1. Люлька миру
Г. Лонгфелло
переспів Панаса Мирного
На горах степів безкраїх,
На верхів’ї гір Червоних
Там стояв Володар Світу –
Гітчі-Маніто могучий.
І з верхів’я гір Червоних
Він ззивав усі народи,
Всіх людей скликав до себе.
З-під ступнів його дзюрила
Тихесенько вода чиста,
Ранком сяючи, мов срібло;
А як з гір в яри котилась,
То уся огнем палала.
І Володар Світу пальцем
Показав їй на долині
Слід – куди їй простувати,
Промовивши так до неї:
"Оце тобі шлях довічний!"
Від червоної він скелі
Одвернув рукою камінь
І зробив із його люльку
Та на їй ще повиводив
І усякі візерунки.
А над річку нахилившись,
Він зломив очеретину
І зробив чубук до люльки.
Далі нагріб з верби кори,
Червоної та палкої,
Й, нею люльку натоптавши,
На сусідній ліс дмухнув він…
Захиталось на всі боки
Від його зітхання гілля
І, одно об друге б’ючись,
Огнем ясним запалало.
Тоді, стоячи на горах,
Гітчі-Маніто могучий
Люльку миру запалив ним,
Подаючи усім гасло,
Що до себе він на раду
Викликає всі народи.
Знявся дим тихенько-тихо…
На зорі ясного ранку
Стеблом темним піднявсь вгору;
Потім почав сизим паром
Над долиною куріти,
Огортав її клубками,
Мов зимою верхи лісу
Білим снігом вистилались.
Далі дим той піднявсь вище,
Аж сягнув під саме небо
Й, окрутнувшись, немов хвиля,
Розгорнувся над землею.
І з долини Тавазента
Та із степу Вайоминга,
Із лісної Тоскалузи,
Від Кам’яних Гір далеких,
Від озер з Півночі краю –
Відусюду всі народи
Побачили в синім небі
Гасло те – дим з Люльки миру.
І пророки всіх народів
Їм сказали: "То – Поквана!
Отим димом, що здалека
Гойдається, мов верба та
Чи рука яка махає, –
Гітчі-Маніто могучий
Виклика людей до себе,
Зве на раду всі народи".
По річках та по долинах
Заметушилися люди:
Йшли Чоктоси і Команчі,
Йшли Шошони і Омоги,
Йшли Гурони і Мендени,
Делавери і Могоки,
Чорноногі йшли і Поні,
Оджибеї і Дакоти –
Йшли до гір степів безкраїх,
До свого Владаря Світу.
Назброєні, в ясних барвах,
Мов той ліс в осінню добу,
Чи на зорі ясне небо, –
Зійшлись вони на долині,
Позираючи сердито,
Мов вовки, один на ’дного.
Люта злість з очей їх скаче,
Кипить в серці ворожнеча,
Віковічна жага помсти –
Від дідів лихий нащадок.
Та ласкаво, жалісливо
Подививсь на їх Володар –
Гітчі-Маніто могучий;
Він, як батько, подивився
На лиху їх ворожнечу
Й зняв над ними свою руку,
Тінню від руки покривши,
Щоб вгамувать непокірство
Та запал їх божевільний.
І страшенний його поклик,
Мов той гуркіт водограїв
Або шум річок бурхливих,
Понад людьми розкотився.
Він гукнув до їх: "Ох, діти,
Послухайте слова правди
Та ласкавої поради
Від того, хто породив вас!
Дав я землю вам на лови,
Води – рибу добувати,
Дав медведя і бізона,
Дав оленя і косулю,
Дав бобра вам і казарку;
Я намножив риби в водах,
Дику птицю по болотах.
Що ж вас, діти, пориває
Воюватись поміж себе?
Мене журе ваша спірка,
Ворожнеча труде-нуде,
Притомила ваша січа –
Нелюдська жага помститись.
Ваша сила – в добрій спілці,
А безсилля – у розладді,
Помиріться ж, мої діти,
Побратайтесь між собою!
Тоді до вас пророк прийде
І покаже вам спасения.
Він вас буде научати,
Жити з вами, працювати.
Як послухаєтесь, діти,
Його мудрої поради,
То намножаться всі роди
І настануть щасні літа;
А як станете глухі ви
До його речей премудрих,
То пов’янете, мов листя,
Погинете у розладді!
Очистіться ж ви водою,
Що леліє перед вами,
Змийте ви вояцькі барви,
Змийте з рук криваві плями,
Скиньте геть вояцьку зброю,
Зробіть люльки із каменю,
Чубуки із очерету,
Гаразд пір’ям їх закрасьте.
Закуріте Люльку миру
Та й живіть собі братами!"
Так Володар Світу мовив.
І всі лицарі на землю
Покидали свою зброю,
Поздіймали всю одежу
Із оленячого хутра
І кинулись зразу в воду,
Змили всі вояцькі барви.
Чиста, як кришталь, прозора
Вище їх вода дзюрила –
Від слідів Владаря Світу;
А нижче їх шумувала
Піняво-червона хвиля,
Мов напоєная кров’ю.
Змивши всі вояцькі барви,
Вийшли лицарі на берег
І кийки зарили в землю,
Закопали усю зброю.
Тоді своїх діток батько –
Гітчі-Маніто могучий –
Стрінув, весело всміхнувшись.
Потім люльки поробили
Із червоного каменю,
А чубуки з очерету,
Заквітчавши добре пір’ям,
І назад всі повернули –
У той час, як захитались
Хмари темні та обліжні
І в одчиненії двері
Неба синього посунув
Гітчі-Маніто могучий,
Огорнений білим димом,
Білим димом з Люльки миру.
Примітки
Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 102 – 106.