8. Гайявата й Мише-Нама
Г. Лонгфелло
переспів Панаса Мирного
На лимані Гітчі-Гюмі,
По воді прозорій, чистій
Великого того моря,
З довгим удлищем кедровим
Плив завзятий Гайявата
На березовому човні
За осятром величезним,
Що його усі взивали
Мише-Намою могучим.
На глибі, в воді прозорій,
Попід тим легеньким човном
Всяка риба вигравала.
Здалі бачив Гайявата,
Як ясний, мов промінь сонця,
Юртувався окунь, Сава,
Як на дні піщанім, білім
Шогаші, рак, плазав тихо,
Мов павук неповоротний.
Гайявата сів на гузі
З довгим удлищем кедровим,
Й, наче гілля із цикути,
Розхитував гострий вітер
Гнучке та легеньке пір’я
На голові в Гайявати;
А на носі в своїм човні
Він посадив жваву білку,
Непосиду Аджідому.
Й, наче на луці травицю,
Розхитував гострий вітер
Шерсть на спині в Аджідоми.
На дні, на пісочку білім,
Спить-дрімає Мише-Нама.
Роззявляє стиха жабри,
Повагом поводе усом,
Пісок хвостом розгрібає.
Назброєний, мов до бою,
Уквітчаний костяками
І по плечах, і на лобі,
У своїх вояцьких барвах –
Голубих, червоних, жовтих, –
Він на самім дні куняє.
Над ним стоїть Гайявата
У березовому човні
З довгим удлищем кедровим.
"Гей, лови мою принаду! –
Гукнув в воду Гайявата. –
Зведись зо дна, Мише-Намо,
Підіймись до мого човна,
Поміряймось, хто з нас дужчий".
Й се кажучи, закидає
Удку у прозору воду,
Жде, що Нама йому скаже;
А той – хоч би обізвався!
Тоді Гайявата дужче
Вигукувать почав в воду:
"Зводься, зводься ти, цар-рибо,
На, влови мою принаду!"
Наче глухий Мише-Нама!
Хоч би словом обізвався!
Згорда тільки воде усом,
Вгору дивиться на човен
Та слухає, як до його
Вигукує Гайявата.
Потім уже озвавсь згорда
Він до щуки, Маскенози:
"Ану, підведися зо дна,
Посмакуй, що він то тиче,
Перетни ту довгу удку
Навіженого нахаби!"
І от вчува Гайявата,
Як в його руці дебелій
Довге удлище кедрове
Зігнулося й похилилось.
Разом він смикнув щосили!
Так смикнув, що його човен
Носом підвело угору
Та прямцем й постановило,
Наче білая береза
Звелась стовбуром угору,
А на самому вершечку
Опинилась жвава білка.
Як побачив Гайявата,
Що у хвилях б’ється щука,
Підпливаючи до його,
То гнівом так і спалахнув!
Й на увесь лиман широкий
Гукнув щуці: "Іза, іза!
Що се тобі заманулось
Видавать себе за Наму?
Ото сором, Маскенозо!"
Засоромилася щука,
Мерщій на дно подалася,
А могучий Мише-Нама
Повернувсь до Угодоша,
До незграбного Самглави:
"Ану, ти зведися зо дна,
Посмакуй, що він то тиче,
Перетни ту довгу удку
Навіженого нахаби!"
Наче срібний місяць вповні
Заіскрив та затрусився,
Важкий Самглав звівся зо дна,
Ухопивсь за удку зразу
Та так з нею й закрутився…
Заревла, забулькотіла
Попід човном синя хвиля –
Й де не взявся вир страшенний!
Круте човен на всі боки,
Здійма вгору чорну хвилю
Й розкочує по лиману…
Захитались, зашуміли
Очерети й довгий явір
По озьмінях, на пісочку
Та на березі далекім.
Як забачив Гайявата
У воді того Самглаву,
Його кругле важке тіло,
Гукнув йому: "Іза, іза!
Що се тобі заманулось
Видавать себе за Наму?
То стидовище, Самглаве!"
Хитаючись на всі боки,
Висвічуючи, мов місяць,
Самглав своїм білим тілом
Повагом на дно подався…
Й знову чує Мише-Нама
Гайяватин зичний поклик
Та його на грець зазови,
Що носились-розлягались
По всьому Великім Морю.
Тоді сам він звівся зо дна…
Аж кипить – такий скажений,
Та зброєю люто дзвоне!
