4. Гайявата й Меджеківіс
Г. Лонгфелло
переспів Панаса Мирного
Минулась пора дитяча –
Піднявсь, виріс Гайявата.
Всякі іграшки хлоп’ячі,
Мудрощі людей, що в світі
Пожили й зазнали лиха,
Працю, хитрощі ловецькі, –
Про все дознавсь, все він звідав.
Бистрі ноги в Гайявати!
Як запусте стрілу з лука
Та побіжить доганяти,
То стріла за ним ген пада!
Дужі руки в Гайявати!
Десять раз він без спочинку
Зігне лук свій ясеновий,
Та так злегка, що ті стріли,
Вилітаючи із лука,
Одна одну доганяють.
Рукавиці в Гайявати,
Що звалися Мінджікивін,
Із оленячого хутра,
Були в його дуже дивні:
Розвертав він ними скелі,
Розтирав в пісок каміння.
А чоботи в Гайявати,
Що звалися Мокасини, –
Теж з оленячого хутра, –
Ще дивнішу силу мали:
Як на литки їх насуне,
Ремінцем до ніг прив’яже, –
То що ступне – цілу милю
Так і мине, так і вчеше!
Він про свого батька часто
Допитувався в Нокоміс.
Не таїлася бабуся
Правдою перед онуком:
Розказала про Венону,
Що за краса була з неї!
Та зрадливий Меджеківіс
Занапастив безталанну…
І, як угіль, в Гайявати
Розгорялось гнівом серце.
І промовив Гайявата:
"Я піду до батька, бабо,
Я його провідать хочу
В царстві Вітру із Заходу,
Де лягає сонце спати".
Із вігваму він виходив,
Споружений в путь далеку,
В рукавицях Мінджікивін
І в чоботях-мокасинах.
Його одяг пребагатий
Із оленячого хутра
Оздобили добре пояс
Та щетина з дикобраза.
Голова його – вся в пір’ях,
У гнучких орлячих пір’ях.
В стрілочниці за плечима
Із дубових гілок стріли,
Закрашені гнучким пір’ям
Та оздоблені у яшму.
А в руках у Гайявати
Сагайдак із ясенини,
Зігнутий не валом цупко,
А струною з жил оленя.
Обережная Нокоміс
Обізвалася до його:
"Ой, не ходи, Гайявато,
В царство Вітру із Заходу:
Він уб’є тебе, лукавий,
Знахарством своїм погубе".
Та завзятий Гайявата
Не послухавсь тії ради
І подавсь мерщій від хати.
Що ступне – то милю вчеше!
Чорним ліс йому здавався,
Темним – небо понад лісом,
І душним, гарячим – вітер;
Від його, мов у пожежу,
Несло гар’ю, гірким димом…
А від гніву в Гайявати
Розгорялось в грудях серце,
Наче роздимав хто вугіль.
Отак вийшов він в дорогу,
Подаючись геть на Спадень,
Швидше бистрого оленя
Та скорої антилопи.
Переплив він Есконабо,
Перейшов і Міссісіпі,
Минув гори степовії
І степів краї усякі –
І Лисиць, і Чорноногих, –
І добувсь до гір із скелі,
В царство Вітру із Заходу,
Бур страшних, де на верхів’ї
Пробував Володар Вітрів –
Престарезний Меджеківіс.
Не без страху Гайявата
Підступав до свого батька…
Клуботалося в повітрі,
Наче хмари сніговії,
Його білеє волосся;
Як той сніг, воно біліло,
Виблискувало, як коси
Огняні, тії Ішкуди.
Не подаючи ознаки,
Що радіє, Меджеківіс
Задививсь на Гайявату;
Йому здалось, що вернулись
Молодії його літа,
Що з могили підвелася
Уродливая Венона.
"Здоров, здоров, Гайявато! –
Так промовив Меджеківіс. –
Довго ждав тебе я в гості
В царство Вітру із Заходу!
Ох, не радість старі літа,
Молоді – куди-то краще!
Ти нагадав мені давнє
Юначество молодеє
І вродливую Венону!"
Немало днів поминуло,
Поки вони розмовляли.
І могучий Меджеківіс
Вихвалявсь перед юнаком
Хоробрістю своєю;
Що йому колись лучалось,
Який він завзятий вдався;
Похваливсь, що він навіки
Заворожений від смерті.
Мовчки слухав Гайявата,
Як вихвалявсь Меджеківіс;
Перед ним сидів він мовчки,
Тільки стиха усміхався.
Не сперечкою, докором,
Ані поглядом суворим
Він не виявив досади,
Хоч гнівом страшним горіло,
Наче угіль, в його серце.
"Меджеківісе! – озвавсь він, –
Та невже ніщо на світі
Подолать тебе не зможе?"
І могучий Меджеківіс
Згорда на його питання
Одказав: "Ніщо на світії
Окрім он тієї скелі,
Що зоветься гора Вавбик".
І, спокійним старим оком
Глянувши на Гайявату,
Задивляючись як батько
На його красу та силу,
Він спитав: "А тебе, сину,
Чи то є такая сила,
Що подужає на світі?"
Сторожкий той Гайявата
Не одказав на те зразу,
А хвилиночку подумав,
Мов про себе дознавався –
Чи є справді така сила?
Потім каже: "Нема, батьку!
Хіба он та комишина,
Очеретина висока,
Що зовуть її Епоква".
І як старий Меджеківіс
Підвівсь трохи і рукою
Мав був взятись за Епокву,
Гайявата скрикнув зразу,
Лукавничаючи мовив:
"Не доторкайсь! Кого-кого!"
