15. Гайяватин лемент
Г. Лонгфелло
переспів Панаса Мирного
Як дозналися злі духи,
Що за мудрий Гайявата,
Як дознались, що побратавсь
З Чайбайабосом навіки,
Про що вдвох вони гадали,
Що замислили вчинити, –
То їх так те налякало,
Що вони зійшлись до гурту
І на раді поєднались,
Щоб їм шкодити якмога.
Не раз, не два Гайявата
Остерігав побратима:
"Брате мій! Побудь зо мною!
Стережися духів злих тих!"
Та безпечний Чайбайабос
Закиває головою,
Своими кучерями скине
Та любенько усміхнеться.
"Не турбуйся, милий брате!
Нема у злих духів сили,
Щоб мені що заподіять", –
Одмовляв він Гайяваті.
Якось раз у зимню добу,
Як покрила крига море,
А хурдега закрутила
Страшенного веремія,
Що юртувавсь навіжено
Між дубовим листом чорним
Та засипав білим снігом
Рожаїстії ялини,
І здалі вони здавались,
Немовби то людські хати,
Закидані білим снігом, –
Чайбайабос, взявши лука
Та ноги узувши в лижі,
Мерщій подався на лови
За оленями прудкими.
Не злякався він і трохи,
Що злі духи замишляли,
Не послухавсь побратима,
Що його прохав зостатись.
Як стріла, рогатий олень
Мчавсь від його вподовж моря,
А він за ним разом з снігом
Гнався, наче тая буря,
Забуваючи, що раяв
Йому колись Гайявата.
А в воді уже засіли
Злії духи у засаду.
Узяли та й підломили
Під ним лукаву крижину
І співаку заманили
У глибоку ополонку
Та мерщій і поховали
На дні моря у пісочку.
Енктага, отой цар моря,
Той лукавий бог дакотський,
Затопив його в холодній
Прірві – вирі Гітчі-Гюмі.
Як із берега побачив
Гайявата оте лихо,
То так він страшенно скрикнув,
Що по лугах вовки сірі
Полякались та й завили,
Затіпалися бізони,
А луна в горах від грому
Так і охнула: "Бем-Вава!"
Тоді з горя Гайявата,
Чорную узявши фарбу,
Навів нею лоб і щоки,
На голову натяг свиту
І засів собі в хатині,
Оповитий тяжким сумом.
Сім неділь сидів та плакав,
Та все, знай, плакав про себе:
"Згинув він, пропав, мій любий
Та голосний Чайбайабос!
Він покинув нас навіки,
Залетів в той край далекий,
Де бринять не наші співи…
Ох мій брат, Чайбайабосе!"
Й від його плачу гіркого
Сумні кострубаті піхти
Тихо хитали гілками
З темним та колючим листом,
І стогнали, і зітхали,
Втішаючи Гайявату.
Прийшла весна, ліси, вкриті
Дрібним та зеленим листом,
Довго-довго дожидали,
Чи не зійде Чайбайабос.
Сумували по долинах
Очерети гостролисті,
А між ними Сибовиша,
Протікаючи, зітхає.
На дереві квилив сумно
Той Овейса сизоперий:
"Чайбайабосе, співако!
Покинув ти нас навіки!"
Вигукував на хатині
Опечі червоногрудий:
"Чайбайабосе, співако!
Покинув ти нас навіки!"
А у лісі серед ночі
Сумно-сумно розлягався
Важкий гомін Вавонейси:
"Чайбайабосе, співако!
Покинув навіки нас ти,
Щебетливий соловейку!"
Тоді до гурту зійшлися
Усі Міди, Джосакіди
І всі знахурі Вебіни.
Розіп’яли в темнім лісі
Біля Гайяватиної хати
Намет свій – святий той захист,
Й мовчки, поважно та тихо
Всі пішли до Гайявати,
Несучи з собою торби
Та міхи із шкур усяких –
Бобрів, видр та злючих рисів.
В тих мішках вони ховали
Цілюще коріння й зілля
Від усякої хвороби.
Як побачив Гайявата,
Що вони ідуть до його,
То і перестав відразу
Плакатись за побратимом,
Зітхать важко і тужити.
Мовчки, слова не сказавши,
Скинув з голови свитину,
Змив з обличчя чорну фарбу
Й до святого їх намету,
Наче сонний, почвалав він.
