2. Чотири вітри
Г. Лонгфелло
переспів Панаса Мирного
"Слава, слава Меджеківсу!" –
Старе і мале гукало,
Вийшовши йому назустріч:
Він приніс святий нам Вампум
Із далекого Вабассу –
Сторони, де проживають
Сріблосивий скакун кролик
Та Холодний Вітер Ночі.
У Великого Ведмедя
Викрав він святий той Вампум,
З товстов’язого Миш-Мокви,
Того самого, що люди,
Як страховища, боялись.
Зняв він Вампум тоді саме,
Як на скелі, розпластавшись,
Спав ведмідь завбільшки з гору,
Всю оброслу сірим мохом
З темно-бурими латками.
Він до його так підкрався
Тихесенько та близенько,
Що трохи не доторкався
До червоних його кігтів,
А медвежеє зітхання,
Наче паром, гріло руки.
Сторожко посунув Вампум
Він по ухах, довгій пиці
Величезного Миш-Мокви.
Нічичирк на те Миш-Моква!
Нічогісінько не вчули
Уха круглії ведмежі,
Не забачили нічого
Заплющені сонні очі,
Тільки з ніздр важке зітхання,
Наче паром, гріло руки.
Знявши Вампум, палюгою
Замахнувсь він на ведмедя,
Скрикнув з протягом та зично
І зо всього маху гепнув
Мише-Мокву серед лоба,
Зацідив поміж очима!
Засмалений, наче громом,
Почав зводитись Миш-Моква.
Та на ноги ледве знявся,
Як затіпались коліна,
Й, застогнавши, немов баба,
Сів на землю Мише-Моква.
А могучий Меджеківіс
Перед ним стояв та зично
Над ворогом реготався,
Промовляв до його згорда:
"Не з завзятих ти ж, ведмеде!
Вихвалявся, що найдужчий,
А, як та старезна баба,
Застогнав, завив від болю!
Хвалько!.. Здавна тільки й знаєш
Воювати з нашим родом,
Здавна ворог ти наш лютий!
Тепер, певне, ти дознався,
Хто завзятий з нас і дужчий.
Йди ж собі мерщій з дороги,
Ховайсь в гори, криті лісом!
Якби ти мене подужав,
Я б, вмираючи, й не скрикнув,
А ти, бач, як розстогнався,
На позор своєму роду,
Наче гидкий Шогодайя,
Боязка неначе баба!"
Проказав і палюгою
Знову зично замахнувся,
Знову вдарив Мише-Мокву,
Зацідив посеред лоба.
Тріснув лоб у Мише-Мокви!
Отак вбито було Мокву,
Так пропав Ведмідь Великий,
Страховище всіх народів.
"Слава, слава Меджеківсу!" –
З радощів гукали люди.
"Слава, слава Меджеківсу!
Хай тепер він аж довіку
Буде Вітром із Заходу,
Старшим вітром над вітрами!"
Так зібрали Меджеківса
Батьком всіх вітрів на світі.
Вітер з Заходу зостався
Він собі, а другі вітри
Він роздав своїй дітворі:
Вебону – достався Східний,
Шавондазі – теплий з Півдня,
А з Півночі Вітер лютий
Злому дав Кабібоноці.
Красень з себе вдався Вебон!
То він ранок нам принесе
Й сипле срібними стрілами,
Проганяючи темноту
Із долин та гір високих;
Оті Вебонові щоки
На зорі так червоніють,
А привітний його голос
Зводе і ловця, і звіра.
Та самотній в небі Вебон!
Щебетливі пташенята
Хоч йому тільки співали,
Задля його по долинах
Квіти пахощі здіймали,
Дзюркотали річки стиха,
Луги піснями вкривались, –
А проте сумний був Вебон,
Самотній стояв на небі.
Якось раз він ранком рано
Поглядав на сонну землю.
Ще село тоді дрімало,
І туман, немов причуда,
Понад річкою носився.
Глянув він – аж по долині
Ходе дівчина, збирає
Очерет та довгий явір
Над річкою по долині.
З того часу, як погляне
Він на землю, тільки й баче,
Як там очі голубії
На зорі до його сяють,
Мов з очеретів зелених
Два озерця виглядають.
І привітні її очі
Покохав хороший Вебон.
Через те її вподобав,
Що вони були обоє
І сумні, і одинокі, –
На землі – вона, він – в небі.
Став не свій неначе Вебон!
ш почав и на зорі
Сонячним промінням гріти,
Чарувать її словами,
Присипляти стиха-тихо
Гомоном сумним діброви,
Музикою лісів темних,
Пахощами квіток пишних
І її до свого серця
Він притис і всю в кармазин
Обгорнув… Затріпотіла
Вся вона й на його грудях
Заіскрилася зорею…
З того часу вони й досі
В парочці по небі ходять:
Вебон йде, а поруч – Аннонг –
Вебон і Уранішняя Зоря.
В горах, кригою покритих,
В царстві кролика, Вабассо,
Проживав Кабібонокка.
