1. Молодість Гната Бибельського

Юліан Опільський

Швидкі удари молота об ковало дзвінким гомоном неслися з кузні. Коли вривалися, місце їх займав ритмічний стукіт дрючків та астматичний сопіт міха, а тоді крізь темні ворота падало сильніше зарево на густі кущі орішника, калини та бозу по той бік дороги.

– Траф! – почувався по хвилі приказ, і знову гуділи сильні, одностайні удари, а з тьмавих воріт вискакували сніпки іскор.

Западав вечір. На дорозі десь за сонце поринало між вузькі, довгаві полоси хмар, а заховавшись за них, кидало на світ злобні, повні кривавої злючості, ворожі погляди. Червона заграва вкривала все небо, аж по боківські ліси, а по землі розіллялося наче море рефлексів далекої боротьби титанів, велетенських пожеж, вибуху всіх вулканів далеких Америк… Рівночасно від півночі та сходу приходила ніч, яка аж по сю хвилю таїлася у Чорному лісі, у борах, а може бути, що аж у поморянських нетрях десь біля . Наче казочний чорний птах розпустив по небу темні крила, а перед ним з острахом та стидом тікав світ…

– Подай чересло, Гнате! Готове?

– Уже вецує.

– Траф!

Сим разом швидше та довше товкли молоти, а кождий черговий удар глушив сухим, тупим стуком дзвінкий відгомін ковала. Так-то ковалі користали з хвилини м’якості та податливості неуступчивого заліза і в поті чола трудилися, щоби закріпити за собою успіх: новий вид, який надати бажала їхня рука мертвій масі.

Та ось десь із-поза цвинтаря донісся до воріт кузні голос дзвона, а в сю мить засичала та забулькотіла вода, у яку поклали готове чересло. Крізь двері кузні хлинула білим туманом водяна пара, а вслід за нею з кузні вийшло двох мужів.

Один тугий, кремезний, може, шістдесятилітній, виглядав, наче славний на всю Європу московський генерал Багговут, широкий та плечистий, ніби крислатий дуб у Чорному лісі, який від сотень літ ставить чоло всім бурям та громовицям часу. На випуклих грудях зложив руки, яких не постидався б і придвірний пегліван султана, а тяглі, суворі риси лиця виражу вали повагу, тямучість та ніби якийсь сум. Зате біля уст блукала черта м’якості та ніжності, якщо тільки старий звертався до сина.

З будови та вигляду син був би двійником батька сорок літ тому. Те саме високе чоло, ті самі великі чорні очі, густі брови, острі обриси вилиць. Тільки волос був чорний, не сивий, а намість ніжності гостювало на молодому лиці огірчення. Воно-то вирило біля уст легкі брижки та назначило чоло рисом гніву. З-під підкочених рукавів сорочки визирали м’язи, ті самі, що у старого, тільки більше повні, пружисті, молодечі; видко, не набув він їх виключно тільки біля коваля. І справді! Від лівого виска висовувалася на чоло біла згоїна від удару шаблею…

– Неділя йде, спочинемо! Слава тобі, Господи! – перехрестився старий, прошептавши «Отче наш».

Син не відповідав. Зложивши руки на грудях, як передше батько, глядів він у криваві блески, що вмирали на заході. На чолі поглибилася брижка, ніби нова хмарка прислонила соняшний світ. І так стояв довго-довго. Мовчки глядів на нього батько, вкінці зітхнув і поклав руку на плече синові.

– Дарма, Гнате, минулого не вернеш! Навіщо ж троїш себе спомином? Слава прогула, та гаразд, що ти дома.

Живо відвернувся син до батька.

– Невже ж ви, тату, гадаєте, що мені банно за військом? – усміхнувся зневажливо. – Навпаки, мені так весело, так добре, що я з вами, і то на весь вік!..

Коваль понурив голову.

– Ба, ти не хочеш сказати, але я знаю, чому твоє чоло супиться. Так що ж! Я не в силі дати тобі гроша на виїзд. Хоч би і продав хату, і все, що маю, то ти і року не пробув би на сі гроші у городі. А що опісля?

– Опісля? – весело засміявся син – Опісля став би я писарем у пана Венявського або домашнім учителем у якого економа чи управителя, а врешті скінчив би кар’єру за протекцією хлібодавців у якому циркулі. Про се і говорити не стоїть.

