6. Зустріч із козаками

Юліан Опільський

«З наведених історичних подій та висновків стратегічної та меркантильної природи слідує явно, що сила усякої імперії на Сході лежить у землях України. Розуміли се турки, розуміли москалі, розуміли до часу і поляки. Як довго Польща удержалася в посіданні сих земель, так довго поза її престижем не видко було варварської Москви. Властиві, одначе, польському режимові методи, як також свідомість окремішності в українському народі, викликали повстання і розвал польської влади на сих землях. У внутрішнє розладдя на Україні мусять вмішуватися так поляки і москалі, як і турки, тож наслідком був розбір, а врешті цілковите обсадження України царатом, який з того часу станув одною ногою на Балтику, а другою – над Чорним морем.

Польща, яка, втративши свою основну опору, втратила й самостійність, має тепер саме можливість відбудови під протекцією Франції, одначе вона, без сумніву, посягне і по українські землі, користаючи з походу на Росію, забере опісля і Галичину (як се, впрочім, потверджує трактат), одним словом, вона стане на місці Росії володарем Близького Сходу. Вчинить вона се, як сказано, у злуці з Францією, не оглядаючись зовсім на Його Величність наймилостивіше нам володіючого Цісаря та його Дім. Сувереном буде нащадок Понятовських або який французький маршал.

Супроти сього вигляди на Іллірію маліють, а ще більше обкроєння в користь Італії чи Рейнського союзу стає вельми правдоподібне. Та се не є річ найнижчого слуги вашої ексцеленції мішатися у політику, я бачу тільки небезпеку, що також на українських землях Росії може вибухнути повстання польської шляхти, а се могло би загрозити цілості і спокоєві країв Його Величності Цісаря».

Граф звернув своє молодече лице та ясні очі на марсову появу свойого бувшого офіцера, і легкий усміх промайнув по тонких жіночих його устах.

– Enfin! Не знав я, що мав між офіцерами мойого корпусу такого дипломата і, певно, не дуже радів би зі сего його величність цісар… на щастя, ви взяли вже свій Abschied, і тому можу з вами побалакати. Вам ходить про посаду при штабі?

Кров кинулася до лиця Гнатові.

– Ексцеленція не дочитали до кінця, – перепинив генерала. – На меморіалі підпису нема.

– А се чому?

– Бо тут не про автора іде річ, а про справу.

– Яку справу?

– Справу русинів, ексцеленціє, про яких шкіру б’ються. Українці і ми – се одно!

– Гм!

Граф дочитав ще, як-то автор письма піддає гадку відпоручникові правління так повести діла на Волині, щоби не допустити до інсурекції поляків на півдні, а там спер голову на руку і задумався. Вкінці підняв очі знову.

– Ви, гер фон Бибельський, або дуже хитра людина, якої я збагнути не в силі, або фантаст-романтик! – сказав врешті. – Правда, Кранцберг?

– Ексцеленція позволить, що заперечу. Бибельський хитрощами і мухи не вб’є. Є у нього сентимент щирий і палкий. Він для себе нічого не править.

– Так, він фантаст-романтик.

– І се ні, ексцеленціє! – відповів сим разом Гнат. – Я знаю багато дечого, чого не бачите ви зі своєї висоти. Я боюся для своїх шкоди з нового майбутнього стану Європи і тому пишу, без огляду на успіх.

– А чи знаєте ви, лейтенанте Бибельський, що майбутня Польща мала і має бути під секундогенітурою Габсбургів?

Генерал очікував незвичайного вражіння своїх слів, але помилився. Гнат тільки усміхнувся.

– Фон Кранцберг знає їх та їхній спосіб думання. Ніколи австрійський принц чи німецький князь не сяде на польському престолі: москаль, швед, француз, волох чи мадяр, чех чи китаєць – німець ніколи! Сього не обіцює Габсбургам ніхто з поляків, а якщо обіцює, то бреше. Я знаю, що говорить і думає польська шляхта.

– Ну, а народ?