Як та стріль, плигнув до човна,
Поверх хвилі так і знявся
Та своїм страшенним ротом
Як зіхне – не знать, де й дівся
Гайявата з своїм човном!
Наче дерево у вирі
По його страшенних хвилях
Посунуло в чорну яму –
Так посунув у рот човен…
Як очунявсь Гайявата
Трохи посеред темноти,
То перш всього він наглядів
Страшелезне серце Нами, –
Важко воно підкидалось
Та билося в тій темноті.
Розлютувавсь Гайявата –
Роззявля дебелу жменю
Й, ухопивши що є сили,
Він здавив за серце Наму,
Так здавив, що Мише-Нама
Аж затіпавсь усім тілом,
У воді забивсь, затрясся
Та й омлів, позбувся сили
Від страшного болю в серці.
Тоді в череві Миш-Нами
Повернувся Гайявата
І упоперек поставив
Свій хисткий легенький човен,
Щоб, бува, як незнарошне
Під той струс не підсковзнутись
Та, випавши, не погинуть.
Поруч з ним стриба-белькоче
Жвава білка Аджідома,
Допомага Гайяваті,
З ним працює що є мочі.
И обізвався він до неї:
"Товаришу невеличкий,
Щиро мені помагав ти!
Прийми ж і від мене дяку
І цю назву – Аджідоми.
Хай тебе від сього часу
Усі отак будуть звати!"
Це – знов Нама заметався,
Ледве дишучи, затіпавсь
Та й затих, а дужа хвиля
Понесла його на берег.
І як почув Гайявата,
Що під ним пісок шугає,
То він зразу догадався,
Що мертвого Мише-Наму
Прибива вода на берег.
І вчуває Гайявата
Неугавний якийсь клекіт,
Посвист від крил у повітрі;
Баче, як крізь ребра Нами
Пробивається світ білий,
І крикливих чайок баче,
Як вони блискучим оком
Дивляться на Гайявату
І белькочуть поміж себе:
"То там брат наш – Гайявата!"
І, зрадівши, він щосили
Погукнув з тії печери:
"Ой Кайошк, чайки морськії!
Брати мої, мої сестри!
Задавив я Мише-Наму,
Ви ж мені допоможіте
Видратись з ції неволі:
Рвіте кігтями, проклюйте
Бік широкий Мише-Нами.
Й од сього часу й довіку
Будуть славити вас люди,
Величать, як я назвав вас!"
Цілим табуном заграли
Тоді чайки довгокрилі
Й працювати заходились.
Швидко дірки проклювали
В ребрах Нами широченних.
Й таким побитом від смерті
У череві Мише-Нами,
Від могили під водою
Виручили Гайявату.
Очунявся Гайявата,
А тут – і його хатина.
Зараз він кликнув Нокоміс,
Щоб стара прийшла до його
Подивитись на Миш-Наму,
Що лежав край моря мертвий
І чайки його клювали.
"Це я йому смерть подіяв,
Задавив його! – промовив. –
Бач, як над ним чайки грають!
То брати мої, Нокоміс.
Не займай їх, не одганяй,
Бо вони мене од смерті
Виручили, а то б пропав
У череві Мише-Нами.
Хай вони побенкетують,
Наїдаються хай добре,
А як почне сідать сонце
Й полетять вони на гнізда,
То наготов казани ти,
Натопи на зиму жиру".
Дожидалася Нокоміс
На березі, поки смеркне.
Ось і сонце ночі, місяць,
Викотився над водою,
І, вигукуючи зично,
Піднялися чайки вгору,
Полетіли на далекі
Острови на Гітчі-Гюмі.
На червоному заході
Довго їх чорніли крила.
Як сон тихий Гайявату
Поборов, покрив спокоєм,
Невсипущая Нокоміс
Заходилась біля діла.
При місяці працювала
Аж до ранку, поки небо
Не почало червоніти.
А як сонечко яснеє
Місяця перемінило,
То знов з островів далеких,
Що були на Гітчі-Гюмі,
Табуном чайки вернулись
І снідати заходились.
Поспіль три дні чайки тії
Із Нокоміс чергувались,
Жир зривали з Мише-Нами.
А як почала плескатись
Поміж його голих ребер
Синя хвиля, тоді й вони
Знялись собі й полетіли.
Зосталися на березі
Одні кістки Мише-Нами.
Примітки
Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 151 – 158.