17. Біганина за По-Пок-Ківісом

Г. Лонгфелло
переспів Панаса Мирного

Спалахнуло страшним гнівом

В Гайявати серце в грудях,

Як повернувсь на село він;

Як побачив, що всі люди

Були отак згвалтовані;

Як учув, що то нашкодив

Той нахаба По-Пок-Ківіс.

Аж не здихне спересердя

І, стиснувши міцно зуби,

Проклинав його страшенно,

Бубонів та гув, мов шершень.

"Я уб’ю його! – промовив. –

Тільки згибать розбишаку!

Та вже, хоч би довелося

За ним гнатись на край світу

І ухоркатись страшенно, –

Все те гнів мій переможе,

Моя помста його знайде!"

Зараз він кликнув сусідів

І мерщій з ними помчався

По-Пок-Ківіса догонить

По лісах, що брався ними

Той на берег Гітчі-Гюмі.

Та його вже не було там:

Знайшлась тільки та місцина

У траві поміж кущами,

Де спочивав він й, лежачи,

Витолочив траву й квіти.

Коли зирк! – аж на Мускоде,

На зеленій тій долині,

Що розляглась під горою,

Забовванів По-Пок-Ківіс.

Якось нахабно рукою

Він махнув та мерщій – драла!

Гайявата навздогінку

Загукав з гори до його:

"Хоч би й на край світу гнатись

Довелося за тобою

І ухоркатись страшенно, –

Та все гнів мій переможе,

Моя помста тебе згиба!"

Через річки й через скелі,

По кущах, хащах страшенних

Мчався хитрий По-Пок-Ківіс,

Стрибав, мов та коза дика.

Аж ось взяв та й притомився

Над ставком в глухім байраці,

На тій греблі, що сторожкі

Бобри собі збудували

Через течію бігучу

Поміж плесами ясними;

Де купалось-видивлялось

Дерево у воді тихо;

Де латаття жовтим цвітом,

Гойдаючись, пишалося;

Де очерети шептались,

Хитаючись на всі боки.

Над тим плесом По-Пок-Ківіс

Став на греблі з пеньків-корчів.

Поміж ними тихесенько

Вода, знай, собі дзюрила,

А поверху ворушились

Невеличкії протічки.

З дна ставка того до греблі

Бобер виплив й задивився

Величезними очима

На несподіваного гостя.

Над тим плесом По-Пок-Ківіс

Стояв перед бобром й думав.

По ногах його дзюрили

Протічки, як срібло, ясні.

Й озвався до бобра він,

Усміхнувшись, отак мовив:

"Ой Амико! Мій ти друже!

Прийми мене відпочити

В твоїм захисті-хатині,

У водиці твоїй свіжій, –

Зроби ти з мене Амику!"

Помовчавши трохи, бобер

Сторожко йому одмовив:

"Стій, я з другими бобрами

Попереду пораюся".

Й, промовивши те, пустився

Каменюкою у море,

Зник в коренях чорно-бурих

Очеретів та осоту.

А над плесом По-Пок-Ківіс

Ждав бобра на хисткій греблі;

По ногах його котились

З своїм гомоном таємним

Срібло-сизії струмочки

Й з греблі бігли на каміння

І поміж ним на долині

Розливалися у плесо;

Кругом ліс стояв і тихо

Шелестів зеленим листом,

Гойдаючи довгі віти;

Крізь ті віти ясне сонце

Пробивалось й зайчиками

По землі стрибало-грало,

З тінню борюкалось-гралось.

Несміливо, поодинцю

Збирались бобри на греблі…

Ось голова заманяче,

А за нею, дивись, й друга…

Немало часу минуло,

Поки все широке плесо

Вкрили чорні гострі рильця,

Вилискуючись на сонці.

Усміхаючись лукаво,

Повернувся По-Пок-Ківіс

До бобрів з такою річчю:

"Брати мої! Як-то тихо

Та хороше у вас в хатах!

Що ви за бувалі й мудрі,

На вигадки які вдатні.

Переверніть же хутенько

І мене в бобра, Амику!"

"Добре! – одказав Амика,

Цар бобрів йому так мовив. –

Поринай же з нами в воду,

Поринай у став за нами!"

Мовчки в тихий став пустився

За бобрами По-Пок-Ківіс…

Зразу чорною зробилась

І почала виблискувать

На йому уся одежа;

А хвости оті лисичі,

Що були в його на п’ятах,

В товстий чорний хвіст сплелися,

І став бобром По-Пок-Ківіс.

