10. Гайяватине сватання

Г. Лонгфелло
переспів Панаса Мирного

"Як до лука струни треба,

То так парубкові – жінки:

Хоч струна той лук й згинає,

Та зате йому покірна;

Хоч вона його і тягне,

Та й сама за ним слідкує…

Як нарізно ж одно з другим –

То не жди з того користі!"

Отак думав Гайявата.

І його палкеє серце

То надії веселили,

То гірка нудьга давила;

Він бажав чогось й боявся,

Все гадаючи про неї –

Про вродливу Миннегагу

В стороні Дакотів лютих.

Не раз сторожка Нокоміс

Гайяваті говорила:

"Не бери собі за жінку

Дівки із чужого роду;

Хоч дочка й проста в сусіди,

Та не вихолоде хати:

Буде гріти і світити,

Як у печі те багаття;

А чужа хоч і вродлива,

Та як місяць той чи зорі, –

Хоч і світять та не гріють!"

Отак Нокоміс казала.

А на се їй Гайявата

Одказував: "Ах, бабусю!

Кому миле і багаття,

А мені миліше світ той,

Що засила місяць з неба

Та ясні бликучі зорі!"

На це сторожка Нокоміс

Одмовила йому з серцем:

"Нам не треба білоручки,

Що зна виступцем ходити!

Візьми собі таку жінку,

Щоб роботи не боялась,

Була проворна на руки

Та швидка вдалась на ноги".

Усміхнувся Гайявата

Й одказав на се Нокоміс:

"Я назнав в землі Дакотів

Поважного чоловіка,

До стріл майстра на всі руки!

У його дочка є – дівка,

Зовуть її Миннегага, –

Над вродливими вродлива!

Її я й задумав взяти.

Вона тобі у роботі

Буде перша помічниця;

Задля тебе вона буде

Світом місячним прозорим

І зірочок ясним світом;

А в хатині тим багаттям,

Що ввечері гріє й сяє;

Задля нашого ж народу

Буде сонечком яскравим!"

Вчувши се, стара Нокоміс

Почала його вмовляти:

"Ох, не бери собі жінки

Із землі отих Дакотів, –

То народ лихий та лютий!

Чи давно з ним була буча?

Ще ж і досі ворожнеча

Не ущухнула між нами;

Виразки на нашім тілі

Не погоїлись і досі!"

Та, всміхнувшись, Гайявата.

Знову їй на се одмовив:

"Через те-то я й повинний

І бажаю одружитись

На дакотянці вродливій,

Щоб наш рід та з її родом

Якнайкраще помирити;

Щоб змагання наше давні

Вгамувалось поміж нами

І роз’ятренії рани

Погоїлись якнайшвидше…"

Й пішов собі Гайявата

Відшукувати дружини

У землі отих Дакотів.

Край далекий! Довелося

Брести йому болотами,

Йти степами і лугами,

Непролазним, темним лісом,

Пустирем глухим, мовчазним.

Він в чоботях-мокасинах

Що ступе – [то] милю вчеше!

А проте йому дорога

Здалась довгою без краю,

Бо думки прудчіше бігли,

Аніж ноги поспівали.

Ось зачув він серед лісу

Якийсь гомін іздалека.

То шуміли й вигравали

Водопади Миннегаги.

"Ох, як радісно, – промовив, –

До себе той гомін мане

Посеред тиші німої!"

Поміж деревом, де грався

Світ із тінню, він побачив

Цілу череду оленів…

"Не змили!" – гукнув до лука.

"Не видай!" – промовив стрілці.

І як та стріла співуча,

Мов оса, впилась в оленя, –

Він його на плечі скинув

Та й подався якнайдужче.

Біля хати, край порога,

Працював Дакот-стрілечник

Разом з своєю дочкою.

Він виточував із яшми

Й блискучого халцедону

Задля стріл колючі жала;

А вона біля старого

Плела ятки із рогозу.

Мовчки обоє сиділи

Та думали свою думку.

Він – про давнє, що минуло,

А вона – про те, що буде.

Він все думав, як колись-то

Давно стрілами такими

Убивав на полюванні

І оленів, і бізонів;

Як на луках зелененьких

Стріляв вльот гусей крикливих;

І про лицарів згадав він,

Що приходили до його

Юрбами стріл закупляти,

Щоб то з ними йти до бою.

"Ох, минулося те давнє,

Перевелося лицарство!

Тепер лицарі – мов баби.

Язиком тільки стріляють!"

А вона собі гадала,

Як до панотця весною

Молодий ловець приходив

З Оджибеївського роду, –

Що за бравий та вродливий!

Як гостював у їх в хаті;

А як прощавсь – то на неї

Так ласкаво подивився!

Сам панотець після того

Згадував про його часто,

Вихваляв за розум добрий

Та за лицарське завзяття:

"Чи прибуде коли знову

Він до наших водопадів?"

І, замислившись, дивилась

Миннегага геть від себе,

Позгортавши на роботі

Від задуми свої руки.

Коли се щось зашуміло,

Хтось іде – почулось – в лісі;

Захиталось й загойдалось

На дереві листя й гілля…

І незчулись, як вродився

Перед ними Гайявата.

Личко в його аж пашіло,

За плечима висів олень.

Гострим поглядом зустрівши

Прохожого, старий зразу

Признав в йому Гайявату.

Геть стрілу мерщій одкинув

Й попрохав його до хати.

"Здоров був, наш Гайявато!" –

Він до його радо мовив.

Гайявата з плечей скинув

Оленя й, до ніг поклавши

Миннегазі, уклонився;

А вона, піднявши очі,

Так ласкаво подивилась

І промовила любенько:

"Будь нам гостем, Гайявато!"

