12. Син вечірньої зорі
Г. Лонгфелло
переспів Панаса Мирного
Чи то сонечко сідає
У червоні хвилі моря?
Чи підстрелений фламінго
Спускається над водою
І синюю хвилю моря
Червонить своєю кров’ю.
Що юшить із його пір’я,
А в повітрі сяють-грають
Червонії його крила?
Еге, сонце то сідає
В тихі води Гітчі-Гюмі,
Пала заревом все небо,
Відбива вода червоно!
Ні, то плаває фламінго,
Поринаючи у воду,
Зняв під небо свої крила
І об’юшив хвилі кров’ю.
Лупає Зоря Вечірня,
Іскоркою грає в небі,
Жевріє, немов жарина,
В сизім мороці над морем…
Ні, то вампум сяє й грає
У Царя Життя на грудях,
То Великий Дух літає
Ввечері перед заходом.
На той захід, довго-довго
Милуючись, дививсь Ягу
Та як скрикне: "Ось погляньте,
Подивіться на святу ту
Вечірньої Зорі іскру!
Зараз я почну вам казку
Про ворожбита Оссео,
Що злетів з тієї зорі.
В незапам’ятнії літа,
В ті часи, як для вмирущих
Були близькі і доступні
Синє небо і боги всі, –
Жив на півночі холодній
Ловець з дочками своїми.
Десять їх було у його,
Прехороших та вродливих,
Гонких, гнучких, як верба та;
Найвродливіша ж між ними
Була найменша – Овіні.
Повиходили всі заміж –
Все за лицарів завзятих,
Тільки найменша Овіні
Знайшла жениха не швидко.
Гордовита та сувора,
Мовчазна та недоступна
Була вона і чимало
Женихам своїм вродливим
Гарбузів передавала.
А потім взяла та й вийшла
За убогого Оссео!
Старий був він та поганий
І все кашляв, мов та білка.
Еге, старий! Зате серце
Молоде в його та добре!
Він скотивсь з зорі тієї,
Що, як почне вечоріти,
Вона перша в небі сяє.
Він був її рідним сином,
Сином щирої любові
Та палючого кохання.
І запал її, і чари,
І красу, і світ блискучий –
Все таїв він в своїх грудях,
Ними грали його речі.
Женихи ті, що Овіні
Відкинулась від їх згорда, –
Хлопці молоді та красні,
У одежі пребагатій,
Оздобленій намистами
Й закрасами дорогими,
Заквітчаній пишним пір’ям, –
Знай, над нею глузували.
Та вона їм одрубала:
"Мені й трохи не завгоре,
Що на вас б’є-виграває
Намиста, цяцьки та пір’я,
Що глузуєте ви з мене!
Я щаслива й за Оссеом!"
Якось раз у темний вечір.
Під великую негоду,
Ішли разом усі сестри
З чоловіками своїми
На веселий бенкет в гості;
А за ними шкутильгає
З жінкою таки Оссео.
Всі регочуть та шуткують,
А вони вдвох ідуть мовчки.
Він дивився все на захід –
Немовби туди молився;
Одставав та придивлявся
На Вечірнюю ту Зорю,
Зорю любого кохання,
Як вона горіла-грала,
Світом як переливала.
І почули усі сестри,
Як вишіптував Оссео:
"Ох, шовен немешін, Ноза!"
Тобто: "Зжалься, зжалься, батьку!"
"Чуєш? – обізвалась старша. –
То він в батька чогось просе!
Шкода, що шкарбун нікчемний
Не спіткнеться на дорозі
І в’язей собі не зверне!"
І почали усі разом
Незвичайно реготати.
На шляху їх в темнім лісі
Лежав дуб, що його буря
Страшенная повалила.
Дуб – столітній, увесь вкритий
Мохом та трухлявим листом,
Почорнів увесь, а дупла,
Немов ями, так і зяють!
Як уздрів його Оссео –
Зразу жалібно як скрикне,
Та в дупло так і шубовснув!
Старим, немочним, поганим
Він скакнув туди, а звідти
Вискочив і дужим, й бравим,
Молодим та уродливим!
Отак до його вернулась
Молодість і пишна врода!
Одно тільки, що Овіні
Перевернулась відразу:
Була молода й вродлива,
А то зразу стала баба –
Стара-стара та нікчемна,
Іде – ціпком шлях шукає,
Перегнулася в дугу вся!
І почали всі над нею
Незвичайно реготатись!
