15. Гнат звітує з поїздки

Юліан Опільський

У Слонімі, у головній кватирі Шварценберга, віддав Гнат свої депеші саме в сю мить, коли маршал дізнався про наступ московського генерала Сакена на корпус Ренієра під Білостоком. Адмірал Чічагов, який вів дунайську армію цісаря Олександра на лінію Березини, полишив був Сакена проти правого крила «Великої армії», щоби він задержав його на собі й не допустив австрійців та саксонців до участі в рішенню судьби Наполеона під Борисовом. Рівночасно з Гнатом наспіли ад’ютанти генерала Ренієра та маршала Сен Сір; перший, давній знакомий австрійської кватири Ляйтгольд, привозив уклінне прохання про піддержку, другий – з рук герцога Бассано рівнозвучний приказ імператора.

В виду сього все ждало на слідуючий день виступу у похід настрічу «Великій армії». На превелике диво, одначе, маршал попрохав за собою графа Кольоредо та Гната і, відбувши з ними довшу нараду, таки тої самої днини видав приказ зігнати з поля московські чати, а там і вдарити усією силою… на Сакена.

– Nous avons l’ennemi devant nous! – заявив герцог не без злоби ад’ютантові генерала Сен Сір. – Оставляти його за собою – се був би un absurde militaire, на який вільно пускатися імператорові Франції, та ніяк не ялося йому, звичайному генералові австрійського кайзера.

Сю відповідь Шварценберга прийняли всі з незвичайним вдоволенням, бач, нікому не всміхався похід у непролазних сугорбах крізь безлюдні бори півночі. Дехто розумів навіть, до чого гне маршал, та ніхто не смів про се говорити, а граф Кольоредо усміхався тільки приязно до офіцерів штабу і вів голосну розмову про сподіваний весною мир.

До вечора мало не всі відділи були в поході, канонада гуділа грімко, а скоропадна пальба крісів переливалася сюди й туди, ніби пожежа у тростнику. Вивантажені вози обозів дудніли, їдучи за військом, а хмара чорного вороння з противним кряканням проводжала довгі колони сірих плащів та високих чак. На брудні, мервою та гноєм вистелені вулички містечка вироїлася жидова.

Тисячні толки про причини та наслідки виступу австрійців понеслися між товпою. Ще недавно був тут адмірал Чічагов, зелені мундури, гуртки українських козаків крутилися скрізь, а ось тепер із усіх хат виходять білокабатники, що викрикують та кленуть на сімох мовах. Що ж буде далі? Як те скінчиться? Хто буде паном у городі? З городського дому раз у раз виходили у суто польських строях члени міської та повітової управи з оживленими або зажуреними лицями. На площі біля фари роздавали підофіцери збрую між місцевих ополченців, які мали обняти службу безпеки намість виступаючих у похід військ. Словом, діялося щось небуденне, велике.

З вістей, які привозили зі світа всевідучі жиди, всі знали, що положення «Великої армії» далеко не таке світле, як читалося у бюлетенях головного штабу; усієї правди не знав, одначе, ніхто, навіть герцог Бассано, заступник і alter ego імператора у Вільні. Не дивно, отже, що Гната, як тільки вийшов від маршала, вмить обскочив цілий ряд міщан та багатих жидів, які прохали його до себе на кватиру.

Гнат не дав себе, одначе, намовити і станув у заїзді, у малій кімнатці, куди й велів собі подати вечерю. Саме кінчив їсти, коли, не стукаючи у двері, з незвичайним у нього поспіхом увійшов Кранцберг у службовому однострою з шарфом.

– Здоров, брате! – закликав і з усією щирістю, на яку могла здобутися його холодна вдача, стиснув руку Гната. – Я до тебе з ділом. Ось гроші від графа та ще й отеє!

Тут передав йому малу коробочку та великий зверток урядового паперу.

– Що се таке? – здивувався Гнат.

