22. Кінець
Г. Лонгфелло
переспів Панаса Мирного
Край берега Гітчі-Гюмі –
Великого того моря –
Гайявата літнім ранком
Стояв в хаті на порозі,
Наче чогось дожидався.
Літній ранок був погожий,
І земля у холодочку
Наче мліла вся від щастя,
А над нею, на тім боці,
Де лягає сонце спати,
Понад лісом, у промінні
Грали роєм бджоли, Амо,
І гули в блискучім світі.
Блакитноє небо сяло,
І на морі було тихо,
Хіба, бува, з води Нама
Виплигне та бризне вгору
Й заіскрить увесь від сонця.
На березі ліс зелений
Геть здіймався над водою,
Видивляючись на себе
Верхів’ям своїм високим,
Що у воді відбивалось,
Наче в дзеркалі ясному.
Ясний погляд в Гайявати;
Сум його обличчя кинув –
Зник, як туман той від сонця,
Як зника темнота ночі,
Розходиться перед світом.
Він так весело всміхався,
Так радів та був щасливий,
Наче той, хто вже допевнивсь,
Що укоїтись повинно,
Й, дожидаючи, стояв він
На порозі біля хати.
Він підняв до сонця руки,
Розгорнув свої долоні,
Й поміж пальцями світ з тінню
По його обличчю грали,
Бігали по голих плечах, –
Так проміння через листя
Освічує часом дуба.
По воді – ген-ген далеко –
Щось таке летіло біле,
Щось пливло і миготіло
В сизому тумані ранку,
То угору підіймалось,
То униз шугало хутко
І все більше наближалось.
Чи то там літа Шух-шух-га?
Чи поринає гагара?
А чи пливе баба-птиця?
Чи то ота Во-Би-Вава –
Біла гуска – отрушує
Воду з пір’я та із шиї?
Ні, не гуска, не лелека,
Не норець, не баба-птиця
По воді пливе й мигоче
В сизому тумані ранку;
А березовий то човен,
Виблискуючи на сонці,
То пірне, то знову вирне;
То учитель білолицих,
Їх пророк в одежі чорній,
По воді з поводарями,
З товариством своїм їде.
І геть знявши вгору руки,
Щоб повідать їм, що радий, –
Ждав їх славний Гайявата,
Усміхаючись ласкаво.
Ждав, аж поки-то їх човен
До берега не пристане,
Не засичить в піску білім
І учитель білолицих
З човна не вийде на берег.
А як зовсім пристав човен,
Гайявата, радий, зично
Отак до гостей озвався:
"Щасливий день, чужоземці,
В який ви до нас пристали!
Усе село наше жде вас,
Задля вас всі хати – настіж!
Ще ніколи отак пишно
Не вбирали землю квіти,
В високому небі сонце
Ще ніколи так не сяло,
Як в цей день, коли до нас ви
Прибули із країв Сходу!
Ніколи Велике Море
Ще не було таке тихе,
Таке ясне та захисне
Від обмілі й каменюччя, –
Тим шляхом, де плив ваш човен,
Припонів тепер немає!
Наш тютюн не був ніколи
Таким запашним та любим;
Поля ще не зеленіли
Так ніколи, як сьогодні,
Коли ви з країв далеких
Добралися в село наше!"
А учитель білолицих,
Їх пророк в одежі чорній,
На сю річ отак одмовив:
"Мир на тебе, Гайявато!
Мир на твою рідну землю!
Мир молитви, опрощення,
Мир Христа й Святої Діви!"
Й дуже радий Гайявата
Повів гостей в свою хату,
Посадив їх на линтварях
З горностаїв та бізонів,
А Нокоміс подавала
Страву у мисках з берези,
У липових кухлях воду
І Поквану – Люльку Миру.
Всі пророки, Джосакіди,
І всі знахарі, Вебіни,
Лікарі недужих, Міди,
Все лицарство із дідами
Перед хатою зійшлося,
Щоб гостей тих привітати.
Край порога вони колом
На землі всі посідали
І курили люльки мовчки;
А як до їх вийшли з хати
Оті гості, то озвались:
"Дуже раді, наше браття,
Ми тому, що нас провідать
Ви прийшли з країв далеких,
З сторони, де сонце сходе!"
