18. Квазиндова смерть
Г. Лонгфелло
переспів Панаса Мирного
Далеко пішла між людьми
Чутка про Квазиндовую силу:
Нема дужчого від його,
Він не знає собі рівні.
Та заздрі оті нащадки
Лихих карликів та гномів –
Злючих духів, Пок-Уеджіс –
Знамірились його вбити.
"Якщо цей нахаба Квазинд,
Ненависний задля всіх нас,
Буде жити на сім світі.
Все нівечити нізащо,
Аби людей дивувати,
Що то він такий силющий, –
То що буде тоді з нами? –
Базікали Пок-Уеджіс. –
Він потопче нас, подаве
І водяним злючим духам
Повикида, щоб пожерли".
Отак собі, лютуючи,
Розмовляли Пок-Уеджіс
Й намірились його вбити,
Звести з світу, щоб від його
Визволити мир навіки!
Сила Квазиндова й неміч
Була тільки в його тім’ї:
Щоб його на смерть забити,
Треба влучити у тім’я,
Та й то тільки не чим іншим,
Як шишкою із ялини,
Та ще к тому голубою.
Ніхто з умирущих в світі
Не знав про се, а карлики,
Пок-Уеджіс, знали добре,
Знали, як його згубити.
І от вони назбирали
Шишок голубих з ялини
По лісах над Таквамино.
Назбиравши, поскладали
Їх на березі високім,
Де нависли над водою
Червонії гори-скелі.
Упорались й поховались,
Ждучи ворога в залозі.
Було се у південь літом,
В саму спеку, як і вітер
Не війне, не колихнеться,
Як усе так варом й варе.
Тінь по землі не плазає –
Стоїть на одному місці.
Вода в річці ледве-ледве
Ворушиться – тихо рине.
Над водою комашня гра,
Виблискуючи на сонці,
І нестямний її лемент,
Вигукування та пісні
Серед спокою та тиші
Розлягається-гвалтує.
Якраз у ту пору Квазинд
Плив тихенько за водою
По тій сонній Таквамино.
Спускавсь човном по течії,
Омліваючи від спеки
Та куняючи навсидьки.
І нечутно, непримітно
Сону Дух, отой Непавин,
Опустивсь тоді на нього.
По гілках, що позвисали
Аж у воду, по кучерях
Плакучих беріз тихенько
Почав Непавин спускаться
З силою свойого війська,
Невидимого нікому,
Вперед усіх як найстарший.
По гілках спустивсь Непавин
Сизокрило-голубою
Стрекозою, Деш-кво-ні-ша,
Та й почав тихенько-тихо
Над Квазиндом тріпотіти.
Квазинд чує, щось шепоче,
Наче стиха шумлять сосни
Чи здалека море грає,
Хвилею шпує у берег.
І почув він, що по тім’ї,
Знай, гепають томагавки –
Ті сокири невидимі
Невидимих Духів Сону.
Як гепнули його вперше –
Так і обняла дрімота,
А як вдруге – від знемоги
В човен з рук весло упало;
А як зацідили втретє –
То перед ним світ покрила
Непроглядная темнота,
І заснув преміцно Квазинд.
Так і плив він за водою,
Як сліпий, сидючи в човні.
Сплючи плив по Таквамино
Поміж лісом, що, мов щітка,
Здіймав з обох боків річки.
Побіля гонких березок
Та залоги навісної,
Де засіли-затаїлись
Його вороги лихії.
Як той град, сипнули в його
Шишки голубі з ялини,
Та прямісінько у тім’я!..
"Смерть ворогу", – загукали
Що є мочі Пок-Уеджіс.
Похилився на бік човна
Та й шелепнув в річку Квазинд!
Головою вниз, як видра,
В воду сонную шубовснув.
А човен, задравши носа,
Один поплив геть по річці,
За водою подавсь далі.
Отак згинув дужий Квазинд.
Та не згинула, не зникла
Пам’ять про його між людьми.
І як у лісі зимою
Загуде, завиє буря
Й почне гнути та ламати
На дереві гілля в лісі, –
"Квазинд, Квазинд! – кажуть люди. –
Ото Квазинд на багаття
Збира сушник серед лісу!"
Примітки
Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 230 – 232.