– Се патент на капітана і ордер, братчику! Ордер неабиякий – Марія-Тереза за воєнну заслугу! Давай, піділлєм його як слід. Гетка, Гетка!

Прилизана голова Гетки всунулася крізь двері:

– Цу бефель, гер оберст!

– Вино приніс? Де воно?

– Зде!

У кімнатку всунув Гетка кіш із пляшками та піднос із закускою, чарками, тютюном та люльками, а по хвилі на приказ Кранцберга приніс ще каламар та погане гусяче перо.

– Як же се можливе, щоб ти приносив мені аванс, раз я подався у відставку? – питав Гнат.

– Ба, ми, – тут довгий, худий Кранцберг випнявся по змозі черевом уперед, – ми дуємося, нічим перевертень Моро, коли його Меттерніх поклепає по плечі, дуємося, бо хотяй ми і не маємо ніякої офіціальної функції, то на ділі саме ми, а не маршал заступаємо тут високу особу цісаря Франца. Усе, що зв’яжемо чи розв’яжемо, одобриться у Відні, тож як тільки ти виїхав, до канцелярії корпусу пішов приказ із відповідною інструкцією. Вийдеш у відставку сотником, ось і все. Дома, певно, жде на тебе відправа, а тут маєш зворот коштів подорожі. Будь ласка, напиши посвідку!

– Але ж я дістав був потрібні гроші ще до виїзду!

– Ну, ти видав їх, отже, тобі належиться винагорода: і зворот. Розумно?

– Ні!

– Так бери, не розуміючи, а як підпишеш, то я тобі поясню, як-то воно є і чому. О так, гарно! А ось се гроші!

Подав Гнатові зверток високоциферних банкнотів, а сам вписав суму у посвідку.

Несподівані дарунки й відзначення збентежили Гната до решти, так що він щойно по добрій хвилі насилу скермував свої думки у правильне русло логіки. І ось, зіставивши останні події, дійшов до висновку, що йому платять як шпигунові. За віщо ж дали йому стільки грошей? Чи за се, що бачив він там далеко на московському шляху? Чи, може, за се, що він «спрягав» із виду Венявського? Вправді, за такі вислуги не дають військових ордерів, але все-таки Гнат пожалів, що так швидко підписав посвідку, яка вже покоїлася у глибокому портфелі Кранцберга. Засміявся вимушено.

– Я послухав вас, гер оберст, – сказав, – послухав, не питаючи про ближчі подробиці та причини. Але тепер, будь ласка, поясніть мені все те як слід.

– Гм! Бачу, що в тебе знову рутенська чи шляхетська бута стає навспинячки, – посміхнувся Кранцберг, наливаючи вино, – але, вибач, я добре знаю, що тобі по голові ходить, тому питаю: чи пив би я з тобою вино, якби у твойому поведенні чи в ролі, яку ти відіграв, була хоч тінь нечесті?

«Се правда! – погадав Гнат. – Кранцберг стояв зависоко, щоби в’язатися чиїми-небудь приказами або бажаннями, хотяй би це були прикази чи бажання навіть графа або герцога. Сам факт, що він сидів тут та пив токайський нектар у його товаристві, давав запоруку незмінної приязні, приязні, яку цінили навіть на цісарському дворі». Повеселішав відразу, а й по лиці полковника промайнув легкий усміх. Він попивав і говорив далі.

– Та заки поясню тобі сі новорічні дарунки, ти розкажи мені, про що ви там без мене говорили у кватирі маршала. Я знатиму про се й так, та воно цікавіше почути оповідання з уст головної дієвої особи, а крім сього, для самого пояснення наслідків подій треба знати її перебіг по можності точно. Ось бачиш, я знав уже раньше, що ти дістав аванс, але гроші й ордер велів граф передати тобі щойно сьогодня після вашої розмови. Тим-то я й хочу її знати. Невже ж вона має остати в тайні?

