Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

4. Гайявата й Меджеківіс

Г. Лонгфелло
переспів Панаса Мирного

Минулась пора дитяча –

Піднявсь, виріс Гайявата.

Всякі іграшки хлоп’ячі,

Мудрощі людей, що в світі

Пожили й зазнали лиха,

Працю, хитрощі ловецькі, –

Про все дознавсь, все він звідав.

Бистрі ноги в Гайявати!

Як запусте стрілу з лука

Та побіжить доганяти,

То стріла за ним ген пада!

Дужі руки в Гайявати!

Десять раз він без спочинку

Зігне лук свій ясеновий,

Та так злегка, що ті стріли,

Вилітаючи із лука,

Одна одну доганяють.

Рукавиці в Гайявати,

Що звалися Мінджікивін,

Із оленячого хутра,

Були в його дуже дивні:

Розвертав він ними скелі,

Розтирав в пісок каміння.

А чоботи в Гайявати,

Що звалися Мокасини, –

Теж з оленячого хутра, –

Ще дивнішу силу мали:

Як на литки їх насуне,

Ремінцем до ніг прив’яже, –

То що ступне – цілу милю

Так і мине, так і вчеше!

Він про свого батька часто

Допитувався в Нокоміс.

Не таїлася бабуся

Правдою перед онуком:

Розказала про Венону,

Що за краса була з неї!

Та зрадливий Меджеківіс

Занапастив безталанну…

І, як угіль, в Гайявати

Розгорялось гнівом серце.

І промовив Гайявата:

"Я піду до батька, бабо,

Я його провідать хочу

В царстві Вітру із Заходу,

Де лягає сонце спати".

Із вігваму він виходив,

Споружений в путь далеку,

В рукавицях Мінджікивін

І в чоботях-мокасинах.

Його одяг пребагатий

Із оленячого хутра

Оздобили добре пояс

Та щетина з дикобраза.

Голова його – вся в пір’ях,

У гнучких орлячих пір’ях.

В стрілочниці за плечима

Із дубових гілок стріли,

Закрашені гнучким пір’ям

Та оздоблені у яшму.

А в руках у Гайявати

Сагайдак із ясенини,

Зігнутий не валом цупко,

А струною з жил оленя.

Обережная Нокоміс

Обізвалася до його:

"Ой, не ходи, Гайявато,

В царство Вітру із Заходу:

Він уб’є тебе, лукавий,

Знахарством своїм погубе".

Та завзятий Гайявата

Не послухавсь тії ради

І подавсь мерщій від хати.

Що ступне – то милю вчеше!

Чорним ліс йому здавався,

Темним – небо понад лісом,

І душним, гарячим – вітер;

Від його, мов у пожежу,

Несло гар’ю, гірким димом…

А від гніву в Гайявати

Розгорялось в грудях серце,

Наче роздимав хто вугіль.

Отак вийшов він в дорогу,

Подаючись геть на Спадень,

Швидше бистрого оленя

Та скорої антилопи.

Переплив він Есконабо,

Перейшов і Міссісіпі,

Минув гори степовії

І степів краї усякі –

І Лисиць, і Чорноногих, –

І добувсь до гір із скелі,

В царство Вітру із Заходу,

Бур страшних, де на верхів’ї

Пробував Володар Вітрів –

Престарезний Меджеківіс.

Не без страху Гайявата

Підступав до свого батька…

Клуботалося в повітрі,

Наче хмари сніговії,

Його білеє волосся;

Як той сніг, воно біліло,

Виблискувало, як коси

Огняні, тії Ішкуди.

Не подаючи ознаки,

Що радіє, Меджеківіс

Задививсь на Гайявату;

Йому здалось, що вернулись

Молодії його літа,

Що з могили підвелася

Уродливая Венона.

"Здоров, здоров, Гайявато! –

Так промовив Меджеківіс. –

Довго ждав тебе я в гості

В царство Вітру із Заходу!

Ох, не радість старі літа,

Молоді – куди-то краще!

Ти нагадав мені давнє

Юначество молодеє

І вродливую Венону!"

Немало днів поминуло,

Поки вони розмовляли.

І могучий Меджеківіс

Вихвалявсь перед юнаком

Хоробрістю своєю;

Що йому колись лучалось,

Який він завзятий вдався;

Похваливсь, що він навіки

Заворожений від смерті.

Мовчки слухав Гайявата,

Як вихвалявсь Меджеківіс;

Перед ним сидів він мовчки,

Тільки стиха усміхався.

Не сперечкою, докором,

Ані поглядом суворим

Він не виявив досади,

Хоч гнівом страшним горіло,

Наче угіль, в його серце.

"Меджеківісе! – озвавсь він, –

Та невже ніщо на світі

Подолать тебе не зможе?"

І могучий Меджеківіс

Згорда на його питання

Одказав: "Ніщо на світії

Окрім он тієї скелі,

Що зоветься гора Вавбик".

І, спокійним старим оком

Глянувши на Гайявату,

Задивляючись як батько

На його красу та силу,

Він спитав: "А тебе, сину,

Чи то є такая сила,

Що подужає на світі?"

Сторожкий той Гайявата

Не одказав на те зразу,

А хвилиночку подумав,

Мов про себе дознавався –

Чи є справді така сила?

Потім каже: "Нема, батьку!

Хіба он та комишина,

Очеретина висока,

Що зовуть її Епоква".

І як старий Меджеківіс

Підвівсь трохи і рукою

Мав був взятись за Епокву,

Гайявата скрикнув зразу,

Лукавничаючи мовив:

"Не доторкайсь! Кого-кого!"

