20. Голод
Г. Лонгфелло
переспів Панаса Мирного
Ой зимо! Непевний холод
Та пекучії морози!
По річках та по озерах
Крига, знай, одно товстіша;
По степах та по долинах
Нагортає снігу купи;
Кругом села все страшніше
Гуде лісом завірюха!
Ледве-ледве ловець з хати,
Що замело усю снігом,
Видереться в ліс на лови
В рукавицях та на лижах,
Марно броде він по лісу,
Марно шука, що убити,
Не видко ні птиць, ні звіра!
Хоч би слід знайти – де олень
Чи Вабассо походили!
Страшний, як мара кустрата,
Ліс блискучий та пустельний…
І від голоду, позбувши
Памороки, ловець падав,
Гинув у снігу глибокім.
Ой могучий Бюкадевин,
Царю голоду страшного!
Ой непевний Акозивин,
Трясці людської володар!
Ой страшний, мовчазний Погок!
Непомірні людські муки,
Плач дітей, жіночий лемент!
Всю зажуреную землю
Знівечили пошесть, голод;
Само небо і повітря
Від голоду аж зів’яло;
І горіли в небі зорі,
Як вовків голодних очі!
Знову до Гайявати у хату
Прибуло два постояльці.
Так само, як перші гості,
Не вітаючись, вступили.
Сумні-сумні та мовчазні
Ввійшли вони в його хату,
Коло Миннегаги сіли,
Не зводячи й на хвилину
З неї очей своїх лютих.
Перший обізвався: "Бачиш?
Оце тобі Бюкадевин!"
Другий теж промовив: "Бачиш?
Коло тебе Акозивин!"
Від поглядів їх та мови
Затіпалось з переляку
Серденько у Миннегаги.
Мовчки, як сніп, повалилась
Вона на ліжко обличчям.
І тремтіла, і нудилась,
То від холоду дубіла,
То уся огнем палала
Від очей, речей страшних їх.
Наче божевільний, кинувсь
В ліс на лижах Гайявата:
Зуби зціпивши, а в серці
Несучи журбу нестямну,
Поспішав він якомога.
Піт із лоба котив градом,
Виступав та ізмерзався.
В теплій із линтварів свиті,
В рукавицях, Мінджікивін,
З напруженим в руках луком,
З стрілочницею на спині –
Він все мчався далі-далі
По лісах глухих, пустельних.
"Гітчі-Маніто! – гукнув він,
Звівши в небо сумні очі. –
Зарятуй ти нас, могучий.
Дай нам їжі, бо загинем!
Їжі пошли Миннегазі,
Умирає Миннегага!"
Гучно-зично в німих нетрях,
У хащах безкраїх бору
Отой лемент розкотився!
Та ніхто не обізвався,
Тільки луна сумно-сумно
Навкруги заголосила:
"Миннегага! Миннегага!"
Аж до смерку самотою
Він бродив в сумному лісі,
Серед його хащів темних,
Де колись-то поруч з нею,
З Миннегагою любою,
Він вертався від Дакотів.
Яка їм була весела
В ті часи ота дорога:
Квітки пахощі здіймали,
Щебетали пташки в лісі,
Сяли протічки на сонці.
І мовляла Миннегага
До його тоді так любо:
"Я піду з тобою, милий!"
А тепер отам, у хаті,
Біля Нокоміс старої,
Побіля гостей мовчазних,
Що здобичі дожидали,
Металася перед смертю,
Умирала Миннегага.
"Чуєш? – зопалу гукала. –
Чуєш, як гудуть далеко
Водопади Миннегаги?
То він кличе мене, нене!"
"Ні, моя дитино, – сумно
Одказала їй Нокоміс, –
То у лісі гуде вітер!"
"Подивися, – каже далі
До Нокоміс Миннегага, –
Он мій батько! Самотою
Він стоїть й кива на мене
З рідної мені хатини!"
"Ні, моя дитино, – сумно
їй одказує Нокоміс, –
То дим знявся та киває!"
"Ох! – гукнула Миннегага. –
То Погока люті очі
Засвітили у темноті;
То він мені здавив руки
У своїй холодній жмені…
Гайявато! Гайявато!"
Безталанний Гайявата,
Хоч від хати був далеко,
Та крізь ліс і через гори
Почув отой страшний вигук,
Сумний голос Миннегаги,
Що нестямно викликала:
"Гайявато! Гайявато!"
По долинах, по заметах,
Попід гіллям білих сосон,
Що від снігу позвисало,
Він вертав мерщій додому,
Зажурений та похмурий.
І почув він, як тужила
Стара Нокоміс у хаті:
"Горе мені, тяжке горе!
Краще б мені, старій, вмерти,
Лягти в темну домовину!
Горе мені! Тяжке горе!"
А як вскочив він у хату, .
То побачив, що Нокоміс
Від плачу уся тремтіла;
Як же уздрів Миннегагу
Недвижиму на ліжкові.
То так страшно з горя скрикнув,
Що у небі ясні зорі
Затіпалися від крику,
А ліси, стогнучи важко,
Захитались аж до корня!
Потім тихо, мовчазливо
На ліжко він опустився,
Сів в ногах її холодних,
В тих ногах, що вже ніколи
Не підуть за ним нікуди,
Що ніколи вже із хати
Не вийдуть йому назустріч.
Він закрив лице руками
І сім днів, сім довгих нічок
Так просидів нерухомо,
Неначе закаменілий,
Коло ліжка, не знаючи –
Чи день стоїть, чи ніч темна.
Після того прощалися.
Вирили могилу в лісі,
У глухім та темнім бору
Під цикутою сумною.
Обгорнули Миннегагу
В біле хутро з горностаю,
Положили в темну яму,
Загорнули зверху снігом,
Наче білим горностаєм,
Й попрощалися із нею.
А як зайшло ясне сонце,
На могилі запалили
Огнище з гілок соснових,
Щоб душі чотири ночі
Шлях освічувало довгий,
Що веде в Краї Блаженних.
З хати бачив Гайявата,
Як те огнище палало,
Освічуючи з-під низу
Чорнеє гілля цикути.
І не раз за довгу нічку
Підводився Гайявата
На ліжку отім самотнім,
Де колись відпочивала
Його мила Миннегага,
І, підвівшись, край порога
Сторожив, щоб не погасло
Огнище, щоб у темноті
Її душа не зосталась.
"Ой прощай, прощай! – сказав він. –
Ой прощай, моя дружино!
Я з тобою своє серце
Поховав все, Миннегаго!
Вся душа моя бажає
Полетіти за тобою!
Не приходь і не вертайся
Ти до нас на працю тяжку,
На гірке наше страждання,
Де від голоду й хвороби
Душа скніє, болить тіло!
Швидко я свою роботу
Тут скінчу й не забарюся
Побачитися з тобою
В царстві ясного Поніма,
Де царствує життя вічне!"
Примітки
Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 240 – 245.