"Брати мої! – він озвався. –

Я бажаю бути більшим

Від усіх бобрів на світі".

"Добре, – одказав Амика, –

От як прибудем у хату,

У наш захист на дні ставу, –

В десять разів більшим станеш".

Отак плив попід водою

За бобрами По-Пок-Ківіс.

Бравсь по дну він, де лежали

Гілки, корчі й купи корму,

І доплив він аж до брами,

Що вела в боброву хату.

Там з ним зразу таке сталось.

Що він став і вищим, й більшим

Вдесятеро, ніж раніш був.

Всі бобри тоді до його

Замовили: "Будь же нашим

Від сього часу ватажком,

Найстаршим будь поміж нами!"

Та не довго По-Пок-Ківіс

Бавився оцим почотом:

Той бобер, що чатувати

У осоці зоставався,

Як гуконе: "Гайявата!

Он на греблі Гайявата!"

Таки поспіль за тим гуком

Донеслися з греблі гомін

Та вигукування зичне;

Чутно, щось-то тупотіло,

Хмиз лущав, вода хлющала,

Почало крутить та пінить,

І, налякані страшенно.

Бобри зразу догадались,

Що їх греблю розірвало.

Коли це як загогоне!

Повалилася оселя

На просторій їх хатині!

І крізь щілини у стелі

Заіскрило сонце в хаті.

Тоді бобри – мерщій врозтіч!

На глибиню подалися.

Один тільки По-Пок-Ківіс

Не проліз за ними в двері:

Від пихи та від покорму

Він так пузирем і взявся –

Розпух, роздавсь на всі боки.

Крізь щілини, що в оселі

Поробились, Гайявата

На його дививсь і зично

Гуконув: "Ой По-Пок-Ківіс!

Дурні твої заходеньки

І твоє перевертання –

Не спасешся, По-Пок-Ківіс!"

Без жалю загамселили

Його кийки здоровенні,

Молотили, мов пшеничку,

Голову стовкли у гандзур.

І шестеро ловців ручих

Розтягли його на мірах

Та у село і помчали.

Тільки не вмер По-Пок-Ківіс,

Джібі – дух його – не згинув.

Він тіпався та метався,

Вигинався на всі боки,

Як той полог над дверима

Вигинається й лопоче,

Як задме у двері вітер.

Й знову він набрався сили,

Перевернувсь в чоловіка,

Схопивсь та і ну навтьоки –

По-Пок-Ківісом подався!

Та від очей Гайявати

Він не встиг сховатись в лісі:

Хоч як вихор По-Пок-Ківіс

Мчався затінком від сосон

Рожаїстих та гіллястих

До перерубу отого,

Що за соснами манячив

Смужкою ясного світу,

Оже як він там не крився

Під гіллям, що нахиляв їх

Та розхитував страшенно,

А проте з-під гілля він чув,

Як нагонив Гайявата

Його, мов страшенний ливень.

Засапавшись, По-Пок-Ківіс

Припинився відпочити

Перед озером широким.

По йому між маківками

Та високим очеретом,

Що купами поріс всюду,

Тихо плавали казарки.

Вони то ховались в тіні

Дерева, що поросло там,

То на сонце випливали

І виблискували пір’ям,

Здіймаючи носи вгору

Та поринаючи в воду.

"Пішнеке! – гукнув якмога

По-Пок-Ківіс. – Переверніть

Ви мене мерщій в казарку,

Тільки у саму найбільшу,

Вдесятеро більшу й дужчу,

Чим усі другі казарки!"

Тільки що вони устигли

Обернуть його в казарку,

В здоровенную казарку

Із блискучим круглим волом,

Темними двома крилами

І широким, довгим носом –

Аж тут із-за лісу виткнувсь

З криком-гуком Гайявата!

Загукали і казарки,

Здіймаючись над водою.

Табуном так і шугнули

З-під маківок й очерету

Й загукали: "По-Пок-Ківсе!

Стережись тепер якмога:

Не дивися ти на землю,

Щоб нещастя не здобути,

Лихо щоб не прилучилось!"

І завзято подалися

У далекую дорогу –

На холодну, темну північ.

Вони крились туманами

І на сонце вилітали,

Ночували й годувались

В болотах між очеретом;

А як світ – летіли далі.

