11. Гайяватине весілля
Г. Лонгфелло
переспів Панаса Мирного
Ось послухайте, як хватко
Уродливий По-Пок-Ківіс,
Що ще звався Єнадіззі,
На весіллі в Гайявати
Танцював усім на диво;
Як музика Чайбайабос,
Над співаками співака,
Затинав завзято пісню
Про кохання-милування
І як Ягу, старий хвастик
Та на брехні такий вдатний,
Казав казок на весіллі,
Щоб гостей надивувати,
Щоб веселий був той бенкет,
Час минав щоб непримітно
І щоб люди не дрімали.
На славу стара Нокоміс
Справляла оте весілля!
Миски липовії – білі,
Ложки з рогу – чорні-чорні,
Аж полискуються зверху, –
Ломили столи у неї.
Заради такого свята
Вона по усіх сусідах
Посланців порозсилала
Із вербовими гілками;
А вони зійшлись до неї
Наряджені якнайкраще:
Одяг в їх – увесь на хутрі,
Закрашений намистами,
Підперезаний цвітними
Дорогими поясами,
Що ув очі так і били!
А у косах пишне пір’я
На всі боки розлягалось.
За обідом подавали
Перше – щуку, осетрину,
Що Нокоміс зготувала,
Потім – висушене м’ясо
Із оленя та бізона,
Перетовчене дрібненько, –
Піміканом воно звалось;
Далі – мозок із бізона,
Горб бичачий та окості
З бистроногого оленя;
Риж варений й варенички
Із товченої пшенички.
Гайявата й Миннегага
Та невсипуща Нокоміс
За столом не присідали:
Вони усім слугували
Та припрохували їсти.
А як гості попоїли,
То метка стара Нокоміс
Зараз внесла кисет з видри
І люльки всім натоптала
Тютюном з далеких земель,
Що росте у теплім краї,
Потертю із трав пахучих
Та червоною корою,
Що з верби в їх добувалась.
Потім мовила ласкаво:
"Потанцюй нам, По-Пок-Ківіс,
Той завзятий Танок Старця,
Щоб веселий був наш бенкет,
Щоб минав час непримітно
І щоб гості не дрімали".
Зараз підвівсь По-Пок-Ківіс,
Уродливий Єнадіззі,
Що до всього такий вдатний –
Чи звеселить, чи збить бучу, –
Зразу трохи не підскочив!
Вдатний був він на ті танці,
Та не згірший й до другого –
Чи в м’яча, а чи навкидьки,
Чи в забавки наймудріші –
До всього він мов вродився!
У селі пішла про його
Не дуже-то добра слава;
Всі казали: то – пропащий,
До гулянок – він найперший,
А до роботи – то годі,
Та ще до того й трусливий.
Оже на сі поговори
Не потурав Єнадіззі, –
На те він вродливий вдався
І жіночкам до сподоби!
Він стояв у свиті білій
З смушка молодої лані.
Вся вона була обшита
Кругом пишним горностаєм,
Затикана якнайкраще
Із їжака колючками,
Підперезана блискучим
Поясом посередині.
На голові в його маявсь
Лебедячий пух біленький,
А на чоботях козлових
Вигравали цвяшки всякі;
Хвости з лисиць майтолались
Коло його закаблуків;
В одній руці держав люльку,
В другій – віяло держав він.
Краска жовта і червона,
Рожева й, як небо, синя
На виду в його аж сяла;
У намащенім волоссі
Із проділом, мов у жінки,
Понатикувано всюди
Листя того запашного
Та зелених трав пахучих…
Отакий був По-Пок-Ківіс
Тоді саме, як підвівся
На запросини Нокоміс
І під голосну сопілку
Та під брязкало і бубна
Витанцьовувать почав він.
Спершу він почав поважно –
Поміж дерево подався,
Ховається то під тінню,
То на сонце виступає,
Ходе крадькома та тихо,
Наче сторожка пантера.
Далі швидше, бадьоріше…
Окрутнувся раз і вдруге,
Почав бігать кругом хати
Та через людей стрибати, –
За ним вітер так і ходе,
Листя й кіптяга кружає!
Далі кинувся на берег
Гітчі-Гюмі і по піску
Несамовито помчався,
Гепаючи що є сили
Закаблуками у землю!
