6. Гайяватині побратими

Г. Лонгфелло
переспів Панаса Мирного

Два було у Гайявати

Щирих вірних побратими.

Він до їх тільки горнувся

Усім серцем і душею,

Тільки з ними він ділився

Радощами й тяжким горем.

То були: музика – перший,

Чайбайабос прехороший,

Та Квазинд – силач страшенний.

Між хатами їх ніколи

Стежечка не заростала;

Брехні всякі й наговори

Не збивали поміж ними

Ворожнечі та розладдя,

Бо вони поміж собою

Про все радилися любо;

Ніхто ні в чім не таївся,

Що було в кого на серці, –

Завжди кожний казав правду;

Гонобив про себе думку,

Як би то так в світі сталось,

Щоб були щасливі люди.

Дуже кохав Гайявата

Чайбайабоса-музику –

Найпервішого музику

Й над співаками співаку,

Та такого голосного,

Що між людьми й не бувало!

Він завзятий був, мов лицар,

Наче те дівча – ласкавий;

Гнучкий – мов з верби лозинка,

Бравий – як рогатий олень.

Як співав він – то все село

Збігалося його слухать,

Всі жінки і чоловіки.

Він піснями голосними

Всім голови задурмане,

Щастя й радість в серці збуде.

З очеретини, бувало,

Сопілочку собі зробе

Та як почне в неї грати –

То й пташки помовкнуть в лісі,

Заніміє Сибовиша –

Той протічок бистрохвилий –

Й перестане дзюркотати.

Нащо білка, Аджідома,

Й та аж прикипить на дубі

І про іграшки забуде;

А Вабассо, білий кролик,

Аж на задні лапки сяде

Та й не ворухнеться – слуха!

Що й казать! Коли юркий той

Бистрохвилий Сибовиша

Якось раз затнувся бігти

Та й почав його прохати:

"Чайбайабосе-музико!

Научи ти мої хвилі

Так солодко гомоніти,

Як твоя сопілка грає,

Як ти голосом співаєш".

Що й казать! Як сизоперий

Пострибун отой Овейса

Заздро до його озвався:

"Чайбайабосе-музико!

Ти навчи мене співати

Своїх пісень танцюристих,

Що від їх п’яніє мозок,

Голова уся кружає!"

Що й казать! Коли Опечі,

Той снігур червоногрудий,

З радощів до його мовив:

"Чайбайабосе-музико!

Ти навчи мене співати

Голосних пісень своїх тих,

Що від їх у грудях серце

То стриба, то наче тає!"

А нічний птах, Вавонейса,

Репетуючи, гукала:

"Чайбайабосе-музико!

Научи мене співати

Своїх жалібних пісень тих,

Що від їх холоне серце,

Сльоза очі заливає!"

Увесь світ від його співу,

Зачарований, млів з дива;

Від його пісень робилось

Серце у людей добріше,

Бо співав він що є мочі

То про згоду, то про волю,

Про красу та про любову,

І про смерть співав він тута,

Про життя оте довічне,

Що нас жде, як повмираєм,

В стороні отій Поніма,

Де в раї живуть блаженні.

Дуже дорогим здавався

Гайяваті Чайбайабос,

Найпервіший той музика,

Над співаками співака!

Він за те його вподобав,

Що то був ласкавий дуже,

Що співав отак чудово!

Та не згірше Гайявата

Кохав і Квазинда того,

Що найдужчого від його

Не було та і не буде.

Він кохав його за силу

Та за добре його серце.

Ліньки Квазинда посіли,

Баглаї йому найкращі;

Вдався він неповоротний.

Все про себе щось-то дума,

Завжди все йому байдуже.

Не були ніколи милі

Йому іграшки хлоп’ячі,

Не ловив він в воді рибу,

Не ходив на полювання, –

Зовсім не такий, як другії

Зате пісникав він часто

Та молився щиро духу –

Заступникові своєму.

Якось раз до його ненька

Обізвалася з докором:

"Чом ніколи, полежако,

Ти мені не допоможеш?

Ціле літо тільки й знаєш

Бити байди та блукати

По лісах та по долинах,

А як та зима настане, –

Знай, грієшся біля печі.

У морози тії люті

Я сама рубать повинна

Ополонку задля риби

І на сонці сушить невід,

Ти ж сидиш, зложивши ручки!

Зведись хоч раз, полежако,

Та викрути гаразд невід,

Бач – намок як, позмерзався!"

Квазинд повагом підвівся

І, не кажучи нічого,

Мовчки вийшов із хатини,

Зняв помалу мерзлий невід,

Що на паколках гойдався

Недалеко біля хати,

Здавив, наче пук соломи,

Й потрощив, як ту солому.

Він сам незчувсь, як зробив се –

Таку мав він страшну силу!

А то вдруге якось батько

Обізвавсь до його й каже:

"А зведись лиш, полежако,

Та ходім на полювання!

Завжди сагайдак та стріли

Ти трощиш, немов гілля те,

То хоч будеш мою здобич

З лісу додому носити!"

По яру, вподовж протічка,

Що шумував серед яру,

Почали вони спускатись;

Ішли берегом по сліду,

Що бізони поробили

Та олені бистроногі,

Й наткнулися на припону:

Упоперек й вподовж шляху

Лежать порозкиданії сосни –

Увесь шлях загородили.

"Отаке! – промовив батько. –

Оже прийдеться вертаться,

Бо як ти тут продерешся?

Тут і білка не проскоче,

І хом’як не проплазає!"

Й, запаливши з горя люльку,

Він присів й почав гадати.

Та чи пихнув, чи не пихнув –

Як уже і шлях готовий:

Все дерево силач Квазинд

Порозкидав на всі боки, –

Як швигалки, метав сосни,

Як списи, летіли кедриї

А то хлопці-однолітки,

Що в долині забавлялись

Усякими іграшками,

До його якось пристали:

"Чого ти, неповорото,

Вистоюєш та гав ловиш,

Підпираючи ту скелю?

Ось виходь – боротись будем,

Камінцями в ціль стріляти!"

Квазинд, той неповорота,

Якось мовчки, неохоче,

Підвівсь трохи, повернувся,

Обхопив руками скелю,

Висмикнув з землі легенько,

Похитав над головою

І шпурнув її у річку,

В бистрохвилую Поветну, –

Там вона стоїть і досі!

А то раз, пливучи в човні

З товариством по Поветні,

Серед пінявої хвилі,

Він царя бобрів Амика

Вздрів, як той собі, сердега,

Борюкавсь в страшеннім вирі:

То видереться на гребінь,

То пірне у саме пекло!

І, не кажучи нічого

Товариству, Квазинд мовчки

Плигонув із човна в річку –

В самий вир так і шубовснув!

Та й почав отам ганятись

За Амикою по виру.

Довго-довго під водою

Він ганяв, аж товариство

З ляку почало казати:

"Прощай, прощай тепер, Квазинд,

Не бачитись нам довіку!"

Та не такий вдався Квазинд.

Незабаром з виру виплив,

На плечі у його висів

Бобер мертвий, і патьоки

З бобра його так й стікали.

Отакі-то в Гайявати

Були вірні побратими.

Утрьох жили душа в душу,

Кохалися поміж себе.

Завжди в їх розмова люба,

Завжди в їх тільки і думки,

Як би так на світі сталось,

Щоб щасливі були люди.

Примітки

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 141 – 146.