Та Оссео не регоче;
Він Овіні не покинув,
А узяв її за руку,
Зашкорублую та чорну,
Мов у зиму лист дубовий, –
Взивав її Нінімуша –
Моя вірная дружино!
І привів її на бенкет,
Сів із нею за стіл поруч.
Зачарований гадками,
Він сидів там та дивився,
Як другі бенкетували.
Всі шуткують та регочуть,
Він один чогось сумує.
Сидить – не куштує страви,
Ні до кого не балака,
Не вчува речей веселих,
Тільки поглядає сумно
То на жінку, то угору,
Де висвічували зорі.
Ось зачувся тихий гомін,
Немов щось-то зашептало
З таємного того краю,
Від високих зор із неба –
Тихо, любо та ласкаво.
І почулося: "Оссео!
Мій єдиний, любий сину!
Оце тобі поробили
Лихі чакли злої сили,
Та одвернув я ті чакли.
Встань же, йди до мене, сину!
Покуштуй тієї страви,
Що стоїть перед тобою.
Страва то – благословенна
І дивную силу має.
Як ти її покуштуєш,
То воскреснеш зразу духом.
Миски твої і макітри
Не посудом простим будуть, –
Миски перевернуться у вампум,
Почнуть, як огонь, світитись,
Блищать, як ракуші ясні,
А макітри всі заграють
Та засяють білим сріблом.
І з жінок спаде закляття –
Гніт лихий важкої праці,
Вони пташками полинуть,
Як зірочки ті, засяють,
Загоряться і засвітять
Полум’ям отим рожевим
На вечірніх білих хмарах!"
Отак мовив голос з неба.
Та розібрав тую мову
Із гостей один Оссео,
А другим усім здавалось,
Що то скигле Вавонейса,
Репетує в темнім лісі,
У хащах його зелених.
Коли це відразу хата
Затіпалась, захиталась…
І от чують усі гості,
Що вона знялася вгору!
Поміж сосон рожаїстих
До зірок в далеке небо
Пливе хата, минаючи
Розлогі гілки соснові.
І як тільки поминула –
То миски усі відразу,
Як огонь той, заблищали,
Зайнялись червоним світом,
А макітри – сизі, з глини –
Забіліли сріблом білим.
Усі сохи у хатині
Полискувались в тім світі,
Наче були скуті з срібла;
А її оселя проста
Виблискувала, мов крила
У жуків отих блискучих.
Подививсь кругом Оссео –
Коли баче – усі сестри
З чоловіками своїми
В різних птиць перевернулись:
Тут були шпаки з дроздами,
Були сойки і сороки.
Всі стрибали та літали,
Чепурилися, співали,
Вигравали цвітним пір’ям,
Розпускали хвіст широко.
Овіні одна зосталась
Поміж їх без переміни –
Стара-стара та нікчемна!
Засмучена сидить мовчки…
Та Оссео глянув вгору
Й жалібно гукнув відразу!
Отак само, як гукнув він
Над дуплом старого дуба –
І незчулася Овіні,
Як зробилась молодою,
Вродливою знову стала.
На їй лихе, старе гноття
Забіліло горностаєм,
А ціпок – пером блискучим,
Що так і засяв, мов срібло!
Знову хата піднялася,
Попливла за вітром тихо
Поміж хмарами рідкими,
Аж поки-то не пристала
До Вечірньої Зорі ясної,
Не спустилась тихо-тихо
На зорю, як та сніжинка,
Як листок на тиху річку,
Як з реп’яха пух на воду.
Отам до їх незабаром,
Усміхаючись привітно,
Панотець Оссео вийшов.
Старий-старий, тільки добрі
Його очі світять-грають
Та голова кучерява
Висвічує, немов срібло…
Й, повертаючись до сина,
Мовив він: "Повісь, Оссео,
Клітку ту із своїм птахом,
Табуном отим перистим,
На одвірках в моїй хаті".
Повісивши мерщій клітку
Там, де йому вказав батько,
Оссео ввійшов у хату
Разом з жінкою своєю,
І тоді до їх озвався
Цар Зорі Вечорової:
"Мій Оссео, любий сину!
Я почув твою молитву
І вернув до тебе знову
Красу твою і молодість;
Невісток з чоловіками.
Щоб вони не шуткували,
Не глумились над тобою,
Повернув у птиць перистих.
Не довідався ніхто з їх,
Що в твоїх старечих грудях,
Під одежею лихою,
Таке палке б’ється серце,
Таке молоде стрибає,
Одна Овіні дозналась,
Що то за добро у тебе,
Чого тільки воно стоє.
