3. Дитячі літа Гайявати
Г. Лонгфелло
переспів Панаса Мирного
В ті часи та літа давні,
Що ніхто й не пам’ята їх,
До нас з місяця скотилась
Прехорошая Нокоміс
У вечірню тиху добу.
Бавилась собі Нокоміс
В виноградовім садочку,
Гойдаючись, як дитина,
На гілках його зелених.
А ревнивая та злюча
Супротивниця Нокоміс
Узяла та й підрубала
Гіллячко оте під нею.
Затіпалась з переляку
Прехорошая Нокоміс
І упала на Мускоде –
На ту пишную долину,
Літом, ввечері, упала.
"Ось погляньте, подивіться:
З неба зірочка скотилась!" –
Гомоніли в селі люди.
Вже не дівкою Нокоміс
В ті часи була і швидко
Породила тут Венону.
Знайшлось дівча серед моху,
Поміж квітами лелії,
В місячному срібнім світі,
У виблисках ясних зірок.
І тендітна, як лелія,
У долині виростала.
А як виросла Венона
І з дівчинки стала дівка –
То така висока, брава!
І красою порівнялась
Із місячним срібним світом,
З виблисками зірок ясних.
Щодня божого Нокоміс,
Научаючи, казала:
"Бійся, стережись, дитино,
Меджеківіса отого!
Його, доню, ти не слухай,
Не гуляй одна в долині,
Не прилягай на травиці
Поміж квітами лелії!"
Не послухалась Венона,
Що наказувала ненька.
І увечері, як смерклось,
Скравсь до неї Меджеківіс.
І, нашіптуючи тихо,
Він на лузі квіти й трави
Попригинав аж додолу.
Там вродливая Венона
Поміж квітами лежала.
Там знайшов її лукавий
Меджеківіс, і Венону
Він почав гойдати стиха,
Голубити та пестити,
Присиплять ласкавим словом.
І родився з того дива
В неї хлопчик Гайявата –
Син журби її гіркої
Та солодкого кохання.
Отак знайшовсь Гайявата.
А лукавий Меджеківіс,
Не маючи й крихти жалю
В своїм серці, взяв та й кинув
Нокоміщишину дочку.
І не довго після того
Билося в Венони серце –
Безталанна вмерла з горя!
Довго плакала Нокоміс,
Лементуючи, гукала:
"Ой, чому мене з собою
Не узяв той лютий Погок
Володар лихої смерті?
Краще б я лягла в могилу!
Горе мені, тяжке горе!"
(Вагономін, вагономін!)
На березі Гітчі-Гюмі,
Край прозорої водиці
Великого того Моря,
Оселилася Нокоміс.
За хатиною старої
Темний ліс стояв стіною,
Там здіймались гонкі сосни
Та ялини кучеряві
Із червоними шишками;
А якраз біля порога,
Виграваючи на сонці,
На піску плескалась хвиля
Великого того моря.
Там старесенька Нокоміс
Доглядала Гайявату.
Із кори йому зробила
Люльку, добре ув’язавши
Жилами з прудких оленів,
Вимостила люльку мохом,
Наложила трав пахучих
Й колихала Гайявату,
Промовляючи сердито:
"Спи! А то віддам медведю!"
Або стиха присипляла
Його піснею такою:
"Люлі-люлі, совенятко!
Що там світе у віконце?
Чиї то страшенні очі
Так дивляться на дитину?
Люлі-люлі, совенятко!"
В ті часи йому багато
Розповідала Нокоміс
Про зірки, що сяють в небі;
Показала Гайяваті
Ту іскрявую комету,
У огнистих довгих косах,
Що зовуть її Ішкуду;
Показала Танок Смерті,
Що опівночі зимою
Так висвічує на небі, –
То лицарства тінь блукає
У важкій вояцькій зброї,
Позаквітчуваній пір’ям;
Показала Гайяваті
Білий шлях на темнім небі"
По якому серед ночі
Сновига нечиста сила.
Теплим літом, як смеркалось,
Сидів хлопчик на порозі
Й слухав, як шуміли сосни,
Як плескалась тиха хвиля,
Слухав їх пісні чудовні.
"Мінні-вава!" – гули сосни,
"Медвей-ошка!" – гомоніла
Та співала тиха хвиля.
Бачив мушку, Вава-тейзі,
Що, як іскорка блискуча,
Висвічувала так ясно
По кущах та по травиці.
І гукав на неї хлопчик,
Як Нокоміс научала:
"Вава-тейзі! Вава-тейзі!
Невеличка ясна мушко!
Поскачи передо мною
Іскорочкою ясною,
Посвіти мені, щоб знати,
Де спать прийдеться лягати!"