За ним вже не вітер віє,
А страшенний вихор круте!
Засвистав пісок, летючи
Високо угору, й падав
Назад цілими буграми!..
Незабаром цілий берег
Засіявся могилками,
Що їх звали Него-Воджу.
Отакечки По-Пок-Ківіс
Протанцював Танок Старця.
Протанцювавши, вернувся
Знов до гостей й, сідаючи
Поруч з ними, він віялом
Одмахувався та всміхався.
Потім вдарились прохати
Гайяватиного друга –
Чайбайабоса-співаку:
"Заспівай, Чайбайабосе,
Свою пісню про кохання,
Про кохання-милування,
Щоб нам бенкет був веселий,
Щоб минав час непримітно
І щоб гості не дрімали!"
І заспівав Чайбайабос –
Немов скрипка та заграла
Чи сопілка засвистала –
Так він голосно зайшовся!
Співав він про те кохання
Та його зальоти п’яні
І, співаючи, не зводив
Своїх очей з Гайявати
Й вродливої Миннегаги.
Ось яку співав він пісню:
"Встань! Прокинься, моя любо!
Лісова моя ти квітко!
Лугова моя ти пташко,
Голосна та щебетлива!
Як дивишся ти на мене –
То від щастя я аж млію,
Мов лілія ранком рано
Під холодною росою!
Чмелить мене і з ніг вале
Твоє солодке зітхання,
Як чмелять квітки пахучі
На зорі у падолисті!
Моя думка рветься-мчиться,
Поспіша тобі назустріч,
Як рослина та до сонця
На зорі у теплім маї!
Біля тебе моє серце,
Знай, співає та зітхає,
Як зітха гілля зелене
Тоді, як суниці стигнуть.
А якщо тебе зажуре –
То на серці стане темно,
Мов темніє вода в річці,
Як насуне темна хмара!
А як тихо усміхнешся,
Серце кинеться-засяє,
Як від сонця синя хвиля,
Що її здіймає вітер!
Хай земля, вода і небо
Всміхаються та радіють,
Та мені нема відради,
Поки тебе не побачу!
Я з тобою, біля тебе!
Чуєш, як-то серце б’ється?..
Уставай же, прокидайся,
Просипайся, моя любо!"
Отак співав Чайбайабос
Про кохання-милування…
І той хвастик та підбрехач –
Старий Ягу – заздро слухав,
Як співаку вихваляли
Весільнії усі гості.
Його заздрість вгамувалась,
Як по очах він побачив
Та по киванню дознався,
Що усі бажають чути
І його казок-побрехень,
Що точить він таких митець!
Хвастик він великий вдався!
Що б де тільки не вчинилось
Чи вкоїлось щось страшне де –
Перед веде один Ягу!
І не то щоб чув про те він, –
А все бачив своїм оком!
Як послухать, що він каже,
Та дойняти віри брехням –
То нігде и ніхто із лука
Краще від його не стрельне!
Ніхто не набив за його
Сили такої оленів,
Не виловив риби стільки,
Не заганяв бобрів річних
У тенета та в капкани.
Хто у селі найпрудчіший?
Хто попливе так далеко?
Хто пірне у саме пекло?
Хто найбільше сходив світу,
Надивився див усяких?
Авжеж не хто як не Ягу,
Непритомна та брехачка!
Його усі всюди знали,
До його других рівняли.
Як, бува, почне хто-небудь
Вихвалятись полюванням
Чи завзятістю у боях,
То всі зразу загукають:
"Ось погляньте, подивіться –
Новий Ягу появився!"
Ото він давно колись-то
Із липини зв’язав люльку
І вшив жилами з оленя
Задля хлопця Гайявати.
Потім, як він трохи виріс,
Навчив його, як робити
З ясенини того лука,
А з дубових гілок – стріли…
Отакий-то був цей Ягу:
Старий-старий та поганий,
А зате брехун мистецький!
І ото стара Нокоміс
Повернулася до його:
"Розкажи нам, добрий Ягу,
Дивну та предивну казку,
Щоб веселий був наш бенкет,
Час минав щоб непримітно
І щоб гості не дрімали!"
Обізвався зразу Ягу:
"Ви почуєте сьогодня
Дивну та предивну казку
Про ворожбита Оссео,
Що колись з зорі скотився".
Примітки
Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 175 – 182.