"Годі, – спинив Меджеківіс, –

Заспокойся: я шуткую!"

Й знову вони поміж себе

Любу почали розмову:

Балакали про Вебона,

Про товстого Шавондагу,

Про Кабібонокку злого;

Спогадали і Венону,

Нарождения її дивне,

Смерть її таку гіркую.

Тоді скрикнув Гайявата:

"Ой лукавий МеджеківсеІ

То це ж ти убив Венону!

Квітку пишну, весняную

Отак потоптав ногами.

Признавайся! Признавайся!"

А могучий Меджеківіс

Схилив від журби сідую

Голову свою на груди,

Мовчки перед ним винився.

Схопивсь тоді Гайявата,

Грізно світнувши очима,

І на скелю зняв він руку

В рукавиці Мінджікивін, –

Одломилась верховина

І розпалась на креміння!

Зо зла тими кремінцями

Він почав шпурляти в батька,

Бо від гніву в його серце

Розгорялося, як угіль.

Та могучий Меджеківіс

Дмухнув гнівно – й одним духом,

Немов бурею страшною,

Одвертав на Гайявату

Кремінці ті, що летіли.

Потім він схопив у руку

Очеретину Епокву

І сердито її вирвав

Із в’язкого багна річки,

З корінцями так і виніс

Від реготу Гайявати.

Почалась смертельна бійка

Поміж скелями у горах!

Мов Орел страшної Січі

Із гнізда свого піднявся

І, вигукуючи зично,

Сів на скелю і над нею

Почав гупати крилами.

Наче в бурю деревина

Розверта повітря тихе,

Розвертала на всі боки

Очеретина Епоква.

Наче град, летіли густо

З того Вавбика креміння,

Аж кругом земля трусилась.

Від того страшного бою

Гоготіла луна в горах,

Вимовляючи: "Байм-Вава!"

Не вистояв Меджеківіс

І по горах утікати

Почав на далекий Спадень.

Три дні, б’ючись, одбивавсь він

Від натовпу Гайявати

Та й почав мерщій втікати

Аж на край свого владарства,

На кінець землі, де сонце,

Збираючись до спокою,

Почина в червонім світі

Тихо-тихо осідати,

Мов червоне те фламінго

Спускається ранком рано

На сумне своє болото.

"Залишімо, Гайявато! –

На кінці він зично скрикнув. –

Ти не зможеш мене вбити:

Смерть на світі – для вмирущих,

А для мене нема смерті!

Я мав думку дознатися

Тільки про твоє завзяття.

І за його, скажу правду,

Заслужив ти нагороду!

Вернись же ти в рідну землю,

До свого вернись народу,

З ним живи й працюй довіку.

Ти повинний болота всі

Розчистити, щоб їх води

Бігли бистрими річками;

Поскородить сиру землю,

Щоб вона родюча стала;

Виполонить всі страшидла,

Повбивать гадюк, Кинебок,

Як убив я Мише-Мокву,

Того велетня страшного.

А як смерть прийде до тебе

І з мороку над тобою

Очі Погока засвітять,

Тоді царством я з тобою

Поділюся, й будеш, сину,

Ти отута царювати

Над Кивайдином довіку".

Так от як-то зчинилось

Боїще в часи ті давні,

В часи люті, в часи Ша-ша,

В царстві Вітру із Заходу.

Від того страшного бою

Й по сей час сліди зостались:

Очерети височенні

Над водою стоять й досі;

А по горах й по долинах

Із Вавбика битий кремінь

Порозкидано усюди.

В рідну сторону на Східень

Гайявата повертався.

Він позбув свій гнів пекельний,

Зникли думки про відплату;

Кругом його все раділо,

Все здавалося веселим.

Тільки раз він збавив ходу,

Тільки раз зостановився,

Щоб в Дакотів накупити

Наконечників на стріли.

Там, в долині, де сміялись

І, виблискуючи, грали

Між зеленими дубами

Водопади Миннегаги, –

Жив-був дід, Дакот суворий.

Він робив до стріл головки,

Жало все – із халцедону,

Або з кременю, чи яшми, –

Обточене, що аж сяє,

Та загострене, мов голка.

Там з старим жила і дочка,

На порі вже як є дівка,

Бистронога, немов річка,

А вертлява – наче шум той

З водопадів Миннегаги.

В чорних очах її грали

Темна ніч і світ блискучий,

А в ласкаво-вередливім

Її голосі бриніли

То гнівне її завзяття,

То безжурний її регіт.

І як звались водопади,

Так нарік і дочку батько,

Дав їй мення Миннегага.

Та невже ж то Гайявата

Завертав у край Дакотів

На те тільки, щоб добути

Головок до стріл летючих,

Наконечників із яшми,

Та з кременю, й халцедону?

Чи, бува, не задля того

Він у край той затесався,

Щоб крадькома подивитись

На моторну Миннегагу?

Стрінутись з її очима

І бистрими, й боязкими,

Почуть, як її одежа

Шамотить там за дверима, –

Як з-за віт густих дубових

Дивляться на водопади,

Що горять усі та сяють;

Як дослухуються прикро

До невгавного їх шуму

Поміж гущиною лісу?

Хто розкаже, що таїться

В молодім, палкому серці?

Хто те зна, яку в дорозі

Пестить думку Гайявата?..

Все Нокоміс розказав він

Увечері, як вернувся,

І про бійку, й про розмови

З Меджеківісом могучим,

А про дівчину й про стріли

Хоч би словом заїкнувся!


Примітки

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 122 – 131.