– Гей, якби так піп Рищинський післав був тебе у Відень. Він вислав, прецінь, туди сина, то і ти був би йому придався, як придавався у лацінській школі. Хіба з тебе не був би так само добрий піп або і кращий за його сина? Ти ж шляхтич!

– Так, але я не з попівської рідні! – відповів з комічною повагою син. – То за мною ніхто не обстане.

– Все-таки дяком міг би ти стати хоч би й зараз.

– І те ні! Гнат Бибельський алілуйком не буде, а там, – додав з усміхом, – і до сього Рищинський мене не схоче. Та ходім у хату! Вже і голод дошкулює. Втомився!

Замовк, та, видко, неспокій і побоювання батька убавили його вельми. Але батько не спішився йти.

– Слухай, сину, – сказав по хвилі, – я невчений – правда, але знову не так, щоби мене можна було збути чим-небудь. Мені шістдесят три роки, письменний я і, кажуть люди, що і тямучий, то ти мені баків не забивай! Тямлю я і конфедератів, і гайдамаччину, і Французьку революцію та війни, пошесті і голод, а з усього того навчився я чимало, чого не вичитаєш у ніякій книжці. Тому знаю добре, що тут у нас ніякий русин без панської ласки далеко не заїде, хіба оляшіє, знімчиться або піде в купці. Але знаю я і те, що у Відні є школи для наших людей, і тому гадаю завтра-позавтра їхати у Львів до владики… Ти лацінську школу скінчив…

– Шкода, батечку, вашого труду. Чи гадаєте, що я не найшов би був сам туди дороги? На жаль, піп із попом завсіди знаються, й одно їхнє слово більше значить, чим моїх сто. Раз я не хотів… то мені заложили всі дороги відусіль…

Замнявся Гнат, почервонів навіть, наче зі стиду, але у сутіні вечора не помітив сього батько. Зате не уйшло його уваги збентеження молодця.

– Чого не хотів? Кажи! Ось сього я, старий, діждався, що моя одинока дитина вже три роки криє від мене тайну, мов від ворога! Га! Нехай і так! Не я висилав тебе у світ, не годував тебе, не одягав, то і права не маю. Ходім!

Замкнули кузню і повільною ходою попрямували в хату. І хата, і кузня стояли край села , над потічком. Була се доволі висока, чиста, біленька хатина, яка скидалася радше на міський дімок. Довкола був сад, пасіка та яринник, але ні стайні, ні клуні не було. Тільки маленька повітка стояла між хатою а кузнею на склад заліза та ковальського знадіб’я, а під повіткою був льох.

Крізь сінешні двері падало червоне зарево від ватрака. Воно освічувало поставлену перед порогом низьку, застелену рядном широку лаву. На порозі сиділа гарна, молоденька ще жінка з дитинкою при груди. Жура і злидні передчасно поорали ніжне личко молодички, а ціною чистоти її одягу була безліч лат та направок, які видніли на її міській каптанці. Побачивши обох мужів, вона живо зірвалася, щоби побігти за вечерею, але спинив її старий коваль.

– Сиди, Маріє, не турбуйся! І самі найдемо, що потрібне, і вечеру заставимо, а ти догодуй мале та клади його спати!

Жінка всілася, прошептавши декілька незрозумілих слів. Старий зі сином підійшли до цебра з водою та вмилися від копоту й пилу. Опісля зняли з вогню казан із кашею й насипали у миску.

Тим часом Марія приспала дитину, а там і сіла вечеряти поруч господарів. Їли мовчки, закушували хлібом та сіллю, а коли виїли усю страву з миски, Марія підсипала свіжої.

– Молока з двора принесли? – спитав старий.

– Принесли, батьку, – відповіла Марія, – а й іще щось передали, тільки я маю вам се передати аж завтра при обіді.

– Що ж се таке? – поклав на стіл ложку коваль.

Блідий усміх, якийсь ніби чужий, позичений, блукався по лиці жінки. Гнат зацікавився теж і перестав їсти.

– Був економ Антко і казав, що завтра з полудня зайде сюди ніби мимоходом пан. У нього діло до вас, то ви зробіть так, щоби у вас нікого чужого не було.

– А то до нас до кузні не міг зайти?

