5. Гайяватина покута
Г. Лонгфелло
переспів Панаса Мирного
Ось послухайте, як в лісі,
У його хащах та нетрях
Покутував Гайявата,
Як він щиро там молився
Не про удачу ловецьку,
Не про вояцькую славу,
Не про те, щоб подоліти
Свого ворога у бої,
А про те, щоб усі люди
Були добрі і щасливі.
Перше всього тихий захист
Збудував собі він в лісі
Край берега того моря,
Що зоветься Гітчі-Гюмі.
Збудував собі той захист,
Як зійшла весна на землю
У місяці теплім – маї,
Що в їх звався – Місяць Листу.
Потім пісникать почав він.
І пісникав цілий тиждень
Серед тих причуд усяких,
Які йому привиджались.
Перший день блукав по лісу;
Бачив, як рогатий олень
Сторожко у нетрі крався;
Як ховавсь у темну нору
Кролик від його дозору;
Чув, фазан як кудкудакав,
Як та білка, Аджідома,
В дуплі жолудями гралась;
Бачив, як Омімі, голуб,
Вив гніздо собі на сосні;
Як, ключем високо знявшись
І гагакаючи сумно,
Дикі гуси неслись-мчались
На болота в край півночі…
"Гітчі-Маніто! – гукнув він
Покликом сумним без міри. –
Та невже ж то наше щастя
Й життя наше від їх тільки?"
На другий день біля річки,
По долині тій, що звалась
Мускоде, блукав він сумно.
Бачив там він Маномоні
(Дикий риж по-їх то звався)
І Минагу, голубику,
І суницю, Одамину,
Агрус той, що звавсь Шебомін
І Бимагут – виноград той,
Що, як та березка, вився
По товстих сучках вільхових,
Розпросторюючи всюди
Пахощі солодко-п’яні…
"Гітчі-Маніто! – гукнув він
Покликом сумним без міри. –
Та невже ж то наше щастя
Й життя наше від їх тільки?.."
На третій день сидів довго
Він над озером і думав
Глибокую якусь думку,
Поглядаючи на тиху
Та прозору його воду.
Бачив він, як величезний
Осятер, що звався Нама,
Виткнеться з води й здійме
Цілий оберемок шуму,
Немов жемчугом посипле;
Як жовто-золотий окунь,
Що там його звали Сава,
Юрко плавав, жевріючи
У воді, неначе іскра.
Бачив і Кенозу, щуку,
Оселедця, Окагавіс,
І Шогиша, рака, бачив…
"Гітчі-Маніто! – гукнув він
Покликом сумним без міри. –
Та невже ж то наше щастя
Й життя наше від їх тільки?"
На четвертий день до ночі
Від знемоги він качався
В своїм захисті на листі.
Колесом ходив круг його
Білий світ, крутивсь, мов дзига;
Від вечірньої зорі, мов кров’ю,
Були вкриті тихі води
І червоним світом грали…
І в тому червонім світі,
Наче сонного, морили
Його дивнії причуди…
Ось він баче, як підходе
В тому мороці вечірнім,
Мов кармазином покритий,
Юнак бравий до хатини.
Голова його аж має
Від гнучкого того пір’я,
На йому жовто-зелена
Як не займеться одежа,
А кучері золотії
Виблискують, наче шовк той.
Він підійшов до порога
Й довго добрими очима
Поглядав на Гайявату,
На його обличчя схудле.
І почав тихенько-тихо,
Як той вітер Шавондага
Гомонить поміж листвою,
Так почав він гомоніти…
І промовив: "Гайявато!
Голос твій дійшов до неба,
До Владики всього світу,
Через те, що ти молився
Не про удачу ловецьку,
Не про вояцькую славу,
Не про те, щоб подоліти
Свого ворога у бої,
А про те, щоб усі люди
Стали добрі і щасливі.
Я Мондамином зовуся –
Побратимом людей добрих.
Се мене послав до тебе
Гітчі-Маніто могучий,
Щоб тобі повідать, брате,
Що добра того, що просиш,
Ти тоді тільки добудеш,
Як невдачу будеш, брате,
Терпляче переживати,
Як трудитись будеш щиро
Та невсипуще робити…
Годі ж тобі вилежувать
На м’якім зеленім листі,
Вставай, будемо боротись".