Вітер з півдня помагав їм –

Попихав якраз у крила.

Коли се звідкільсь неясний

Дійшов до їх гомін й говір,

Людські речі донеслися

Із землі до їх угору –

То в селі під ними люди

Дивилися й дивувались

На оті широкі крила

В По-Пок-Ківіса-казарки:

Вони були в його ширші,

Ніж над дверима запони.

По-Пок-Ківіс чує гук той,

Чує голос Гайявати,

Чує зичний гомін Ягу

І зовсім забув наказ він

Та й зирнув згори на землю…

Де не взявсь страшенний вітер,

Як подме, крутне за крила –

Й обертом поніс на землю!

Марно він почав пручатись,

Усилковувався марно!

Вихрем летячи на землю,

Він то її вздріє зразу,

То казарок в синім небі.

Баче – наближається земля все,

Синє небо іде вгору;

Чує регіт людський, гомін,

Чує гук їх все ясніше…

Ось з очей казарки зникли,

Баче – унизу хатина

І з розгону – геп на землю!

Опукою серед люду

Мертва упала казарка.

Та лукавий його Джібі –

Дух його – ув одно око

Перевернув в чоловіка –

В По-Пок-Ківіса-вродливця.

Й знову він пустивсь навтьоки!

Й знову за ним у погоню

Біжить-мчиться Гайявата,

Гукаючи: "Хоч би й довго

Довелось мені ганятись,

Набратися лиха й горя,

Та все гнів мій переможе,

Моя помста тебе згиба!"

На два ступні По-Пок-Ківіс

Був тільки від Гайявати.

А це зразу як крутнеться!

Стовпом зняв угору листя,

Кіптягу поніс, мов хмару,

Та мерщій – в дупло дубове!

Перекинувсь там у змія

Та й сховавсь аж під коріння.

У три миги Гайявата

Схопив дуба в праву руку,

На скіпки строщив відразу!

Та лукавий По-Пок-Ківіс

Знову зробивсь чоловіком

І помчався, як та буря,

До Червоних Скель далеких,

Що з берега озирають

Увесь край і Гітчі-Гюму.

І Володар Скель Червоних,

Маніто могучий гір тих,

Розчинив мерщій печеру,

Розвернув страшенну прірву

І сховав від Гайявати

Його в кам’яній оселі;

Радіючи так ласкаво,

Він повів його в темноту

Своїх печер непривітних.

А на версі Гайявата

Стояв перед зачиненим ходом

В рукавицях, Мінджікивін.

Ними він трощив печеру.

Гукаючи на все горло:

"Одчини! Я – Гайявата!"

Та Цар Гір не одчинявся,

Не озвавсь до Гайявати

Із глухих печер безодніх,

З свого кам’яного льоху.

Тоді, знявши руки вгору,

Замолився Гайявата.

Почав викликать на поміч

Царя грому, Аннімику,

Та блискавки – Вевесиму…

Насунула ніч страшенна,

Знялась чорна вихор-буря,

Помчалась по Гітчі-Гюмі

З тих далеких Гір Громових.

Як зачув-то По-Пок-Ківіс

Страшний вибух Аннімики.

Як углядів, що взялися

Огнем в Вевесими очі,

То від страху аж затіпавсь

І, як щур той, притаївся.

Величезною стрілою

Скелю блискавка розбила.

І крізь щілину печери

Грім гогонув всередину,

Гукнув: "Де тут По-Пок-Ківіс?"

Розсипалась скеля кремнем!

І під тими кремінцями

Лежав мертвий По-Пок-Ківіс,

Уродливий Єнадіззі.

Та шляхетний Гайявата

Витяг духа з його тіла

І промовив: "По-Пок-Ківсе!

Ти довіку чоловіком

Вже не будеш, і ніколи

Тобі вже не доведеться,

Жартуючи, танцювати.

Зате високо у небі

Будеш плавати-літати.

Від сього часу й довіку

Буть тобі Киню могучим,

Бойовим орлом на світі!"

З того часу поміж людьми

Ходять всякі побрехеньки

Про вродливця Єнадіззі.

І як у селі зимою

Веремія загуляє,

Страшно загуде-засвище

У димарі вітер буйний,- –

"То лукавий По-Пок-Ківіс

Свої танці так розводе!" –

Кажуть поміж себе люди.

Примітки

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 220 – 230.