– Казав, що не має часу, але я гадаю, що боявся.

– Чого? – двигнув раменами старий.

– Звісно, чого! – засміявся Гнат. – На злодієві шапка горить.

– Ну, не він злодій, а його пан, – покивав головою старий, та, видко, не до сміху було йому.

Швидким поглядом великих чорних очей обкинула молодиця обох мужів.

– Вони всі злодії, – сказала нишком про себе, ніби сі слова проти волі вирвалися з неї.

– Що ж він таке приніс? – спитав по хвилі батько. Знову ледве замітний усміх промайнув по личку молодиці.

– Пляшку горівки, дві – меду та з півкаменя вудженини.

– І ти все те прийняла? – обурився коваль. Молодиця розвела руками.

– А що ж я, бідна, могла вчинити? Не моя хата, не моя рідня, не моє і право. Моя тільки отся дитинка та сі ганчірки! – І вона сумним поглядом обкинула свою драну одежу. – А завтра неділя! – зітхнула по хвилі, і сльози закрутилися у її очах.

– Ага! Завтра Абрумко з принесе тобі дещо потрібне, ти розглянь, чи добре, і виторгуйся з ним. Він ще з весни винен мені гроші за два вози, то схоче тебе й мене обдурити на купні. – Тут старий поклав руку на схиленій голові жінки. – А завтра ранком, ще заки задзвонять на утреню, возьмеш, дитинко, усе те, що сьогодня приніс Антко, і віднеси до Гриця Запоточного, що сидить саме напроти двора. Як тільки пан вийде з хати, то він нехай сейчас віднесе усе і передасть Анткові. Поняла?

– Поняла, батьку! Спасибі за ласку! Досі навіть Бог на небі не милувався наді мною, – лебеділа, а сльози спливали густо по її ягодах.

– Добре, добре, годі вже! Про се опісля! Остав се, йди, мале збудилося!

Марія зрозуміла, що батько не бажає подяки, і відступила. Узяла казан та ложки і пішла у сіни мити посуду у цебрі на високих ніжках. Батько і син остали самі. Вони позакурювали люльки та мовчки гляділи на місяць, який звільна підіймався з-поза Долинок та ліса. Вкінці заговорив старий:

– Ну, а теперечки скажи, сину, чому Рищинський не вислав тебе зі своїм сином до Відня та запроторив тобі шлях до звання. Ти ось уже чотири дні ходиш у кузню, якби справді бажав стати ковалем, смієшся, жартуєш, маєш кращий одяг, чим я коли бачив на мойому віку, а мені, старому, ні словечка не скажеш, відкіля те все взялося. Бачу також, що у твойому усміхові є жовч, а не вмію тобі помогти, ні тебе розрадити…

– Що ж, хочете, розкажу! – начав син. – Се давні події, ще з того часу, як під Славковом Наполеон побив нас та москалів і подиктував цісареві соромний мир. Я був тоді у другій клясі гуманіорів і так підівчив, було, Ореста, що небагато мав із ним мороки. Тому й узяв ще другу корепетицію у ректорського приятеля Зухера, який був суддею і жив на Галицькій вулиці. Властиво, він раніше називався Сухар і був сином винаря з Комарна чи Щирця, але жінка німка та начальник суду, знімчений поляк, доїхали кінця рутенові. Він присів і прозвав себе гер фон Зухер, дістав аванс, ордер, а його син був уже зовсім знімчений.

Був се дуже любий хлопчина, кучерявий, синьоокий, живий, як іскра, веселий та дотепний, як мало яка дитина. Хвилинами, одначе, хлопчина задумувався, сумував, глядів тупо перед себе й не відповідав на питання. В таких хвилях він не понимав ні слова з лекції, і се було причиною, чому старий Зухер, чи там Сухар, узяв мене. При першій нагоді спитав я хлопця, про що саме думає він у таку тупу хвилю.

«Не знаю! – відповів збентежено. – Я й так мало коли думаю, бо й про що?»

Я остовпів. Коли старший двигне плечима й махне рукою на все та стане запиватися чи грати в карти, се зрозуміле й оправдане. Але дванадцятьлітній (щоправда, скороспілий) хлопець?..

