саксаганського покінчила грати у нас і поїхала в Харків. Я був всього тільки один раз. Далеко, бачте, живу, аж на далеких Кобищанах – купили тут собі маєточок. Як погода добра, то в нас – рай земний; зате як задощить, то така твань, що й по видному ледве пройдеш, а вночі – годі й думати. От через це я й мало бував в театрі. Грають, вражі хлопці, дуже добре, – все йде у їх як по-писаному. Була й новинка Карпенкова – "Суєта". Перші три акти добрі, а четвертий – приший хвіст кобилі. Оже автор не хоче з цим згоджуватись. Написав він ще й нову комедію "Житейське море". Читав тута, та в мене якраз у той день жінка недугувала трохи, та й дощ ушкварив. Через це я й не ходив. Жалкую, що не довелося послухати, та жалем нічого не поможеш.
"Житейське море" – як розказували мені, – це додаток до "Суєти". У цій виведена сім’я хлібороба, що вийшла у люди, і показано, як то чоловік калічиться, коли його одірвуть від грунту; а в "Житейському морі" повідується про одного з тих людей, що були в "Суєті", – і що став артистом. Як бачте, Карпенко покинув писати з народного побиту, а почав зачіпати вищі стани, котрі ще не сформувалися і не набули типічних ознаків. Через те й п’єси його, хоча по змісту й по ідеї хороші, не роблять того впливу, що ранні (побитові) робили. Мені здається, що це його помилка: не можна підскочити вище своєї голови, не можна дотепно виконати й того, чого ще життя не дає, а найпаче в драматичних справах, що повинні подавати нам справжнє життя, а не якісь пригадки. Та ще й в комедіях! Буде вже.
Жінка Вам низенько вклоняється, а я міцно цілую. Серцем і душею Ваш
П. Рудченко.
Примітки
Вперше надруковано у виданні: Панас Мирний, Твори в п’яти томах, т. 5, стор. 418 – 419. Подається за автографом (ф. 5, № 1374).
…Ви одібрали посаду… – див. прим. до листа від 4.11.1901 р.
Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 513 – 515.