Хата в їх була простора;

Збудована, як водиться,

З оленячих шкур дебелих

І чепурно побілена.

Усі стіни пребагато

Розмальовані богами

Дакотськими; вхідні двері –

І просторі, і високі;

Як уступав Гайявата,

То трохи тільки пригнувся,

Ледве-ледве доторкнувшись

До одвірків своїм пір’ям

З отих довгих крил орлячих,

Що на голові у його

Гойдалося на всі боки,

Кинувши свою роботу,

Схопилася Миннегага,

Нанесла у хату страви,

Збігала аж до криниці

За холодною водою

Й почала сором’язливо

Подавати в мисках страву,

А в липових кухлях – воду.

Потім сіла і слухала

Гостя з панотцем розмову,

А сама ані словечка

Не посміла проронити!

Наче крізь сон, вона чула,

Що казав їм Гайявата.

А він мовив їм про бабу –

Свою добрую Нокоміс,

Як вона його малого

Доглядала та ростила;

Розказував про силача

Та про мистеця-музику –

Своїх вірних побратимів;

І про добро, й про достаток

В стороні своїй веселій –

У землі Оджибуейській.

Він закінчив таким словом

Свою довгую розмову:

"Скільки літ ворогували

Та вели криваві бої

З вашим родом батьки наші?

Тепер – годі: замирили –

І в вас, і в нас настав спокій".

Потім він додав тихенько:

"А щоб мир цей був навіки,

Щоб як слід ми поєднались,

Стали справжніми братами, –

То віддай дочку за мене,

Уродливу Миннегагу

Відпусти в нашу країну!"

Не одмовив старий зразу,

А задумавсь й, запаливши

Свою люльку, почав курить,

Потім прикро подивився

Він на гостя, далі – згодом

На дочку зирнув ласкаво

Й згорда до його промовив:

"Не моя тут – її воля…

Що ти скажеш, Миннегаго?"

Зашарілась Миннегага,

Засоромилася дуже,

Та ще кращою здалася!

Наче нехотя звелася,

Підійшла до Гайявати,

Поруч сіла біля його

Й, червоніючи,сказала:

"Я піду за тебе заміж".

Отак-то в Дакотів лютих

Заручився Гайявата

На вродливій Миннегазі,

Бо й вона того схотіла.

І з їх хати поруч з нею

Він пішов в свою країну,

А старого батька в хаті

Покинули одиноким.

Йшли вони собі рядочком

По лісах і по долинах,

А здалеку водопади,

Вигукуючи, вітали:

"Щасти тобі, Миннегаго!"

Старий батько, попрощавшись,

Сів на сонці біля хати

Й, копирсаючи роботу,

Бубонів: "Такі-то дочки!

Кохай ти їх та виростай…

От би заждать допомоги,

А дивишся – де не взявся

З сопілкою парубійко, –

По улицях ходе-броде,

Виграє попід віконцем,

Чи не знайдеться де пара,

Уродлива яка дівка, –

Попрощайсь тоді з дочкою!"

Весела була обом їм

Та далекая дорога

Через ліси та долини,

Через ті яри глибокі

Та високі сині гори, –

Непримітно і час минав!

Хоч тепереньки й тихенько

Ішов з нею Гайявата,

Щоб її не притомити.

Через річки та протічки

Він на руках переносив

Її залюбки, і пухом

Та легкою пір’їною

Вона йому здавалася!

А в хащах лісів він стежку

Сперш прокладав, одважував

Геть гілки, щоб не чіплялись;

А як ніч, бува, застука –

Він їй яточку збудує,

Листям вимосте постелю,

Назбира шишок соснових

Й розведе огонь край ятки.

Тихі вітри, що віються

По лісах та по долинах,

Слідкували разом з ними.

Уночі яснії зорі

Доглядали сон їх прикро;

З високого дуба білка

Крадькома на їх дивилась,

А Вабассо, білий кролик,

Мерщій з стежки давши драла

Та на задні лапки знявшись,

Знай, із нори виглядає,

Дивуючись на їх любо.

Веселий був їм шлях довгий!

Пташки втішно щебетали,

Голосно співали пісні

Про тихую радість, щастя.

Сизоперая Овейса,

Знай, до його щебетала:

"Щасливий ти, Гайявато,

Із дружиною такою!"

А снігур червоногрудий

Висвистував вже до неї:

"Щаслива ти, Миннегаго,

Таку маючи дружину!"

Сонечко дивилось любо

Через густе гілля в лісі

Й мовило їм: "Мої діти!

Зло – то тінь, кохання – світ мій…

Життя грається, як схоче,

Тою тінню і тим світом…

Порядкуй же, Гайявато,

Ти один отим коханням!"

Місяць повний серед ночі,

Зазирнувши до їх в ятку,

Осія густу темноту

І шепче їм: "Мої діти!

День – то вітер, а ніч – спокій

Як той вітер, чоловіки

Знають тільки верховодить;

Зате жіночки, мов нічка,

І покірні, й завжди тихі…

Порядкуй же, Миннегаго,

Отим вітром, вчись терпіти!"

Отак йдучи, добулися

Вони аж до його дому.

Отак до Нокоміс в хату

Повернувся Гайявата

З Миннегагою-красою

З сторони Дакотів лютих,

Де жінки такі вродливі.

І як казав Гайявата,

То по-його так і сталось:

Миннегага в його хаті

Стала тим багаттям любим,

Що ввечері світе й гріє

Світом місячним прозорим

І зірочок ясних світом;

А для всього його роду

Стала сонечком яскравим!

Примітки

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 166 – 175.