Згодом, одначе, зрозумів я його. Він був наче той кажан між птицями та ссавцями. Мати хоробливо тряслася над одинаком, не давала ні виходу, ні книжок, засипувала цукорками і забавками, бач, грошовита була з дому. Батько всю днину чапів у канцелярії або в касині, і хлопець нудився. А коли тямучий хлопець нудьгує, то або дуріє, або… пускається. Іванко, або, як його звала мати, Ганс, був надто чемний та добродушний, щоби дуріти, а надто релігійний та непорочний, щоби передчасом бігти за повіями, бач, йому пішло щойно на тринадцятий рік. Аж ось раз при науці руської мови згадав я Іванкові, що я рутен.

«А тато казали, що ви шляхтич», – здивувався хлопець.

Тоді я йому пояснив, що між рутенами можуть бути шляхтичі та що в них є своя історія та свої бажання і цілі. Тоді він ні відси, ні відти скочив із місця, бігав по кімнаті, вкінці розплакався і каже:

«Всі дивуються, що я якийсь не той став, що давніше, а все те з того часу, коли товариші поляки сказали мені, що я непотрібно дуюся, бо мій тато навіть не шляхтич, а звичайний собі чорнопиский рутен. Я обидився й пішов до ректора на скаргу. Він покарав провинників карцером, що то, мовляв, у імперії наймилостивішого нашого цісаря такі самі добрі рутени, як і поляки. З того часу я наче між небом а землею, не знаю, чого держатися, думаю, гадаю, та нічого придумати, ні вигадати не можу. Не знаю, що відповідати товаришам, і вчитися остобісіло, тому не уважаю в школі і беру двійки. Пристану, бувало, до рутенів, то вони лають мене Гансюком, що то ні пес, ні баран. Німців у нас мало, поляки ворогують на мене ще за цей карцер та й маєш!»

Я дуже обережно пояснив хлопцеві, для чого батько балакає до нього по-німецьки, вихвалив його маму, німецьку державу, науку, німецький лад, розказав йому про минуле нашого народу, усе, що знав я про князів і козаків, та змалював злидні попівсько-хлопського побуту по селах, а далі кажу, що годі держатися тямучому народу, якого на ділі нема.

«А ви кленете його теж?» – спитав мене Ганс.

«Я ні, – кажу, збентежений, – в мене рідня та земляки рутени, я маю бути попом, не то, що ти, син оберріхтера, та ще з ордером».

Та тоді малий зірвався з крісла і закликав: «І я не клену сих змучених рабів, доки мойого життя. Тепер уже знаю, хто я, і вже не вишу у повітрі, як жидівський оселедець. Ура!»

З того часу хлопець як не той став. Учиться, відповідає, цікавиться наукою, як ніколи. Стара Швабиця підвечірками годує, ковбасою напихає кишені, а коли з кінцем року дали свідоцтва, Ганс дістав першу локацію. З того часу мав я дві корепетиції з Орестом і Іваном через оба роки філософії, а коли скінчив науку, був певний, що вийду в пани.

Тоді востаннє приїхав я на ферії сюди в році 1808.

Гнат спинився, в оповіданні і відітхнув глибоко. Батько покивав головою.

– Так-то воно було? Я й не знав. Тут піп Рищинський розказував, що Ореста взяли до Відня, але тебе ні, бо ти непотріб і не здав кляси, чи як там. Щастя, що наша бибельська шляхта не дуже-то журиться про науку, а то сміялися б над старим, що то цілих штанів не має, а сина на пана вчив. І так дитятинські хлопи сміються. Але ти кажи, яким світом ти попав у військо, а не у семінарію.

– Десь після Маковея, коли вже була пора збиратися у Відень, покликав мене Рищинський до себе.

– Так, пригадую собі! Був тоді навіть вельми ласкавий і дивувався, що ти за п’ять неділь і носа не показав під його смереки на попівство.

– А знаєте ви, тату, чого він від мене хотів?

– Ні!

– Він хотів, щоби я йому присяг, – дословно кажу, – присяг, що якщо скінчу богословіє, то оженюся з Наталкою…

– Що? – крикнув старий. – З сією… сією гувернанткою?

