21. Слід білого
Г. Лонгфелло
переспів Панаса Мирного
У долині, біля річки
Товсто кригою покритої,
Стоїть хата, в тій хатині
Сидів дід, старий, суворий.
Білоє його волосся,
Наче кучугура снігу,
Так всі плечі й вистилало;
А з білої шкури свита,
Що звалася Вобивайон,
Вся була дірками вкрита.
У печі його багаття
Ледве-ледве тільки тліло.
І від холоду тремтів він.
А надворі таке било –
Світа білого не видно!
І дід, сидячи у хаті,
Дослухався, як-то свище
Та реве надворі буря,
Як вона гуде у лісі.
У гілля в печі, покрившись
Білим попелом, вже гасло,
Як у хату непримітно
Увійшов юнака бравий.
На щоках у його грає,
Наче жар, червона краска,
Очі добрі так і сяють,
Як повесні в небі зорі,
А на чолі зеленіє
Із пахучих трав віночок.
Усміхаючись ласкаво,
Він з квітками ввійшов в хату,
І пішла солодка пахощ
Від квіток його по хаті!
"Ой мій сину! – дід озвався. –
Дуже ти своїм приходом
Звеселив мене, старого!
Сідай сюди, на рогожку,
Ближче до мого багаття,
Разом дожидатимемо світу,
Ти мені розкажеш, сину,
Де бував і що де бачив,
А я тобі: за вік довгий
Не одно зчинив я диво!"
Тут він витяг Люльку Миру,
Стару, всім надивовижу.
Люлька в його із каменю
Червоного так і горить,
А чубук – з очеретини,
Оздоблений добре пір’ям.
Натоптав він кори в люльку,
Положив углину зверху,
Подав гостеві своєму
І почав йому казати:
"Тільки дихну я на землю…
Один раз тільки дихну я –
Так і вкриє річки крига,
Вся вода закаменіє!"
Юнак усміхнувсь й одмовив:
"А як я дихну на землю,
Один раз дихну на неї, –
То квітками вся долина
Так і встелиться відразу,
Вода у річках заплеще!"
"А як я хитну ізо зла
Білим волосом, – дід мовив
Намурмосившись і геть-то, –
Усю землю сніг покриє,
Листя з дерева попада,
Побіліє та й погине;
Із річок, болот, лиманів
Знімуться гуски, лелеки
Та й чкурнуть мерщій у вирій.
Де б я тільки не з’явився –
Вся звірота лісовая
Мерщій тіка у берлоги;
Земля робиться, як кремінь!"
"А як я мотну волоссям, –
Юнак мовив, усміхнувшись, –
То пороснуть дощі теплі
На поля і на долинах,
Землю вкриють квіти й трави;
На озера та болота
Гуси й лелеки прибудуть,
Ластівочка зачеркає,
Защебечуть пташки в лісі…
Де б я тільки не з’явився –
Луг замає квіточками,
Ліс заспіва-защебече,
Листя дерево вквітчає".
Отак вони розмовляли,
А поки минула нічка.
Ось з далеких країв Східню,
З срібних палаців чудових,
Блискуче, як той вояка,
Розмальований червоно, –
Сонце випливло й мовляло:
"Подивіться: ось вам Гізіс,
Я – великий Гізіс, сонце!"
Занімів старий відразу.
Від землі теплом шугнуло;
Над хатою заспівали
Втішна Печі і Овейса;
Річка в долині заграла;
Пахощами трав зелених
Понесло з долин на хату…
І при сонячному світі
Гість отой, що звався Сегвон,
А по-нашому – весною,
Очевидячки побачив
Дідове обличчя зблідле
І дізнавсь, що то з зимою
Він зустрівся та балакав,
Бо то й справді був Пібоан, –
Так зима в краях тих звалась.
По щоках в старого бігли,
Наче повесні протічки,
Патьоками теплі сльози,
А сам він усе зменшався.
Як сонечко геть угріло –
Він розтавав, паром брався
Та водою в землю входив.
І Сегвон серед хатини,
Там, де ніччю мокре гілля
В печі тліло та курилось, –
Забачив, як забриніла
Перша весняная квітка –
"Слід Білого". По-їхньому ж
Вона звалась Мискодітом.
Отак на північ холодну,
Після морозів пекучих,
Знову прийшла весна красна,
Принесла квітки та трави,
Нагнала пташок із півдня.
За вітром, неначе стріли,
Величезні стріли в пір’ях,
Мчались в небі табунами
Лебеді й перекликались,
Летячи, неначе люди;
Далі – одна за другою
Ключем довгим – пливли гуси.