Там, на тій зорі, що світе
Від Вечірньої цабе геть,
Живе знахар злий – Вебіно –
Цар заздрощів та лютощів…
Ото він тебе у старця
Перевернув; бійся, сину,
Його ясного проміння –
Воно має страшну силу,
Чародієві то стріли!"
Довго, тихо та спокійно
На Зорі отій Вечірній
Жив Оссео з своїм батьком;
Довго в клітці біля хати
Виспівували пташки ті,
Вистрибуючи по срібних
Жердочках її тоненьких;
Й молода жона Оссео
Породила йому сина, –
На красу він в матір виливсь,
На доріддя в батька вдався.
Хлопець ріс, ввібрався в силу,
На іграшку йому батько
Зробив лук і стріл чимало,
Одчинив велику клітку
Й повипускав птиць на волю,
Щоб побавився хлопчина,
Стріляючи на їх з лука.
Як почули пташки волю,
То так весело заграли
У повітрі і від щастя
Голосно защебетали,
Виблискуючи на сонці
Окрасою свого пір’я.
Та як звів хлопчина лука,
Добре його напрутивши,
Як запустив стрілу гостру, –
То так одна цвітна пташка
З гілки й гепнула додолу,
Устрелена в саме серце.
Що за диво? То ж не пташку
Баче він перед собою,
А красуню молодую
З гострою стрілою в серці!
Як тільки кров її впала
На святу оту планиду,
То відразу зникли чакли!
І стрілець отой завзятий,
Невеличка та хлопчина,
Почув, що хтось його зразу
Підняв вгору та і почав
По хмарах униз спускати
На зелений, наче рута,
Острів, що посеред моря
Здіймавсь угору високо.
За ним падали й летіли
Пташки табуном блискучим,
Як восени листя пада,
Рябіючи у повітрі;
За пташками спускатися
Почала і та хатина
З блискучою оселею,
На сохах з самого срібла.
Й, спускаючись, за собою
Принесла туди Оссео
І Овіні – його жінку.
Отут знову усі птиці
У людей перевернулись,
Як є тобі, справжні люди,
Тільки на зріст вкоротились,
Такі невеличкі стали,
Мов ті карлики – Пок-Веджіс.
На острові кам’яному,
На обмілі побережній
Й досі вони танок водять,
Грають літніми ночами
Під вечірньою зорею.
Ото їх блискучий палац
Видко в тихий літній вечір,
Рибалки на побережжі
Чують їх веселий гомін,
Бачать, як вони танцюють
Серед зоряного світу".
Як закінчив Ягу казку,
То усіх гостей очима
Так і обвів, потім якось
Напижився і промовив:
"Є великі духом люди,
Та ніхто не поміча їх…
Я багато таких знаю!
Частенько їх скалозуби
На сміх та глум піднімають.
Оже тим глумливцям треба
Частіш згадувать Оссео!"
Зачарованії гості
Радо слухали ту казку,
Вихваляючи старого,
Та шептались поміж себе:
"Та невже ж Оссео – Ягу,
А ми – дядьки та тітки ті?"
Потім знову Чайбайабос
Співав пісні про кохання.
Він завів їм голосную
Та важку плакучу пісню
Про те, як колись дівчина
За Алгонкином вбивалась,
За своїм тужила милим.
"Горе мені, як свого я
Милесенького згадаю!
Я за ним журюсь та плачу,
За Алгонкином миленьким.
Ох, як ми з ним розставались,
То він зняв із себе пояс
І мені віддав на спомин,
Мій милесенький Алгонкин!
Він казав мені: "З тобою
В твою сторону піду я;
Не переч мені", – шептав він,
Мій милесенький Алгонкин.
"Ох, не близько, – відказала,
Далеко як, – прошептала,
Сторона моя та буде,
Мій милесенький Алгонкин!"
Засмучена я дивилась
У його сумнії очі,
А він на мене дивився,
Мій милесенький Алгонкин!
Під гіллястою вербою,
Що ронила сльози в воду,
Він один стояв нещасний,
Мій милесенький Алгонкин!
Горе мені, як свого я
Милесенького згадаю)
Я за ним журюсь та плачу,
За Алгонкином миленьким!"
Отак справляли весілля!
Отак гостей звеселяли
Танцями – той По-Пок-Ківіс,
Казкою своєю – Ягу,
І співами – Чайбайабос.
Ними він скінчив і бенкет.
Уже пізно розійшлися
Із весілля усі гості
І покинули щасливих
Гайявату й Миннегагу,
Вкритих темнотою ночі.
Примітки
Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 182 – 193.