Ото він в осінню добу
Убирає лист зелений
В жовту та червону краску;
Ото він куру здіймає,
По лісах реве та свище,
Кригою вкрива озера,
Гострокрилих чайок гоне,
Лелек жене і баклана
В комиші, в морські затоки,
В гнізда їх у теплім краї.
Вийшов раз Кабібонокка
З свого палацу із снігу
В горах, кригою покритих,
Й, завиваючи, помчався
По замерзлій білій тундрі
В теплу сторону на Південь.
Й по землі його волосся,
Крите снігом, за ним бігло
Сизо-чорною водою,
Як річки бувають в зиму.
В осоці, між комишами,
На замерзлих білих тундрах
Там жив Шингебіс завзятий
Самотою в білих тундрах.
Проживав він оцю зиму,
Бо його брати майнули
В теплі краї Шавондаги.
І гукнув Кабібонокка,
Як звір лютий: "Хто посміє
Надо мною глузувати?
Хто посміє зоставатись
В царстві Вітра із Півночі,
Коли Вава і Шух-шух-га,
Дика гуска і лелека,
В теплий край давно майнули?
Я піду до його хати
І розвалю йому грубу!"
І пішов Кабібонокка
На ворога пізно ніччю.
Кучугури мете снігу,
У димарі звіром виє,
Tіпа в хаті усі стіни,
Рве-ламає хисткі двері.
Та Шингебіс не злякався,
Байдуже йому до того!
У печі в його палає
Огонь жарко, їсть він рибу,
Їсть та голосно співає.
А як злий Кабібонокка
На порозі появився
І дихнув на усю хату
Холодком своїм скаженим,
То Шингебіс тільки мовчки
Повернув в печі поліно,
Щоб огонь ще більш спалахнув,
Здіймаючи вгору іскри,
Й знову піснею залився.
І почув Кабібонокка,
Як з його крутого лоба
Та із кіс, покритих снігом,
Почав капать піт на землю,
Як весною з стріхи капле
Або в дощ з гілок зелених
Булиголови тонкої.
Знемагаючи від жару,
Розлютований тим співом,
Він аж скочив й мерщій з хати
В поле кинувся, помчався
По річках та по озерах.
І на грець на білу тундру
Кликав ворога лукаво.
Та Шингебіс не злякався
Й вийшов сміливо на зови.
Аж до світу борюкавсь він
З Вітром Півночі холодним,
Кігтями до світу бився
З своїм ворогом завзято.
І знеміг Кабібонокка
Та мерщій собі подався,
В свою сторону побіг він.
Засоромлений, він мчався
В царство кролика, Вабассо,
По пустельній білій тундрі,
А за ним, знай, навздогінці
Шингебісів регіт мчався!
Шавондага товстелезний,
Завжди заспаний та сонний,
Проживав собі на Півдні,
Де так ясно сонце сяє,
Де рік круглий бува літо.
То на Північ він весною
Лісових пташок проводив,
Сизоперого Овейсу
Ластівку, що зветься Шошо,
Снігура, Опечу, Ваву,
Засилав тютюн і дині,
Виноград червоний, стиглий.
Дим із люльки Шавондаги
Легким паром та туманом
Огортав могили, гори
І теплом та дрімотою
Напував повітря сизе,
Він наводив на озера
Ясну хвилю та блискучу,
Вів він літо за собою
В тихий місяць нічок білих.
Байдуже все Шавондазі!
Оже і в його житті безжурнім
Були дві туги та горя.
Раз, на північ задивившись,
На широкі ті долини,
Він там дівчину побачив
Одиноку серед лугу.
Стан в неї – гнучкий, високий,
Убір – мов зелена рута,
В її косах сонце грає.
Кожен день він після того
Тільки й знав – туди дивився;
Кожен день зітхав він важко;
Кожен день у його в серці
Підкидалося кохання.
Та ліньки його посіли,
Не меткий він зроду вдався,
Не меткий та товстелезний,
Щоб підкрастися до дівки,
Щоб вимолить в неї щастя
Та ласкавого привіту.
Тільки здалеки до неї
Засилав важке зітхання
Та, як кіт, світив очима.
А тим часом дні минали.
І от раз він ранком рано
Подивився знов на північ
Та й побачив, як пов’яли
У милої русі коси,
Немов сніг той, побіліли!
" Ой мій брате із Півночі,
З сторони тії Вабассо!
Це ти її собі викрав,
Заманув її до себе
Вітра Півночі брехнею!"
Отак бідний Шавондага
Виливав своє страждання,
Блукаючи по долині
Та зітхаючи так важко;
А в повітрі, наче сніг той,
Білий пух носився всюди;
То тим пухом розлітались
Коси дівчини, й ніколи
Після того Шавондага
Більше там її не бачив.
Ой задумо Шавондаго!
Не на жінку ти дивився,
Не по дівчині зітхав ти:
То кульбаба була просто!
Зачарований коханням,
Ти на неї так дивився
Літом – і жарким, і млявим,
Що згубив її навіки, –
По лугах її розвіяв.
Бідний, бідний Шавондаго!
Примітки
Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 107 – 114.