Там вони його, як треба,
Напували всяким зіллям,
Нашіптуваним настоєм
З цілющих трав та коріння:
З запашної тії м’яти,
Що Нама-Веск у їх звалась,
Чи з Вебіна-Веск, свиріпи.
Потім над ним в бубон били,
Виспівували закляття,
Нашіптування таємне:
"Ось я сам, я сам з тобою,
Я – Орел сідий та дужий!
Злітайтеся та вчувайте,
Білоперії ворони!
Мені грім помічникує,
Невидимий дух зо мною,
Дає мені допомоги.
Поклик їх я чую всюди,
Голос їх доходе з неба!
Брате мій! Зведись, одужай!
Вигоюйся, Гайявато!"
"Гі-о-га!" – гукнули разом.
"Ве-га-ве!" – всі в один голос.
"Побратими мої – змії!
Слухайте, як залопоче
Соколяча шкура гучно
Над моєю головою!
Я застрелю тебе, Манге,
Серце пронижу стрілою!
Брате мій! Зведись, одужай,
Вигоюйся, Гайявато!"
"Гі-о-га!" – гукнули разом.
"Ве-га-ве!" – всі в один голос.
"Я пророк, пророк великий!
Як замовлю – все жахнеться,
Скажу слово – і від його
Затіпається відразу
Мій намет – Святая хата!
А як стукну – небо вгнеться,
Затрясеться підо мною!
Брате мій! Зведись, одужай,
Вигоюйся, Гайявато!"
"Гі-о-га!" – гукнули разом.
"Ве-га-ве!" – всі в один голос.
Й знявши свої торби вгору
Та потрушуючи ними,
Танцювали танок Мідів
Кругом хворого, й відразу
Гайявата аж підскочив,
Вчуваючи, що одужав,
Вигоївся від хвороби.
Як весною крига тає,
Так його журба розтала;
Як зникають з неба хмари –
Сумні думки позникали.
Потім до Чайбайабоса,
Гайяватиного брата,
Вони почали гукати,
Щоб він звівся з домовини,
Зо дна Великого Моря.
Їх гукання та закляття
Таку мали в собі силу,
Що як вчув їх Чайбайабос
Під водою Гітчі-Гюмі,
Як дійшов до його голос
Співу їх та бухкіт бубна, –
То мерщій він зо дна звівся,
Підійшов аж до хатини,
Слухаючи їх наказу.
Там крізь щілину у дверях
Подали йому углину
Розпечену і нарекли
Володарем того царства,
Де померші пробувають,
Й, прощаючись, наказали,
Щоб багаття він розводив
По шляхах, де ночувати
Доведеться мертвим душам,
Йдучи в Сторону Поніма.
Мовчки подавсь Чайбайабос
Із свого села від роду
Та людей близьких та милих
По лісах глухих та темних,
Наче дим чи тінь легенька.
Як черкавсь де деревини,
То вона не ворушилась,
Як ступав – не пригиналась
І травиця під ногами.
Отак аж чотири дні та ночі
Йшов він тихою ходою
По шляху людей померших;
Їх їдою, суницями,
Годувавсь він у дорозі;
Переправився на дубі
Через річку їх сумную
І по Срібних там озерах
Плив на човні Кам’яному,
Поки його течією
Не занесло у те царство
Душ померших – царство тіні,
Не прибило у ті села,
Де блаженні вік вікують.
Він багато по дорозі
Стрівав душ, страшенно зблідлих
Та заморених вагою,
Що несли поза плечима, –
То була одежа, зброя
І повнії горшки страви…
То усе їм на дорогу
У далекий край Поніма
Надавали свої рідні.
Гірко скаржилися душі:
"І навіщо живі люди
Навантажили отак нас?
Краще б голими пустили!
Краще голодом страждати,
Ніж оцю вагу важкую
На собі нести в дорозі!
Натомив нас шлях далекий!"
Гайявата ж після того
Кинув свою рідну хату
Та й подавсь у інші краї –
Обходив він Східень й Спадень,
Навчаючи людей всюди,
Як вигоюватись треба
Від хвороби всяким зіллям.
З того часу вперше люди
Дозналися про знахарство.
Примітки
Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 205 – 212.