9. Гайявата й перлове перо
Г. Лонгфелло
переспів Панаса Мирного
Ой, на берег Гітчі-Гюмі,
Великого того моря,
Вийшла старенька Нокоміс
І, піднявши руку вгору,
Ткнула нею в край Заходу,
Де огнем палали хмари.
Ховалось за гору сонце,
Запалюючи на небі
Червону свою пожежу,
Як ватажки степи палять
Перед ворогом завзятим;
А сонечко ночі, місяць,
Виткнувся з другого боку
Та й пустився навздогінці
По сліду його кривавім,
По червоній тій пожежі.
Здіймаючи слабу руку
До червоного Заходу,
Стара немочна Нокоміс
Мовила до Гайявати:
"Отам живе колдун лютий –
Меджисогвін – Цар Достатку,
Той, кого Пером Перловим
Прозивають усі люди.
Там непролазні озера,
Чорна смола в їх клекоче,
До червоних хмар сягає;
Там у болотах безкраїх
Водяться огненні змії
Кинебик – страшні гадюки,
Сторожі та вірні слуги
Того злого душогуба.
Ото він убив, лукавий,
Мого батька, як на землю
Він із місяця спускався,
Шукаючи мене всюди.
То він, лютий Меджисогвін,
Насила на нас хвороби,
Пошесть всяку, лихоманку,
Важку млу з болот здіймає,
А з озер – тумани сиві,
Пуска на нас згубну пару.
Візьми лук свій, Гайявато,
Гострих стріл візьми з собою,
І сокиру, Погевогін,
Рукавиці – Мінджікивін
І березовий свій човен.
Жовтим жиром Мише-Нами
Підмаж його якнайкраще,
Щоб не груз він у болотах,
А легенько плив по верху.
Убий Меджисогвіна ти того,
Мого ворога лихого
Та напасника людського!"
Швидко зібравсь Гайявата
У далекую дорогу,
Назброївшись, як годиться.
Легкий човен зіпхнув в воду,
Зверху погладив рукою
І промовив: "їдьмо, друже,
Мій товаришу ти любий,
До зміїв отих – Кинебик,
До смоляних озер чорних!"
Хватко мчався вперед човен,
І завзятий Гайявата
Голосно заводив пісню,
Що виспівують до бою;
А над ним отой цар бою
І цар птиць усіх на світі
Киню, орел, кружав гордо
Аж під самим синім небом,
Гукаючи звідти хижо.
Незабаром Гайявата
Вглядів зміїв величезних,
Що лежали по болотах,
Вигинались та іскрили,
То спліталися в каблучку,
То, голову знявши вгору,
З рота полум’ям пашіли,
Щоб хто-небудь не прокрався,
Де проживав Меджисогвін.
Та завзятий Гайявата
Не злякався і гукнув їм:
"Пріч, Кинебики, з дороги,
З Гайяватиного шляху!"
А вони заклуботались
Й, дишучи огнем пекучим
Та свистячи, одказали:
"Одступися, Шогодаю!
Вернись до своєї баби!"
Розлютований страшенно,
Гайявата бере лука,
Стрілочницю з пліч здіймає
Та й почав без милосердя
Частувати отих зміїв.
Що не бренькне струна з лука –
Смерть з-під неї так й завиє!
Що не свисне стріла гостра,
Одходну співає зміям!
Важко на воді кривавій
Гойдались побиті змії,
А поміж їх Гайявата
Плив, вигукуючи радо:
"Мчися, мчися, мій ти човне,
До смоляних озер чорних!"
Потім взяв він жиру з Нами
І підмазав добре човен –
По боках, на дні й на носі,
Щоб він плив вперед легенько,
Не загрузав по болотах.
Аж до ранку самотою
Плив він по тім соннім морі,
Плив по воді густій й чорній,
Що споконвіків корою
З трухлявого очерету
Та гнилих листків латаття
Була вся покрита зверху.
Наче мертвий водив оком –
Перед ним вода блищала,
Вкрита місячним промінням
Та всіяна іскорками,
Що вночі на становищах
Світять ними мертві душі.
Біле місячне проміння
Грало у повітрі тихім;
По болотах навкруг всюди
Снував чорний морок ночі;
А комарі Гайяваті
Пісні бойові співали;
Виблискуючи, крутились
Черв’ячки оті світючі,
Щоб йому світ замакітрить
Та з шляху як-небудь збити.
Аж ось в воді страшна жаба
Величезная Дагинда,
Ворухнулась важко-важко,
Вилупила жовті очі,
Подивилася на човен,
Заскиглила та ізникла;
Кругом знявся страшний посвист,
Аж у вухах залящало…
І цибата Шух-шух-га
На березі в очереті
Скрикнула, даючи звістку,
Що прибув великий лицар.
Отак простував на захід
Той завзятий Гайявата.
Усю ніч він плив, аж поки
Не зайшов за гору місяць;
А як сонечко устало
Й почало пекти у плечі,
Він побачив вперед себе
На горі Перловий Палац,
Де проживав Меджисогвін.