Хоч слабий був Гайявата
Від голоду та покути,
Оже швидко він схопився
Із ліжка свого м’якого –
Зеленого того листу –
Й вийшов з темної хатини
На вечірній світ червоний,
Щоб з юнаком поборотись.
Ледве він торкнув об його,
Як почув, що міць та сила
Десь в руках його взялася,
А у грудях, в хорім серці,
Обізвалось-заходило
І завзяття, і надія.
Довго вони борюкались
Того вечора на лузі.
І чим довше він боровся,
Тим вчував себе все дужчим…
Аж ось темна ніч настала.
Десь далеко у болоті
Обізвалася Шух-шух-га,
Сизоперая лелека,
Сумно так заголосила,
Мов-то скаржилась на голод.
"Залишаймо на сьогодні, –
Обізвавсь до Гайявати
Усміхаючись Мондамин. –
Завтра, як зоря вечірня
Червоно осяє землю,
Знову я прийду боротись".
Сказав те і зник відразу.
Чи він хмарою узявся,
Чи покривсь туманом сивим –
Гайявата не примітив.
Бачив тільки, що відразу
Перед ним його не стало,
Що зоставсь тільки один він,
Натомлений борюканням;
Що внизу біліють води,
Туманами зверху вкриті,
А на небі стоять зорі
Й сумно лупають на його.
На п’ятий день і на шостий
Гайяватиного посту,
Як тільки блискуче сонце
Спускалося в темне море,
Червоніючи, мов жар той
У печі Владики Світу, –
Знову приходив Мондамин
З Гайяватою боротись.
Непримітно він приходив,
Звідкілясь спускавсь, мов роса та,
Що не знати де й береться
І стає тоді примітна,
Як осяде вже на землю;
А коли вона приходе,
Як і коли ізникає –
Про те вже ніхто не віда.
Так вони боролись тричі
При тому червонім світі,
Що все небо ним палало,
Як лягало сонце спати.
Ось їх знов покрила нічка,
І в далекому болоті
Жалібно заголосила
Сизоперая Шух-шух-га…
І задумався Мондамин;
Він стояв статний та бравий
У своїм жовто-зеленім
Та блискучому уборі,
На голові його пір’я
Хилилося на всі боки,
А на лобі, мов роса та,
Виступили краплі поту.
І він скрикнув: "Гайявато!
Та й завзято ж борюкався
Ти зо мною тут аж тричі.
Сподівайсь – Володар Світу
Незабаром допоможе
Тобі мене подолати".
Потім, тихо усміхнувшись,
Він промовив: "Завтра, завтра
Вже кінець твоїй покуті,
Завтра ти мене здолаєш.
То прошу тебе: постелю
Ти мені зроби такую,
Щоб дрібні дощі весною
Усього мене змочили,
А ясне та тепле сонце
Цілий день щоб добре гріло.
Ти здійми з мене одежу,
Мій убір жовто-зелений,
А з голови – гнучке пір’я
І покрий мене землею,
Розрівняй її рівненько,
Щоб вона, мов та перина,
Мене зверху легко вкрила.
Стережи мій сон та спокій,
Щоб його хто не порушив;
Щоб бур’яни й дикі трави
Надо мною не буяли;
Щоб Кагагі, хижий ворон,
Не літав до мене в гості.
Стережи один ти сон мій,
Аж поки я не прокинусь,
Не підведуся до сонця!"
Й промовивши се, десь дівся.
Гайявата після того,
Виморений борюканням,
Заснув тихо й крізь сон чув він,
Як ота північна птиця,
Що звалася Вавонейса,
На оселі сумно вила;
Як протічок, Сибовиша,
Гомонів у темнім гаї;
Як таємно розмовляло
Гіллячко із тихим вітром, –
Чув він все, як чує сонний:
Все-то те, мов тихий гомін
Чи якийсь далекий говір,
Добиралося до його
І злегенька колихало,
Його сон пестило тихо.
На сьомий день ранком рано
До його стара Нокоміс
Придибала і з собою
Принесла йому поїсти.
Не словами, а сльозами
Вона його умовляла,
Щоб він трохи підкріпився,
Бо від голоду загине,
Як ще пісникати буде.