– Чи ексцеленція гадають, що польські мужики бажають повороту Польщі? Вони найрадше у власній крові скупали б усіх панів, щоб самим стати на їх місце або хоч їх збутися. Для них, щоправда, кращий чужинець, але і вони не люблять німців, так сказати би, безпосередно, живлово. Правда, по містах населення надіється добра з відбудови Польщі, але міст мало, а й то малолюдні й убогі. Позволю собі при сьому висказати здогад, що імператор французів, може, саме тому не проголошує відбудови, бо не бачить ніде народу, який бажає окремішності. Він привик стояти на чолі усієї нації, а хто є другої гадки, сей… емігрує! Тут саме ті емігранти відбудовують державу, а весь загал… дрімає. Мені здається, що одностайний зрив усього народу дав би йому силу куди більшу від силуваної помочі Пруссії чи Австрії, і саме сього зриву не видко, не чути, нема! Такий геній може не бачити сього, але відчуває се напевно.

Граф стягнув брови та у задумі мовчки гладив м’які кучерики побородів, які обрамовували його повне лице. Вкінці підняв очі знову на Гната й усміхнувся.

– Дякую вам, пане Бибельський, за вашу щирість. У ваших словах слідно незнання дипломатичних тайн, бо ж ви їх не могли збагнути, коли не знають їх деякі короновані голови. Все-таки є в ваших словах чимало цінної правди, при сьому щирість і сей розмах, який робить з людей героїв. Тому, якщо можете, їдьте зі мною як мій агент до тайних поручень. Мені говорив Кранцберг, що у вас діло при «Великій армії», то все добре складається. Гадаю вислати вас туди сам, в кождому разі дам потрібні папери. Сьогодня після обіду виїдемо.

Фон Кранцберг і Гнат вийшли від генерала і пішли полагоджувати усе потрібне до виїзду. Після обіду заїхала чимала ляндара і дві берліни, а рівночасно явилася пікета драгунів, якої вахмістр віддався приписово під команду Кранцберга. Драгуни вели зі собою ще два вільні коні, а чотири мали під рукою слуги графа. У немалих чемоданах, які поприв’язувано до повозів, були і харчі на дорогу, з огляду на це, що, не завсіди можна було надіятися вигідного нічлігу та вечері. Осібних возів з поживою не було, бо генерал любив їздити швидко. Тим-то, коли сонце перейшло на захід і легше вже припікало, подорожні були вже біля .

Генерал їхав ляндарою з ад’ютантом намісника, якому давав ще всілякі припоручення у справі стереження східної границі. Не міг він видавати розпорядків самому намісникові, але міг передати багато дечого його прибічникові, щоби французький відпоручник у Відні або польські пани в Галичині могли вважати підприняті міри особистими примхами намісника, а не виконанням розпорядків двора.

Кранцберг і Гнат їхали теж разом, і зразу спали оба, розклавшися вигідно на подушках берліни. Невиносимий гуркіт та трясениця на нерівному бруку жовківського ринку збудило їх, та, на превеликий жаль Кранцберга, граф розпрощався тільки із ад’ютантом, а там видав приказ перепрягти коні і сейчас їхати дальше.

– Спішиться! – завважив Кранцберг невдоволено. – Певно, знову прийдеться спати в повозі не роздягаючись, як уже раз минувшого тижня над Сяном.

– Що ж, – засміявся Гнат. – У кареті не змокнеш, під плащем не змерзнеш, від чого ж горілка та ватра?

– Ба, ти завсіди вояк, а я… бігме, не знаю, що я сам. Однострій ношу, а замість шаблею махаю пером. Їжджу на кріслі, проливаю чорнило і слухаю громів… з уст генерала… А до того всього веду таки життя вояка, бо не маю усього того, що має перший лучший бюрократ: склянки пива, люльки, перини…

– І жінки!

– Жінки? – видивився Кранцберг. – Жінки? – повторив по хвилі задумано. – Ні, сього мені не бракує! У мене нема ні сліду родинних почувань. Забагацько погані я бачив на дворі, щоби бажав ще стати у ряді всіх сих, кого обдурював замолоду.

– Не тільки світа, що на дворі, є ще хати, у яких і не бюрократ найде чистеньке кубло.

Кранцберг не відповів, бо саме в сю хвилю приведено коні, і повози рушили з місця. Аж по довшій хвилі закурив люльку, подав капшук Гнатові і відповів:

– Ні, брате, ти не знаєш жінок так, як я…

– Звісно, що ні!

– Тим-то тобі й видається, що життя удвоє дає чоловікові щастя. Гм! Кождий молодий таке гадає, але се неправда!