І учитель білолицих,
Повернувшись до народу,
Почав казать, що прийшов він
У їх сторону повідать
Про святу Марію-діву
Та божого її Сина.
Розказав, як він колись-то
До людей зійшов на землю,
Як він пісникав, молився,
Чому навчав та як жили –
Богом проклятії люди –
Його на хресті розп’яли;
Як він воскрес в домовині,
Знов ходив з учениками
І вознісся як на небо.
І народ йому одмовив:
"Пильно слухали ми все те,
Що ти казав, – мудрі речі!
Подумати про їх треба…
Дуже раді, наше браття,
Ми тому, що нас провідать
Ви прийшли з країв далеких,
З сторони, де сонце сходе!"
Й, попрощавшись, розійшлися
Кожний до своєї хати
І розказували дома
Парубкам й всьому жіноцтву,
Що до їх Володар Світу
Наслав гостей аж із Східня.
Настав південь; від пекоти
Аж дихати було важко;
Сонні сосни ледве-ледве
За хатами шепотілись;
На піщаний берег хвиля
Зліньки котилася тихо;
Сюрчав коньок, По-Пок-Кіна,
Й забезпечені від спеки,
В Гайяватиній хатині
Спочивали його гості.
Стиха вечір наближався,
Холодок несучи любий;
Сонце грало та метало
Свої гострі довгі стріли,
Пронизуючи ліс темний,
Заглядало в його нетрі,
Тайники всі озирало –
А все в Гайяватиній хатині
Спочивали його гості.
З м’яких шкур знявсь Гайявата
Й почав прощатись з Нокоміс,
Пошепки почав казати,
Щоб гостей не розбудити:
"Я йду тепер, моя нене,
У далекую дорогу,
Подамсь я туди – на Захід,
До Кивайдина, в край рідний;
А гостей моїх на тебе,
Моя нене, покидаю.
Бережи та забезпеч їх
Від страху та недовір’я,
Від журби тії лихої;
Щоб у моїй власній хаті
їм було, як в себе дома, –
І хліб-сіль, і захист тихий".
Се промовивши, покинув
Свою батьківську хатину
І подавсь в село прощатись
Із усім своїм народом;
А прощаючись, казав він
Отакі народу речі:
"Я виходжу, мої рідні,
У далекую дорогу!
Скільки мине літ та зим тих,
Поки знову стрінусь з вами?
Кидаю гостей моїх вам
У своїй хатині рідній.
Слухайте, чому навчати
Доброму вони вас будуть,
Слухайте їх мудрі речі,
Бо то їх Володар Світу
Наслав нам з ясного краю!"
На березі Гайявата
Повернувся на прощання.
На блискучі хвилі човен
Він із берега посунув
Обережно по пісочку
Та й зіпхнув його на воду…
"Ну, на Захід!" – тихо мовив
І пустивсь в далекі краї.
Червоно сідало сонце,
Хмари й небо запалило,
Немовби степи горіли.
Його слід по Гітчі-Гюмі
Довгим огняним протічком
Геть пославсь, пливучи тихо
Все на захід та на захід.
По йому в червоній зорі,
У тій млі жовто-гарячій,
Плив на захід Гайявата.
А з берега народ довго
Навзірці його проводив,
Дививсь, як його той човен
Піднімавсь високо в небо
Отим червоним протічком
І ховався у тумані,
Наче місяць-перекроя
Ізникав тихенько-тихо
Серед мли вечорової.
Тоді всі йому гукнули:
"Прощай, прощай, Гайявато,
Прощавай навіки-вічні!"
Зашуміли в лісах нетрі,
Ліс зітхнув, й по йому важко
З гущавини пронеслося:
"Прощай, прощай, Гайявато!"
Зично стрибнула на берег
Пінява сердита хвиля,
Вдарилась й заголосила,
Простогнавши важко-важко:
"Прощай, прощай, Гайявато!"
А Шух-Шух-Га на болоті
Заквилила сумно-сумно:
"Прощай, прощай, Гайявато!"
Отак у вечірній зорі,
У червоному заході
Зник навіки Гайявата.
До Кивайдина подавсь він,
Поплив у краї Поніма,
Аж до Островів Блаженних –
В царство вічне, де немає
Ні страждання, ані смерті.
1899 – 1900 р.
Примітки
Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 252 – 259.