Та нічого не схотів він
І попробувати трохи,
Тільки мовив: "О бабусю!
Підожди, аж поки сонце
Не почне сідать за гору,
Не потемніє надворі,
Не повідає Шух-шух-га
Своїм криком жалісливим,
Що то день уже скінчився!"
І пішла стара Нокоміс,
Плачучи, до себе в хату,
Бо вона боялась дуже,
Що внук з голоду загине,
Як ще пісникати буде.
А тим часом Гайявата
Все терпів та дожидався,
Коли Мондамин прибуде.
Ось і темна тінь знялася –
Ліси і долини вкрила;
Сонце у далекі води
Почало спускатись тихо,
Як восени лист червоний,
Що його прибило вітром
До води, по верху хвилі
Погойдавшись, поринає.
Оглянувся Гайявата –
Аж Мондамин край порога
Вже стоїть; кива на його.
Голова у його має,
Заквітчана гнучким пір’ям,
На йому жовто-зелена,
Аж горить, одежа пишна,
А кучері золотії
Виблискують, наче шовк той.
Мов спросоння Гайявата
Підвівсь, блідий та понурий,
І мерщій з хатини вийшов,
Щоб з Мондамином боротись.
Захитались земля й небо,
Пішли обертом у очах!
А у грудях в Гайявати
Билось серце так страшенно,
Немов риба-осетрина,
Вскочивши в рибальський невід,
Кидається на всі боки,
Щоб гузир міцний пробити
І вискочити на волю.
Як пожежа, гоготіло –
Небо червоно палало
І крутилося ув очіх.
Не одно, здавалось, сонце
Там стояло – ціла сотня
Викотилась й дивувалась
На завзяте борюкання…
І незчувся Гайявата,
Як він знову сам зостався.
Він стояв серед долини,
Важко дишучи з натуги,
А в ногах його Мондамин
В пошматованій одежі
І в поламаному пір’ї
Лежав трупом бездиханним,
На траві лежав зеленій.
Вирив яму Гайявата,
Зняв з Мондамина одежу
Та поламаноє пір’я
Й положив його в ту яму,
Загорнувши її зверху
Злегка пухкою землею.
Тоді саме на болоті
Сизоперая Шух-шух-га
Сумно-сумно заквилила,
Мов заплакала від горя.
У хатину до Нокоміс
Повернувся Гайявата.
У ту ніч якраз минуло
Сьомий день його покути.
Та не забув Гайявата
Того місця, де боровся,
І без догляду не кинув
Ту могилу, де Мондамин
Спочивав, покритий злегка
Зверху чорною землею,
Що її дощі мочили
Й теплом гріло ясне сонце;
А його одежа й пір’я
На дощі й на сонці тліли.
Кожен день на ту могилу
Навідувавсь Гайявата;
Підпушував зверху землю
І полов її гарненько,
Щоб вона не заростала
Нікчемними бур’янами.
Ворона того, Кагагі,
З усім його хижим родом
Одганяв він зичним свистом,
Та гуканням, та маханням.
Трохи згодом із могили
Виткнулось стебло зелене,
А за першим – друге й третє.
Ще і літо не минуло,
Як в своїм уборі пишнім,
У блискучім довгім листі,
Із косами золотими,
Здіймавсь гордо кущ пшенички.
І, зрадівши, Гайявата
Тоді скрикнув: "Це ж Мондамин –
Чоловічий побратима!"
Зараз він кликнув Нокоміс
І старого діда Ягу
І про все їм розказав він:
Про усі дива, що бачив,
Як з Мондамином боровся,
Як здолав його й що з того
Прибуло від того людям.
Показав їм й кущ пшенички –
Той новий дарунок божий,
Що з того часу всім людям
Стане він щоденним хлібом.
А восени, як почало
На стовбурі сохнуть листя,
Налились і пожовтіли
На качанах добрі зерна,
Як ті перли, тверді стали, –
Тоді качани він тії
Повисмикував й посохлу
Поздіймав з їх кожушину,
Як колись-то з Мондамина
Він здіймав одежу пишну, –
І уперше вчинив бенкет –
Мондаминське бучне свято,
Показавши усім людям
Той новий дарунок божий.
Примітки
Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 131 – 141.