Заспів

Г. Лонгфелло
переспів Панаса Мирного

Якщо хочете ви знати,

Звідки ці казки та пісні,

Що від їх несе і тхне так

Пахощами лісів темних,

Холодком долин глибоких,

Сизим димом з куренів тих,

Що вігвамами зовуться,

Бистрих річок лютим ревом,

Страшним шумом водограїв,

Що ревуть, гудуть та стогнуть,

немов в горах грім гуркоче –

То на се я одкажу вам:

"Від лісів, долин пустельних,

Від озер з країв Півночі,

З сторони Оджибуеїв,

З сторони Дакотів лютих,

З гір високих та болот тих,

Де в осоці по коліна

Броде сизая лелека,

Що зовуть її Шух-шух-га, –

Цих пісень я набирався,

Їх навчався я співати,

Як колись співав кобзар той,

На прозвище Навадага".

Як спитаєте: де чув ix,

Де навчався Навадага? –

То на се я одкажу вам:

"В гніздах пташок щебетливих,

В гущавині лісів темних,

На степах – в норах бобрових,

На лугах – в сліду бізонів,

У орлиних гніздах – в горах.

Сі пісні пташки співали

По озерах та болотах,

Серед тундри того краю,

Що лежить ген-ген на Північ, –

Читовейк-стрибун співав їх,

Манг-норець та дика утка,

Що зовуть її всі Вава,

Сизоперая лелека –

Та цибастая Шух-шух-га,

І глухарка, Мушкодоза".

Як спитаєте ви далі:

"Хто ж такий той Навадага?

Розкажи ти нам про його!" –

То на се ваше питання

Я повідаю вам ось що:

"В стороні тій Тавазента,

У краї лугів зелених,

По берегах річок бистрих

Жив колись-то Навадага.

Там було село індійців;

Кругом його розгортались

Пишні ниви та долини,

А здалі стояли сосни

Та шуміли серед бору,

Того бору, що, як рута,

Зеленів він усе літо,

А холодною зимою

Укривався снігом білим;

В тім бору, що серед його

То важке зітхання чулось,

То вчувались пісні дивні.

Ті річки бігучі-бистрі

Ще здалека всяк пізнає, –

Напровесні – по лиманах,

Літом по вільхах зелених,

Увосени – по туману,

А зимою – по тій хвилі,

Що аж чорна ходе-піне

У берегах, критих снігом.

Біля їх жив Навадага,

В стороні тій Тавазента,

Посеред лугів зелених.

Там співав мені він пісню,

Думу цю – про Гайявату,

Про чудове нарождения,

Про його життя велщше; –

Як він пісникав й молився,

Працював він як без міри,

Щоб були щасливі люди,

Щоб доброму научались".

Ой ви, хто вподобав світ сей

Ліси темні, гомін листу,

Виблиски в долинах сонця,

Дощі-ливні, завірюхи

І бурливу річок піну

У хащах борів великих,

А в горах – забої грому,

Що розкочуються всюди,

Немов крилами важкими

Зо зла б’є орел-хижака, –

Ось послухайте сю думу,

Сей дитячий галас світу

Про мудрого Гайявату.

Ой ви, хто вподобав казку

Та чудові перекази,

Що з сідих віків далеких,

Мов глуха луна, доходе

І думки німі-мовчазні

В нашій голові здіймає,

І мовля до нас таємно,

Що ніяк не розбереш ти –

Пісня це чи казка буде, –

Й ви послухайте сю пісню,

Оджибеївськую думу

Про мудрого Гайявату!

Ой ви, в кого гріє серце

Віра в бога, в його правду

І жевріє в людських душах;

Ви, хто зна і пам’ятає,

Що довічно людське серце

Б’ється з горем, з недовір’ям,

Пориваючись до правди;

Що життя наше таємне

І веде, і підкріпляє

Невидима сила божа, –

Й ви послухайте цю казку,

Про минуле первовістку –

Думу цю про Гайявату!

Ви, хто, бродячи усюди

По околицях зелених,

Де на чорних мурах, вкритих

Білим мохом, похилившись,

Байбарис на сонці стирнє, –

Затешетесь собі часом

На старее кладовище

І, задуманії, мовчки

Читаєте на могилі

Давню напис, що так просто

Повідає вам про горе,

Про любов та віру чисту, –

Прочитайте ж й ви цю напис

На могилі віків давніх –

Думу цю про Гайявату.

Примітки

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 99 – 102.