– Неправда? Адже всі женяться, женилися завсіди. Видко, є в сьому добро, незвісне нам, холостякам, а поза любов’ю є ще щось більше, що підіймає людину вище понад буденні діла…

Кранцберг засміявся.

– Ні, Бибельський, так воно не є. Сама женитьба підтинає крила молодикові, повисає вагою млинського каменя на шиї зрілого мужа і хіба у старшому віці дає опіку здивачілій та недужій людині, а й то тільки тоді, коли чоловік зуміє мимо віку та безсили удержати за собою власть. Чи я служив би з чистого патріотизму, маючи на Моравах чимале майно, якщо в мене була б жінка? А ти їхав би, може, від жінки у світ без ясної цілі, так собі, в погоню за пригодами? Плачі, жалі, скарги, обава зради, діти!.. Гей, милий Боже!

– Хіба жонаті не служать державі, цісареві, нації?

– Прошу тебе, не згадуй навіть сього слова, як довго ми в Австрії. У нас нації нема і не може бути. У нас нація – се зрада стану!.. Так, служать жонаті, без сумніву. Але жінка, яка позволяє на таке чоловікові без конечної потреби, певно, або бажає позбутися з хати вправді конечного, але вельми непожаданого паравану, або вона честолюбива і титулом чоловіка хоче вичепурити свою появу в світі. А як так, то моя жінка, певне, казала би мені перенестися під бік Шварценберга, який є теперечки persona gratissima і у цісаря, і у Меттерніха, і у Наполеона, а твоя веліла б тобі за моєю протекцією дослуговуватися капітана, майора чи оберста… Одно, бачиш, що промовляє за подружжям, – се… діти.

Жовте лице Кранцберга оживилося, легкий рум’янець укрив його на хвилю, заблестіли очі якимсь теплим, лагідним огнем.

– Кість із кості, кров із крові, друге «я» виростає у тебе на очах, і ти переживаєш свою молодість удруге, дивлячись удруге видання твоїх власних очей… гей, се одно оплатило би, може, втрату свободи…

Кранцберг був зворушений, але тільки через хвилину. Засміявся і докинув:

– Ось, пригадую собі, як-то раз утратив я зовсім ласку княгині Меттерніхової. На весіллі Наполеона вона поспитала мене, чому я не женюся. На се я відповів, що люблю спокій, тишу, вигоду, а жінки, яка має до мене право, боюся, що і була правда. На се княгиня закинула мені нечемність, а її сусід, граф Ауерсперг, завважив вельми влучно, що коли й у Бога є син, то й у людей повинен би бути. А на те я: син – годжуся, навіть двох і більше, але не жінка. Прецінь і в Бога її нема! Так високо поставлена персона могла у своїй всемогучості позволити собі на таке, але я, ничтожний, мушу, не бажаючи жінки, виречися й потомства. Ха-ха!

– Се дотепи, Кранцберг, а життя дотепом не збудеш.

– Але перебудеш! Так, брате, один раз, коли людина стає Богом у цілій його величі, се тоді, коли вигадає якусь сміховину. Не говорю про поетів, бо сі навикли вже до сього, щоби творити нові світи небувалі, невидані, нечувані, але про звичайних собі людей, так, як ти і я.

– І се тільки дотеп, Кранцберг.

– Ні, се правда! Життя – се комедія, а хто до неї береться з трагізмом, сей дурень і дурнем умре, бо в дурні його пошиють другі комедіанти.

– Або й наоборот. Життя – трагедія, з якої геть поза скобку викидають сміхунів…

– І вони поза сею скобкою знаменито почуваються, а в кождому разі краще акторів на сцені.

Сим разом Гнат не відповів нічого. Кранцберг зі своєю мізантропією відніс побіду. Бач, забагато правди крилося у брижках його передчасом зів’ялого лиця.

Їхали здебільшого лісами, ночі переводили по дворах, коршмах або й серед ліса у повозах при огнях, які розкладали у лісі драгуни. Приязна ввічливість графа впливала також на окруження. Вояки швидко поняли, що він не є одним із сих, що то людину бачать щойно від барона вгору, а на прочу «каналію» глядять з-поза бездонної пропасті, викопаної становим законом століття. І ескорта генерала оцінювала се вповні. Бач, недаром били французи стільки разів австрійську військову збиранину. Чи в неволі, чи в боротьбі, чи в таборі, чи на аванпостах під час перемир’я дізнався не один із чорнопискої каналії, що сю прогалину знаменито можна заповнити і перемостити… кров’ю сих, що то по той бік її кирпу гнуть. А розумів се у 1812 році і граф Кольоредо.