– Гадаю, що так, і, доки життя мойого, поза тобою не дізнається ніхто й ніколи, про що говорилося сьогодня у кватирі маршала. Мене, щоправда, ніхто не зобов’язував мовчати, гадаю, одначе, що генерали вважали зайвим пригадувати мені сю першу повинність тямучості. І саме тому, що ти, коханий, належиш до сієї нечисленної кляси двоногих ссавців, яких назвали вчені Homo sapiens, то і розкажу тобі все, як на сповіді, і з таким самим застереженням.

– Гм! Кажуть, що тільки ми, з аристократії, вміємо бути дипломатами, а тут не знаю, чи хто з моїх віденських сподвижників зумів би мені так ясно сказати: «Мовчи, якщо почуєш, та краще був би вчинив, якби не був питався».

Засміялися і попили. Повіяло знову давнім, добрим духом між обома.

– Князь Бассано, Маре, – начав Гнат, – прислав з Вільна депешу з приказом сейчас злучитися з дивізією Дюрют, вдарити на наступаючого Чічагова та принайменше здержати його біля Пружан. Якщо було б можна, то найкраще було б для усієї виправи, якби так його вдалося виперти на південь. Наслідком сієї депеші були усі ваші рухи останніх днів. Чічагов у свідомі своєї переваги полишив проти вас Сакена, а сам попер щодуху на північ, щоби відтяти відворот імператорові. Сакен одержав від Кутузова такий сам приказ, як ви від Наполеона, а саме: щоби за всяку ціну не пустити вас туди, куди пішов Чічагов. І так уже Сен Сір, Удіно і Домбровський пильнують боків та задів центра. Сакен ударив на Ренієра, а сей вислав Ляйтгольда за підмогою. Саме на се надіспів і я з депешою. Усі ті подробиці вийшли з розмови, яку вели оба генерали під час, коли Шварценберг розвивав із обгортки та розпечатував письмо. Він прочитав її, почервонів, мов грань, і подав графові.

– Радьте ви, – сказав, – радо послухаю вашої гадки.

Граф прочитав депешу півголосом, і я зачув (про що, впрочім, знав уже раньше), що увесь корпус має форсованим походом якнайшвидше зайняти визначене місце у боєвому фронті біля Борисова. Кольоредо погладив свої шовкові «бачки» і звернувся до мене:

– Гер фон…

– Бибельський! – поспішився я доповнити, бо з прижмуреного ока догадався вмить, що граф бажає князеві показати, як-то моя особа є і була тільки звичайним ординансом.

– А, Піпельскі! Отже, гер фон… Піпельскі, скажіть мені, у якому стані є центр «Великої армії» і які замисли головної кватири. Надіюся, що маршал Бертьє поінформував вас про все, що треба знати маршалові та шефові його штабу.

Я поклонився і розказав у оглядних виразах усе, що бачив, а саме, що з усієї армії остало, може, вісімдесят тисяч мужа, з яких тільки ще, може, четвертину можна вважати військом, а все останнє – се недужі, ранені, каліки, мародери, які серед несказанних трудів та терпінь ідуть хресним шляхом зі Смоленська у Вільно без припасу, без коней, без гармат. Дух у армії остільки добрий, оскільки кождий волить умирати з крісом у жмені, чим подихати на шляху. Усієї кінноти набралося тільки шістсот голов, а то з офіцерів, які служать як рядові. Командують ними полковники як поручники та генерали як ротмістри. Сам імператор іде не раз пішки, а штаб мусить раз у раз прохати між жовнірами дров для його костра. За армією тягнеться безконечний, непроглядний обоз, а в ньому жінки, діти, каліки та маса награбленого в Москві добра.

Та тут вмішався маршал, якому моє оповідання було вельми не по нутру.

– Як-то? А чому ж команда не забере в обозах коней під гармати? Все те, що чую, се просто неймовірне!