"Годі, – спинив Меджеківіс, –
Заспокойся: я шуткую!"
Й знову вони поміж себе
Любу почали розмову:
Балакали про Вебона,
Про товстого Шавондагу,
Про Кабібонокку злого;
Спогадали і Венону,
Нарождения її дивне,
Смерть її таку гіркую.
Тоді скрикнув Гайявата:
"Ой лукавий МеджеківсеІ
То це ж ти убив Венону!
Квітку пишну, весняную
Отак потоптав ногами.
Признавайся! Признавайся!"
А могучий Меджеківіс
Схилив від журби сідую
Голову свою на груди,
Мовчки перед ним винився.
Схопивсь тоді Гайявата,
Грізно світнувши очима,
І на скелю зняв він руку
В рукавиці Мінджікивін, –
Одломилась верховина
І розпалась на креміння!
Зо зла тими кремінцями
Він почав шпурляти в батька,
Бо від гніву в його серце
Розгорялося, як угіль.
Та могучий Меджеківіс
Дмухнув гнівно – й одним духом,
Немов бурею страшною,
Одвертав на Гайявату
Кремінці ті, що летіли.
Потім він схопив у руку
Очеретину Епокву
І сердито її вирвав
Із в’язкого багна річки,
З корінцями так і виніс
Від реготу Гайявати.
Почалась смертельна бійка
Поміж скелями у горах!
Мов Орел страшної Січі
Із гнізда свого піднявся
І, вигукуючи зично,
Сів на скелю і над нею
Почав гупати крилами.
Наче в бурю деревина
Розверта повітря тихе,
Розвертала на всі боки
Очеретина Епоква.
Наче град, летіли густо
З того Вавбика креміння,
Аж кругом земля трусилась.
Від того страшного бою
Гоготіла луна в горах,
Вимовляючи: "Байм-Вава!"
Не вистояв Меджеківіс
І по горах утікати
Почав на далекий Спадень.
Три дні, б’ючись, одбивавсь він
Від натовпу Гайявати
Та й почав мерщій втікати
Аж на край свого владарства,
На кінець землі, де сонце,
Збираючись до спокою,
Почина в червонім світі
Тихо-тихо осідати,
Мов червоне те фламінго
Спускається ранком рано
На сумне своє болото.
"Залишімо, Гайявато! –
На кінці він зично скрикнув. –
Ти не зможеш мене вбити:
Смерть на світі – для вмирущих,
А для мене нема смерті!
Я мав думку дознатися
Тільки про твоє завзяття.
І за його, скажу правду,
Заслужив ти нагороду!
Вернись же ти в рідну землю,
До свого вернись народу,
З ним живи й працюй довіку.
Ти повинний болота всі
Розчистити, щоб їх води
Бігли бистрими річками;
Поскородить сиру землю,
Щоб вона родюча стала;
Виполонить всі страшидла,
Повбивать гадюк, Кинебок,
Як убив я Мише-Мокву,
Того велетня страшного.
А як смерть прийде до тебе
І з мороку над тобою
Очі Погока засвітять,
Тоді царством я з тобою
Поділюся, й будеш, сину,
Ти отута царювати
Над Кивайдином довіку".
Так от як-то зчинилось
Боїще в часи ті давні,
В часи люті, в часи Ша-ша,
В царстві Вітру із Заходу.
Від того страшного бою
Й по сей час сліди зостались:
Очерети височенні
Над водою стоять й досі;
А по горах й по долинах
Із Вавбика битий кремінь
Порозкидано усюди.
В рідну сторону на Східень
Гайявата повертався.
Він позбув свій гнів пекельний,
Зникли думки про відплату;
Кругом його все раділо,
Все здавалося веселим.
Тільки раз він збавив ходу,
Тільки раз зостановився,
Щоб в Дакотів накупити
Наконечників на стріли.
Там, в долині, де сміялись
І, виблискуючи, грали
Між зеленими дубами
Водопади Миннегаги, –
Жив-був дід, Дакот суворий.
Він робив до стріл головки,
Жало все – із халцедону,
Або з кременю, чи яшми, –
Обточене, що аж сяє,
Та загострене, мов голка.
Там з старим жила і дочка,
На порі вже як є дівка,
Бистронога, немов річка,
А вертлява – наче шум той
З водопадів Миннегаги.
В чорних очах її грали
Темна ніч і світ блискучий,
А в ласкаво-вередливім
Її голосі бриніли
То гнівне її завзяття,
То безжурний її регіт.
І як звались водопади,
Так нарік і дочку батько,
Дав їй мення Миннегага.
Та невже ж то Гайявата
Завертав у край Дакотів
На те тільки, щоб добути
Головок до стріл летючих,
Наконечників із яшми,
Та з кременю, й халцедону?
Чи, бува, не задля того
Він у край той затесався,
Щоб крадькома подивитись
На моторну Миннегагу?
Стрінутись з її очима
І бистрими, й боязкими,
Почуть, як її одежа
Шамотить там за дверима, –
Як з-за віт густих дубових
Дивляться на водопади,
Що горять усі та сяють;
Як дослухуються прикро
До невгавного їх шуму
Поміж гущиною лісу?
Хто розкаже, що таїться
В молодім, палкому серці?
Хто те зна, яку в дорозі
Пестить думку Гайявата?..
Все Нокоміс розказав він
Увечері, як вернувся,
І про бійку, й про розмови
З Меджеківісом могучим,
А про дівчину й про стріли
Хоч би словом заїкнувся!
Примітки
Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 122 – 131.