Зрідка подибували на дорозі прохожих та проїжджих, найчастіше жидів або мужиків. Мужики з острахом з’їздили зі шляху у рів та ждали зі шапкою в руках, доки не переїде ескорта. Жиди кланялися теж. Австрійський генерал на сьому шляху – се була невидальщина, і вони ніяк не вміли собі пояснити його появи. Деякі по місточках бралися навіть розвідувати дещо від вояків, та сі проганяли їх геть… бач, самі не знали нічого. Попитували деколи і дідичі, та сим відповідав Гнат або Кранцберг, що граф є генералом дивізії і мусить бути в половині серпня при корпусі.

Так-то їхали на Броди, Луцьк, Рівне, Берестя, вкінці минули Волинь, а щораз то більше грузьке та непевне підложе повчило їх, що наближається Полісся – земля лісів, боліт, рік та злих духів. На сю тему велися принайменше довгі розговори між драгунами та місцевими людьми, яких розпитували вояки про корпус Шварценберга. Дехто, хто весною бував у Пінську або Білостоці, чував вправді про се, що якесь велике військо йшло на москаля, але що се було за військо і що з ним сталося, не знав ніхто. Деякі пояснювали навіть, що воно, певно, потопилося в болотах, повтікало або розлізлося.

Бач, мало не в кождому селі є дезертири, на яких не має способу царська поліція. Як довше потриває війна, то хіба само населення буде мусіло оборонювати себе і своїх від нахабності таких тікачів. У деяких селах є їх більше, а й по одному – то вже аж надто. «У нашого батюшки більше сіл, чим у вашого солдатів», – казали. На добавок жандарми та пандури, які доглядали шляху і щокілька миль мали стації, теж не знали, де ділося австрійське військо.

Граф насупився, покликав Кранцберга і Гната і велів сісти у свою ляндару.

– Ваша правда, панове, – сказав по хвилі мовчанки. – Се просто неймовірне, як страшно далеко ми відбилися від границі. Та ж мужики просто шапками могли б накрити тих кілька пандурів чи жандармів, – а тут про князя генерала ні слуху!

– Простір! – відповів Кранцберг, покивуючи головою.

– Простір і багнюка! – докинув Гнат. – Ваша ексцеленція допитується про наших, тобто про 12-й корпус. А ось я питаю про Велику армію імператора, а теж нічого не дізнався. Зате знаю, що недалеко стоїть Тормасов, а в Мозирі обсервує нас генерал Гертель. Се далеко тільки на нашу міру. На тутешню – се близькі сусіди пінщан. Скільки у нього війська, Бог знає. Я знаю тільки, що дунайське військо з Чічаговим наближається від півдня…

– Значить, – докінчив граф, – що після сих півміліона найкращого війська, яке коли-небудь топтало землю за полководцями Європи, не остає і сліду.

– Саме те говорив і писав я вашій ексцеленції у Львові, – поклонився Гнат.

– Так, бачу, що ви говорили правду. Якби так тепер москалі полишили проти Наполеона яких п’ятдесят тисяч козаків, то з прочим військом могли би ось сею дорогою за місяць бути у Варшаві, Львові…

– Або у Вільні! – притакнув Гнат.

– Нечуване! Страшне! У Вільні головна кватира.

Граф розглядався по околиці, та зір його губився по гнило-зелених просторах боліт та вересовищ, обрамованих темними полосами соснини, осокорів, вільшини, над якими нависло сіре, похмарене небо. Духота налягла на грудь важко, а випари багнистих вод ще степенували її до невиносимості. Піт обливав тіло під одягом, та, проте, кождий боявся роздягнутися до сорочки, щоб, бач, від вогкості не набратися пропасниці.

– Усе те загадкове і дивне! Ідеш навмання і не знаєш, кого стрінеш першого в дорозі: французів, австрійців чи москалів! – нарікав і граф, раз у раз обтирав лице батистовою хустиною.

– Без сумніву, ексцеленціє, – відповів Кранцберг. – Тут ніхто ніколи не знає, хто має в руках його фланги або лінію відвороту. Тут можуть великі армії перемішуватись, як талії карт.