– Так! Відколи вона втікла за сим паничем у , відтоді старому пішло, як із каменя. Куди-то не пирав, кого не чіпався, чого не обіцював! Ніхто Наталки не хоче, навіть не приїде поглядіти, яка вона, та цяця. Коли її наздогнали у Бурштині, зчинилося збіговище: було кілька попадь на торзі, а кількох попів у заїзді – та як узяли на язики, то від угорської границі по Томашів усе загуло про нечуваний бешкет. Ось і ви, батьку, називаєте її гувернанткою. Нібито вона сьому винна, що мати посилає її у двір учитися з панною Анелею? А що навинувся панич? Мій Боже, всі паничі такі! Шкода дівчини, бо гарна і добра, а що нерозумна, – то на те дівчина і є.

– Та воно правда, але все-таки на таке м’ясо нашої собаки не зловиш! – втяв старий. – І якби ти…

– Якби я був хотів, то ні ти, ні людські язики мене не злякали б! – рішучо заявив Гнат. – На жаль чи на щастя, мені і не снилося про подружжя, і я відказався. Тоді Рищинський загрозив, що розголосить скрізь, що я масон, ліберал, що ні в Бога, ні в цісаря не вірує, і я не то попом, але і дяком, ні учителем не буду міг стати.

Дармо нагадував я йому, що його Орест без мене хіба по селі жеребцем іржав би, а батькові корови ішли би, ось як у Бокові, на придане для дівок. Дармо обіцював, що й дальше заопікуюся ним у Відні, бо по-німецьки вмію не гірше німця, – усе дарма. Старий запінився, вилупив очі, люльку стовк до порога, цибухом валив об землю, а ногами тупотів, наче кінь у стайні під час пожежі. А, знай, заєдно своє репетує:

«Бери Наталку – все твоє, що бачиш. Маю п’ятдесят моргів власних у Сернках, гроші, достатки, та й моя парохія і мій вік ще не минаються. І тобі вироблю парохію, де захочеш, я митрополитові свояк. Як же ні, то попрощайся з реверендою і кольораткою».

Та тоді взяла й мене злість, я плюнув і пішов, домів. Ви знаєте, тату, що я бажав завсіди жити на селі для простого народу та для науки. Сі всі книжки, які привіз я зі шкіл, – мої. Я купив їх за гроші, які діставав від Зухера. Мої товариші ходили по шинках, прогулках, грали в карти тощо. Я купував книжки і гадав, що вони дадуть мені все, чого не дасть життя. Прецінь у нікого нема тільки вільного часу, що в попа на селі. У других краях попи вчать себе і других, пишуть, друкують, а в нас… Пасуть себе і товар, ну і продають теж одно і друге! – докинув по хвилі. – Не дивно, що мужик туманіє між нагаєм та горівкою, а панам буцімто не у своїй державі, під забором, як кажуть, ведеться, мов у раю. Гей!

– Звісно, крук крукові ока не виклює, панові полякові ближчий пан німець, чим власний мужик, – підтакнув старий.

А Гнат розказував далі.

– Важко було мені розставатися з моїми замислами, та годі було інакше. Не судилося мені жити між моїми на селі, і у городах живуть люди, а чимало може свій суддя, коморник чи циркулярний комісар. І у Львові можна було скінчити науку. Пішов, я, як знаєте, пішки босоніж у Львів. Аж за , геть на балках, надів чоботи та став десь коло полудня з Вороновської гори сходити на Галицьке передмістя.

І тут бачив я табор новобранців, які зі співами та криками кликали мене до суто заставлених столів. Се, знаєте, добровольці йшли тоді до війська, бо на рік ладилася війна з французом. Та я не гадав тоді йти під кріс. У мене була легітимація, свідоцтва, і я з жалем глядів на запиті лиця добродушних, за вояків поперебираних мужиків із львівського циркулу.

При Галицькій брамі стрів я батальйон гренадирів п’ятнадцятки – теж свої люди, ба, навіть пізнав одного поповича з… Сі вже більше мені вдалися, та все-таки і в голову не клав, що ще сеї ночі спатиму між ними. Аж ось за брамою, десь біля шпиталю коло єзуїтів, хто йде повільним качим ходом? Зухер! Я здержався, зняв шапку і привітав його по-давньому, та він наче чортяку побачив, поблід, замахав палицею, мало що не вбив. «Геть, прокляте насіння, ти, шкіднику, ти, бунтівнику, ти, якобіне!» – зверещав, аж люди стали зглядатись.