Тоді знову він до човна
Обізвався: "Вперед! Швидше!"
І той човен гордо, пишно
Поплив поміж маківками,
Густим явором подався,
І на берег Гайявата
Вийшов, ніг не замочивши.
Взяв тоді він лук свій вірний,
Держалном в пісок поставив,
Посередині коліном
Надавив з усії сили,
Накрутив струну і нею
Запустив стрілу співучу
Якраз у Перловий Палац,
Подаючи нею звістку,
Що він виклика до бою:
"Виходь, виходь, Меджисогвін,
Тебе чека Гайявата!"
Швидко вийшов Меджисогвін
Із Перлового Палацу,
Вискочив звідтіль могучий –
Із верству заввишки буде,
Сажень косова – у плечах,
А на погляд – наче хмара
Дощова – страшний та темний;
З голови й до ніг покритий
Закрасами; ясна зброя,
Мов те небо ранком грає,
Відбива червоним світом,
Перелива синьо й жовто;
На голові має пір’я
З довжелезних крил орлячих.
"Ага! Це ти, Гайявато! –
Усміхаючись, гукнув він,
Немов громом покотило. –
Одступися ж, Шогодаю!
Йди мерщій собі до баби,
До Нокоміс йди старої!
Бо я вб’ю тебе на місці,
Як і її убив батька!"
Та не злякавсь Гайявата
І отак йому одмовив:
"Хвастощами й похвалками
Не доймеш, то – не сокира;
Краще діло, ніж балачка,
А гостріш від глузу – стріли,
Не вихваляйсь – давай битись!"
І от почалось між ними
Таке боїще страшенне,
Що такого й не бувало,
Доки світе ясне сонце,
З ранку самого й до ночі –
Цілий день вони змагались,
Та все марно: гострі стріли,
Що пускав їх Гайявата,
Не зашкодивши, дзвонили
Об його залізну зброю!
Й рукавиці, Мінджікивін,
І важка ота сокира,
Що звалася Томагаук;
Ними скелі кам’янії
Розвертать було годилось,
А не розбивать залізні
Каблучки на його зброї,
Завороженій навіки.
От уже перед заходом,
Виморений та побитий,
З сокирою у щербинах,
З рукавицями у гноттях
І всього з трьома стрілами, –
Занепалий Гайявата
На дебелий лук схилився
Під столітньою сосною.
Мох з гілок її спускався,
Пень укрили печериці –
Така вона була літня.
Ось з сосни зелений дятел,
Довгоносий отой Мема,
Загукав до Гайявати:
"Ціль у тім’я, Гайявато,
В колдунове ціль ти тім’я,
Прямісінько під волосся
Пускай йому стрілу гостру.
Там тільки його ти й доймеш!"
Легесенько з гострим жалом
З блискучого халцедону
Помчалась стріла співуча
У той час, як Меджисогвін
Підняв важку каменюку,
І впилася йому в тім’я,
Вгородилась під волосся…
І спіткнувся й захитався
Меджисогвін, наче буйвіл,
Як той буйвіл, захитався
Він на луці, вкритій снігом.
За першою поспіль й друга
Помчалася іще швидше
Й вгородилася ще глибше!..
Захиталися коліна
В колдуна, немов хисткая
Очеретина в болоті,
Захитались та й зломились.
А третяя полетіла
Швидше першої й другої…
І вздрів тоді Меджисогвін
Смерть з огненними очима.
Почув з мороку він голос,
Як його Погок той кликав…
Й повалився Меджисогвін
Бездиханним мертвим трупом
На пісок край Гайявати.
Тоді з його Гайявата
Крові трохи взяв на палець
І, кликнувши з сосни дятла,
Вимазав тією кров’ю
Гребінь на його головці,
Дякуючи за послугу.
Через те той дятел, Мелса,
Й досі із червоним чубом.
Потім на спомин про бійку
Та на пам’ятку про вдачу
З Меджисогвіна зірвав він
Залізную його зброю
І покинув голе тіло
На березі, на пісочку.
На піску воно лежало,
Засипаноє по пояс,
Головою сторч у воду;
А над ним літав та крякав
Бойовий орел-хижака,
Пишучи крюки широкі
Та спускаючись тихенько.
З колдунового палацу
Повиносив Гайявата
У свій човен добро всяке:
Хутра бобрів і бізонів,
Соболів і горностаїв,
Перлові низки і стріли
З стрілочницями всі срібні:
І поплив додому радий,
Заводячи голосную
Про бойову вдачу пісню.
Там до його зараз вийшла
Стара немочна Нокоміс,
Чайбайабос й силач Квазинд;
А усі селяни стріли
З танцями, піснями, гуком:
"Слава, слава Гайяваті!
Меджисогвіна здолав він!
Уклав колдуна лихого!"
Не забути і довіку
Гайяваті дятла Мему!
В честь його й на спомин бою
Він закрасив свою люльку
Чубиком його червоним,
А добро все колдунове
Рівно поділив між людьми.
Примітки
Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 158 – 166.