– А, проте, були такі, що думали і думають про поділ Росії. Вони і видумали спосіб. Якщо ваша ексцеленція бажає, то подам його.

– Кажи! – оживився і зацікавився граф.

– Треба, щоби народи Європи погодилися на сьому, що треба розібрати східного велетня і вирушити на кількалітню війну лавою, яка простягалася б від Балтики по Чорне море і ступала кордоном вперед. Тільки дійшовши до Уралу і Кавказу, можна буде сказати, що побіда є повна, а тоді щойно ділити добичу.

– Ба, се мюнхгавзенівські помисли, – засміявся граф. – Звідкіля взяти таких мас, якщо найбільша армія новітніх часів губиться в дослівному значінні слова серед отсих просторів?

– У сьому-то і біда, ексцеленціє, що поняття усій Європи – се ложне поняття, яке опирається на зовсім неможливій основі.

– Яка ж се основа?

– Звісно яка, – згода!

– Ах! Певно!

– Так, саме тому тюрма народів стоятиме довіку, хіба що сама зі старості розлетиться.

Замовкли знову, та сим разом почулося серед тиші виразно кілька детонацій. Вмить зірвався граф.

– Стань! – гукнув на візника.

Вискочив із ляндари на дорогу і наслухував довгу хвилю. Вкінці відвернувся, а лице його ясніло вдоволенням.

– Гармати! – сказав.

– Так, квестія, тільки чиї? – докинув Кранцберг.

– Все одно чиї. У всякому разі мусять там бути москалі і саксонці Ренієра або австрійське військо.

– В виду того треба би підождати і дізнатися чогось певнішого. Кобрин недалеко. Там, безумовно, будуть знати, що се за канонада.

У сій хвилі почувся голос графського візника.

– Ваша ексцеленція вибачить, але буря іде, за хвилину буде дощ. Прошу сідати у ландо.

Оглянулися. Від заходу, десь від Берестя, надвигалася величезна чорна хмарюка, за якою щезло вже зовсім сонце. Тінь закривала землю, а темні занавіси дощу пересувалися щораз то ближче, охоплюючи полосу за полосою, низ ліса, розливи вод, пересипи, болота, чагарники. Від часу до часу біла блискавка пробігала по хмарі, наче світельце, пускане дитиною при помочі зеркальця на стіну хати. А ось і перший грохіт грому, якийсь глухий, понурий, наче з-під землі, загудів позаду них.

– Сідаймо! Он там якесь село! Там й переждемо бурю.

Коні зрушили з місця чвалом, бач, і вони чули близькість бурі.

Кольоредо радів. Був певний, що не сьогодня то завтра дожене армію і дізнається, що саме сталося зі Шварценбергом.

На невеличкому, може, яких півтора або два сажні високому пересипі лежало сільце, а край села двір. Оттут заїхали оба повози та ескорта, і, заки хто-небудь міг вийти настрічу гостям, вони стояли вже на маленькому рундуці та обтріпували одежу від пилу. Тим часом ескорта розмістила коні під очеретяною крівлею якоїсь шопи та заходилася біля костра. В сій хвилі відчинилися двері, і на порозі станув середнього росту червонолиций панок у полотняному порохівнику та з люлькою в зубах. Він вийняв її і легко склонив голову на вид лискучих шліфів та ордерових стяжок.

– Добрий вечір панам! – звітався чемно. – Оскільки не помиляюся, то панове від генерала Ренієра?

Питання було висказано лихою францужчиною. Кранцберг пояснив йому, хто вони, але, видко, шляхтич знав тільки сам сказати кілька фраз, а, впрочім, не розумів французької мови. Ще менш розумів німеччину, доки Гнат не заговорив по-польськи. Аж тоді прояснилося його лице. Він протягнув Гнатові коротку грубу руку.

– Вітам, вітам! Прошу у хату, чим багата, то тим і прийме. Але панове, певно, привикли до присмаків, а тут у нас худа фара, мості добродзєє! А що то роблять ваші вояки, панє тего?

Гнат пояснив, що драгуни мають усе потрібне зі собою і не вільно їм нічого реквізувати. Все покриває з власної шкатули генерал. Покрутив головою шляхтич і видав приказ попросити вояків до челядної на вечерю. Служба забігала сюди й туди, а «панове» подалися у покої. Дідич, який представився генералові як Валерій Августович Купець, видобув із «аптички» чималу кам’янку зі старкою і дивувався, що генерал і Кранцберг випили тільки по одній чарці.