Що там сталося? – питав я себе, та ніяк не догадувався приводу до злості та крику. Зухер побіг домів, а я за ним. Він затріснув, одначе, мені двері перед носом, а по хвилі задніми дверми вибіг Ганс, червоний, мов грань, і, кликнувши на мене, побіг у сторону старого арсеналу. Я слідував за ним.

Біля ми посідали, і там розказав мені Ганс, що причиною злючості батька було, що він при вписі у Терезіянум подав себе за рутена. Мати розплакалася, розкричалася і намість висварити сина вибила патинком по лиці – тата. Старий закипів злістю і сказав Гансові, що за кару не допустить, щоби яка-небудь зі шкіл прийняла мене на науку. Усюди описав мене якобіном, у якого немає ні честі, ні тямучості, тільки палка, забита революційними ідеями. У сих часах вистало і сього, щоби мене знищити. Мене відправили з нічим і у піярів, і у семінарії, і у медичній колегії. Оставали тільки єзуїти, тобто латинське богословіє у театинів.

– Як-то, на що ж вийшов би ти від них? – допитувався батько.

– На польського ксьондза…

Старий аж занімів і випустив із рук коротку люльку.

– Що?.. Ти… польським… ксьон… дзом? – промимрив.

– Так! Се було одно, що оставало, а друге – се військо. Я не мав і крейцера при душі, тільки було мойого, що одежина та кусок хліба у торбині, що дав мені якийсь мужик під Ходоровом. І так, бачите, став я вояком, надів білий кабат, сині штани гренадира, лєдерверки та високе космате чако з двоголовим орлом і начав службу охотника. Офіцери вельми дивувалися, побачивши, що я, шляхтич, який щойно скінчив латинську школу, пхаюся в рекрути, але я бачив уже, як лукавством годуються люди у світі, злукавив сам і сказав, що бажаю пролляти кров за цісаря і волю. Після муштри мене взяли сейчас у канцелярію, але після двох місяців я відпросився у лінію, бо зачував, що йде війна. Мене зробили капралом, швидко опісля фельдфебелем у полку Цаха, а після битви під Асперном сам архікнязь іменував мене офіцером.

З отвертими устами глядів батько на сина.

– – Я… як же се можливе, що ти… тут? – спитав.

Нервно засміявся Гнат.

– Що ж, не на вояка я вродився. Після Асперну прийшов Ваграм і мир, та я, як доброволець, служив аж досі і щойно за три роки подався до димісії. Сам генерал Кольоредо питав мене, чому не бажаю служити далі. Та я висидів за книжками весь час від 1810 року до літа сього року. Поздавав іспити у Відні і можу вступити у державну службу, коли і де захочу. Тому відповів, що мушу вертати до краю, бо без протекції не дійшов би я у армії вище капітана, а се для мене мало. Генерал покивав головою, засміявся, тріпнув мене по плечі і каже:

«Ваша правда, гер фон Бибельський, маєте абшіт, їдьте домів. Відправу дістанете осінню, на адресу, яку оставите в канцелярії корпусу. Все-таки прошу вас пильно стежити за вісточками з пограниччя, а якщо зачуєте щось важного, сейчас подавайте мені до відома. Тепер готовляться важні події, й одна людина часом більше варта, чим ціла дивізія».

Зі сим я і вернув. У мойому клункові є повний офіцерський мундир та триста золотих, які дістанете ви, як тільки прийде відправа. З нею я і вступлю до суду. Декорованому офіцерові швидше повірять, чим якомусь там Зухерові у поєзуїтському будинку. Ось і все! Як бачите, добився я таки усього, чого бажав. Попом не буду, але можу в кождій хвилі вступити у цивільну службу. Так проте, я не розказую нікому своїх переживань, ні успіхів, а й ви заховайте їх для себе.

Так, я свобідний і не потребую зважати ні на що й на нікого. Я зовсім не бажаю собі, щоби мене вважали чимось більше, як тільки недовченим пройдисвітом. А й воно краще оттак із молотом при ковалі вимахати зі себе усю злість, якою накипить у світі руське серце.

Примітки

у поморянських нетрях десь біля Краснопущі – географічна помилка, мабуть замість Поморян мали б стояти Підгайці. М. Ж.

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 404 – 413.