– Але правдиве, – відповів я з поклоном. – Жовнір, який краде і грабить, може ще бути добрим, хоробрим вояком, але такий, що вже награбив собі майно, перестає ним бути в одну мить. Він не бажає уже наражувати життя і радо глядить собі бічної дороги, щоби спасти надбане та поза всякою небезпекою розжитися на ньому.

Так само деморалізується рядовий, якого у злиднях покидають офіцери, а тут саме одні поїхали передом, щоби якмога найшвидше вирватися з ледяного пекла, а другі пильнують не підвладних, а підвод із добром. Серед такої армії, при двадцяти степенях морозу та цілковитій недостачі поживи, карність виключена. Ніхто не послухає зазиву, а впрочім, забрати обозові коні – значило би віддати в руки ворога тисячі французьких родин, жінок, дітей, слуг, які будьто йшли за військом, будьто ще здавна жили у Росії. На них-то обрушилася б уся злоба варварів, а на таке не згодився б хіба ніхто.

Імператор видав вправді приказ реквізувати всі зайві коні, навіть його власні для ранених та недужих. Так що ж! Підвода з розкішною посудою, златоглавом чи шовками куди цінніша якихось там німецьких чи португальських «камерадів». Ранені остають на морозі, на ласці козаків чи волоцюг, а підвода їде далі! Хто допильнує сповнення приказу, коли похід тягнеться милями? Щодо маршала Бертьє, то він, передаючи мені письмо, сказав: «Передайте се письмо герцогові і з’ясуйте йому, що наше положення над Березиною може стати, – тут зупинився і пригриз губи, – дуже важким, якщо з його боку не буде потрібної диверсії». Тільки й усього!

Коли я скінчив звіт, герцог Шварценберг не відповідав довгий час нічого, тільки губи дрожали йому від внутрішнього схвилювання. Вкінці сказав:

– Нечуване, страшне, неймовірне! Де ж ділися сі припаси, якими вкриті були весною всі шляхи?

– Се знає Бог, доставці, а дещо і козаки! – відповів я. – У «Великій армії» легше про кусень людського м’яса, чим про горнець рижу.

Та тут кинувся маршал.

– Що ви таке, поручнику! Стоїте перед зверхниками, тому не верзіть дурниць!

Я озлобився і кажу:

– Знаю, світліший, що так є, і тому говорю тільки правду, за яку ось і моя порука. Впрочім, і поза службою між вашою могутньою рукою а мною нема ніякої запори. Відвічаю за все, що кажу, бо в мене нема ніякої причини лукавити або скривати що-небудь.

– Се очевидне, – укинув тут Кольоредо, – що гер фон…

– Бибельський, – підповів я.

–…Піпельскі говорить правду. Тим-то й вам буде добре послухати приказів. Нагоду до сього дають вам саме інструкції Мюрата чи там герцога Бассано, ну і прохання Ренієра. Всі ті письма тільки на сповид противорічать собі, а на ділі всі вони домагаються диверсії. Начнім, отже, від сього, що найближче, й вдаряймо на Сакена. Чічагов вернеться, – а принайменше повинен вернутися з дороги йому на підмогу, і ціль буде осягнена.

– Так, але якщо не вернеться, то «гранд арме» над Березиною пропаде до решти. Так воно й буде. І ви, і я добре знаємо, що Сакен – се тільки вудка на наші два корпуси, – замітив герцог.

– Не ви, ексцеленціє, Божим провидінням, і не я, та оба ми – цісарські офіцери. Як такі, не можемо передвидіти у ворога такого абсурду, щоби, йдучи офензивно, оставляти за собою ворожу армію. А там, як би воно й не було, то завсіди втрата двадцять сімох тисячів війська для ворога – се неабияка полегша для імператора.

– Гм! Може бути, – покрутив головою маршал, і на сьому покінчалася розмова.

Фон Кранцберг не перепинював звіту товариша, тільки завзято смоктав люльку та пив вино. Вкінці вийняв люльку з рота.

– Дива розказуєш, брате, і я не дивуюся, що Шварценберг тобі не вірив. Граф Лівен мав рацію, а старший Шарнгорст теж. Все те є добре й корисне, але страшне.