Бачив, як над Гітчі-Гюмі,
Видивляючись у воду,
Повний місяць підіймався;
Бачив на йому він плями
І шептав: "Що то, бабусю?"
А йому на те Нокоміс:
"Якось раз сердитий лицар
Ухопив старезну бабу
Та й пошпурив аж на небо,
На місяця її кинув.
Там вона ото й застряла".
Бачив він веселку в хмарах
І тихесенько в бабусі
Допитувавсь: "Що таке то?"
А вона йому на теє:
"То квіточки бовваніють:
Всі квіточки лісовії,
Всі маківки водянії
Як на землі пов’ядають –
Розцвітають знов на небі!"
А як часом опівночі
Чув, як в лісі вили сови
Й божевільно реготали,
То, жахаючись від ляку,
Він гукав що було мочі:
"Що таке там репетує?
Я боюсь його, бабусю!"
А йому на те Нокоміс:
"Не бійсь: сови то злетілись
Та по-своєму й белькочуть…
То сваряться совенята!"
Отак хлопчик Гайявата
Перейняв пташачу мову,
Про їх нишпорки довідавсь:
Як вони звивають гнізда,
Де зимою пробувають.
Часто й густо він із ними
Розмовляв про всякі речі.
Величав їх "мої ціпки!"
А потім він научився
По-звірячому балакать,
Витвердив усі їх назви,
Про їх нишпорки довідавсь:
Як бобер будує хату,
Де хова горіхи білка,
Чого юрка та козуля,
Такий боязкий Вабассо.
Часто й густо він із ними
Розмовляв про всякі речі,
Звав їх "мої побратими!"
Був собі дідок старенький,
Щирий приятель Нокоміс,
Що багато сходив світа,
Казок знав велику силу,
Балакучий зроду вдався,
Хоч і хвастик був без міри, –
Звався він між людьми Ягу.
Зробив Ягу Гайяваті
Сагайдак із ясенини,
А з дубових гілок – стріли.
Й, подаючи Гайяваті,
Він до його отак мовив:
"Ану, сину, мерщій вдарся
У ліси густі та темні,
Де ще водяться олені,
І устрель ти там козулю
Із розлогими рогами".
Згорда узяв Гайявата
Сагайдак отой та стріли
І мерщій в ліси подався.
Невеличкі пташенята
Йому голосно співали…
"Не стріляй нас, Гайявато!" –
Зично так гукав до його
Опечі червоногрудий.
"Не стріляй нас, Гайявато!" –
Його жалібно прохала
Сизоперая Овейса.
На високім дубі білка
По гіллях та між листвою
Весело над ним стрибала
І, кахикаючи, шустро
Реготалась та мовляла:
"Ой, змилуйся, Гайявато!"
Білий пострибунчик, кролик,
Боязко порснув з дороги
І, на задні лапки ставши,
Здалеки до його мовив,
Жартуючи, жалісливо:
"Ой, змилуйся, Гайявато!"
Не дослухався до того
Ні до чого Гайявата,
Наче сонний, блукав лісом,
Думаючи одну думку –
Про рогатого оленя;
Слід його шукав очима
По тій стежці, що вилася,
Мов змія, поміж кущами
І доводила до броду.
За вільховими кущами
Він присів, ждучи оленя.
Аж ось, баче, в гущавині
Заманячіло два роги
І знялися над кущами;
Ніздрі піднялися вгору,
Крізь листву світнули очі, –
Й обережно вийшов олень
На той шлях, де світ із тінню
Від густої листви лісу
Борюкались одно з другим.
Наче той листок в берези,
Билось серце в Гайявати
І, припавши на коліна,
Він прицілився в оленя.
Тільки гілка захиталась,
Затрусивсь тільки листочок,
Як олень вже й настороживсь.
Одхитнувсь, у землю тупнув,
Вирівнявсь, підняв копита
І порснув вперед відразу…
Не минути йому смерті!
Як оса, стріла завила,
Як оса, впилася в його!
Поміж деревом край броду
На траві лежав він мертвий.
Навік-віки заніміло
У оленя бистре серце,
Та зате у Гайявати
Воно тіпалось від щастя
У той час, як він вертався
Із здобиччю до хатини,
Де з хвалою його стріли
Старий Ягу та Нокоміс.
Із оленячого хутра
Довгу добрую свитину
Внукові Нокоміс зшила,
А із м’яса зготувала
І печене, і варене
І на бенкет задля внука
Всіх сусідів поскликала.
Все село тоді зібралось,
Всі сусіди Гайявату
Тільки й знали-величали:
"Сон-джі-теге, Ман-го-тейзі!"
Тобто: і завзятий, й дужий.
Примітки
Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 115 – 122.