І той ключ, немов вервечка,
Що урвалася на луці,
Вигинався на всі боки;
А за ними – поодинцю
Чи то парами – високо,
Аж під небом, норці мчались,
Висвистуючи крилами;
Вернулася на болота
Мушкодаза і Шух-шух-га.
По лісах та по долинах
Співала Овейса сиза,
А над селом по оселях
Опечі червоногрудий
Щебетав та заливався;
Під густим сосновим гіллям
Турчав голуб той – Омімі, –
Й, приглушений тяжким горем
Та від журби занімілий,
Почув вперше Гайявата
Те веселе щебетання.
І, почувши, тихо вийшов
На поріг з сумної хати,
Милуючись сонцем ясним
Та красою землі й неба.
Із далекої мандрівки
В краї Вебона, на Східень,
Звідки сонечко приходе, –
Повернувся тоді саме
Старий Ягу, і багато
Він новин приніс з собою.
Всі ізбіглися селяни
Почуть, що казати буде
Він про свої походеньки.
І, слухаючи, мовляли:
"Ну, це справді-таки Ягу!
Де кому другому бачить
Отакі дива на світі?"
А він плів, що бачив море
Забільше від Гітчі-Гюмі;
Як полин, вода в тім морі,
Така гірка, що не може
Ніхто води тії пити.
Тут всі жінки й чоловіки
Зглянулись одно на ’дного,
Усміхнулись і тихенько
Зашептались: "Ото брехні!
Ну, – мовили, – це все брехні!"
"На тім морі, – вів він далі, –
Плив такий крилатий човен, –
Більше он від того лугу,
Вище старих сосон буде!"
Знову тут старі й юнаки
Зглянулися неймовірно,
Усміхнулися й сказали:
"Ну, сьому-то мало віри!"
"З середини того човна, –
Розказував далі Ягу, –
Як вибухне грім страшенний,
Щоб-то Ягу привітати,
А за громом – блискавиці".
Тут всі жінки й чоловіки
Від реготу й покотились:
"Оце, – мовляли, – так казка!"
"У тім човні, – казав Ягу, –
Пливли люди. Налічив я
Сотню цілую лицарства.
І обличчя у людей тих
Викрашено в білу краску,
А борода й підборіддя
Густо заросло волоссям".
Після цього всі над Ягу
Розпочали насміхатись,
Загули, заклекотіли,
Мов граки, загвалтували,
Мов закаркало вороння…
"Ну! – регочучи, гукали. –
Хто ж таки цьому повіре?"
Один тільки Гайявата
Від того не реготався,
Він на глум отой суворо
До реготунів промовив:
"Ягу усе правду каже.
Мені самому вбачались
Такі самі привиденьки.
Бачив я крилатий човен,
Бачив я і білолицих,
Бородатих чужоземців
Із далеких країв Східню,
З яскравого того ранку.
Гітчі-Маніто могучий,
Наш великий Будовничий,
Дає через їх накази,
Засила нам заповіти.
Де вони живуть – повсюду
Роєм носяться там Амо –
Такі бджоли, що мед носять;
Де ступнуть вони ногами,
То з-під ступня виростає
"Слід Білого" – дивна квітка,
Що зоветься Мискодітом.
Як вони до нас прибудуть,
Ми повинні їх ласкаво
Привітати, мов братів тих.
Про це мені, як з’являвся,
Наказав наш Будовничий –
Гітчі-Маніто могучий.
Він в тих дивних привиденьках
Показав – і що ще буде,
Що нас жде, – таємні дива!
Бачив я велику силу
Людей, нам ще невідомих,
Що з Заходу, мов ті хмари.
Насували в краї наші.
Не одна була в їх мова.
Та однаково в їх серце
Билось в грудях і кипіла
Невсипущая їх праця:
Гупали сокири в лісі,
Луки селами вкривались,
По річках та по озерах
Плавали човни крилаті,
Несли грім та блискавиці.
А далі передо мною
Ішли страшні привиденьки,
Мов з туману виринали:
Бачив я, як наші люди,
Занехаявши наказ мій,
Почали ворогувати,
Знялись одно на другого
І гинули серед січі…
Бачив, як ті, що зостались
Ще в живих, мерщій навтьоки
Подались на Захід, далі –
Без ладу, неначе хмари,
Що розбив їх вітер буйний,
Як сухеє листя в бурю!"
Примітки
Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 245 – 252.