Якийсь неартикульований звук видобувся з уст Гната.

– Ох! Не знаєш ти, брате, як несказанно підлою, низькою та поганою креатурою є людина! – закликав. – Усі кличі ідеалізму, усі романтичні зриви погубив я на сьому жахливому шляху. Та найгірше всього є се, що я сам став поневолі орудником сієї погані, бо завдяки мойому звітові нещасні, на смерть засуджені гасячі нуждарів не матимуть піддержки нізвідки.

Фон Кранцберг покивав головою.

– Так-то так, камерад, але ти почисли сі тисячі наших, які загинули ні за що на полях Італії, Німеччини, Австрії! Ти перепливи море сліз, розлите матерями, жінками та сиротами побитих, а зрозумієш справедливість історії.

– Ба, я бачив, як гинули вояки у битві, та мені не було жаль їх молодого життя, бо там боролися люди з людьми і смертю платили за смерть. А тут сліпе живло…

– Невже ж народи не живло? – спитав Кранцберг. – Невже ж вільно його визивати безкарно?

– Ох, ти не бачив сього, що я, тому базікаєш про якусь там відплату чи справедливість, а тут між тим…

– Не бачив я одного, не бачив ти другого, та все бачила історія, а вона любить дуже справно та точно зводити рахунки володарів і народів.

Гнат засміявся.

– Гадаєш? Ну, так, видко, ваша західна історія пильно студіювала християнську етику, а наша східна остала варварською під впливом східних чи західних варварів та північних деспотів. Вона і платить нам за кров міліонів хіба від часу до часу фантомами волі… Та лишім се! Ось розкажи, що мав розказати передше.

– Правда, я винен тобі вияснення. Отже, як тільки ти вийшов, князь покликав ад’ютанта писати приказ, а граф, незвичайно вдоволений, післав мене за ордером та грішми до своєї кватири. Я приніс одно і друге і сейчас мусів виповнити грамоту. Опісля він сам поховав усе у коробочку та обгортку і велів передати тобі, кажучи: «Жаль мені, що у сього Бибельського нема з півміліона доходу, а то був би з нього першорядний генерал, міністр чи яка друга фігура. А так, ти знаєш, що наш цісар страшенно не любить, щоби хтось думав або стремів понад стан та майно. Тому перекажи капітанові, щоби зле не розумів мойого поведення при маршалі. Воно краще, що його вважали тільки підрядною людиною і не підозрівали, що найважнішу місію у цілій кампанії сього року довів до кінця… поручник, і то всупереч волі володарів світа. Та, проте, йому належиться призначення хоч би від сих, що збиратимуть плоди його труду та славу його заслуги. Дарма, живемо в Австрії!»

Гнат двигнув плечима.

– Я не маю жалю, ні претензій, а що граф признає мою працю, так і я возьму, що дає. Тож ти передай йому від мене поклін. Сам не піду, бо і я гадаю, що краще буде, якщо князь не підозріватиме у мені довіреного відпоручника графа. Він, як кажуть, мимо свойого йовіяльного вигляду, першорядний інтриган і дипломат, щось ніби Кутузов у імператора Олександра. Він догадався б умить, що мій звіт спрепарований навмисне, щоби роз’єднати його з імператором.

– Правда, і тоді він небо і землю порушив би, щоби підтяти воєнну партію у Відні, а на сьому терпіла би вся держава.

– Так, у звіті нема ні словечка ложі. Усе правда!

Замовкли на хвилю і пили вино, доки нагло не засміявся Кранцберг весело і грімко.

– Ти чого смієшся?

– Заложися, Бибельський, що, мимо сієї приязні з Наполеоном, у майбутній війні начальним полководцем буде, певно, Шварценберг.

Гнат усміхнувся.

– Заложився б і я, та не маю з ким, бо оба ми одної гадки у сьому.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 529 – 536.