– У нас, мості добродзєю, то і один офіцер вип’є таку пляшку за вечерею або обідом, – сказав до Гната. – Сейчас пізнати, що шваби і французи – то одна голота.

Гнат, який додержував товариства господареві, бажав було щось відповісти, та в тій хвилі Кольоредо звернувся до нього.

– Запитайте-но його, пане Бибельський, що се за битва може бути біля Кобрина! – сказав.

– Були тут у нас сакси генерала Клєнгелєва, такі великі, русяві, з червоними кабатами, але старки теж не теє… Видко, на них напали наші.

– Як-то ваші? Невже ж ви не співчуваєте нам? – спитав Гнат.

Купець тріпнув згірдно пальцями.

– А хіба француз, німець або волох, яких я не розумію і зроду-віку не бачив, мають мені бути братами, а руські, з якими зжився від кількадесять років, ні?

– Так, але поляки йдуть із Наполеоном!

– Поляки – може бути, але тут у нас поляків нема.

– Як-то? Прецінь ви по-польськи говорите!

– Що ж із сього? Тут литовці або білоруси, а не поляки. А хоч би і поляки? На мою гадку, дідич має обов’язок стояти там, де його піддані, а то наведе на них халепу. Ось я бачив уже таких панів, що полетіли за французами, а їх мужики попалися за зраду панів. Військова комісія, слідства, тяганина, буки, грабіж, крадіж, Содом і Гоморра. А там, – тут пан Купець велів принести люльки і тютюн, – а там чи ви гадаєте, мостердзєю, що імператор побідить Росію? Ніколи! Ось ви, генерали, самі не знаєте, де ваше військо, Наполеон іде на Москву, в нас на очах ваших жандармів беруть губерніальні уряди рекрутів, харчі, коні тощо. Ось ви під моєю стріхою і, певно, гадаєте, що безпечні. А тут я сам не знаю, чи за годину-дві не явиться на місце саської пікети – козацький роз’їзд… Не виніть же ж мене у зраді в разі чого. Так-то, так! Пішли деякі запалені макітри з французом, а на нас, невинних, звалилося все лихо.

Гнат переповів графові почуте. Кольоредо покивав головою і відповів:

– Я се й сам бачу, що гра імператора не дуже-то певна. Треба нам за всяку ціну дістатися якнайшвидше до маршала. Кранцберг, чи московські паспорти в порядку?

– Так, ексцеленціє!

– То ходім спати!

І при грохоті громів, світлі лискавок та шумі дощу під убогу стріху поліського шляхтича завітав міжнародний Морфей.

Перший се раз від виїзду з Луцька спав Гнат справді вигідно і добре на вимощеному подушками сіні, у продувній клуні. Бач, він сам прохав винести туди свою постіль з душної хати. За стіною клуні хрупали драгунські коні обрік і стиха дзвеніла упряж. У шопчині поруч спали драгуни, і тільки вартовий з добутою шаблею походжав перед двором, а тихий тупіт його мірових кроків доносився аж до Гната. Двірські собаки мовчали, залякані появою чужих, а шум дощу глушив прочі гомони зовсім. Швидко заснув Гнат, а всілякі марева ввижалися його уяві.

То Марія, то Наталка, то Анеля, то батько з молотом в руці та молодечими очима у сивій рамі старості, вкінці причувся грімкий голос полковника, який під Асперном вів свій полк на лискучу стіну кірасирів, що перервали вже були австрійський стан.

– Вперед, хлопці, за цісаря й державу! Сповнім присягу та припечатаймо її кров’ю!

Гей, припечатало її кров’ю дві третини полку Цаха, та цісар і держава спаслися, а за смерть сих, що впали, одержали всі, що лишилися при життю, – ордери!

Ось морозний день на Шмельцу у Відні. Сам архікнязь Карло має декорувати заслужених. Вони напереді у повній параді, а за ними довженні лави білих кабатів, що обгортають зарівно німецькі, чеські, руські та польські груди, рівняють усе рамою державності, а все, що поза неї видається, відкидається безпощадно назад у валяву безправної сірої маси… Чути сигнали…

– Позір, рівняйся!..

Гнат скочив на ноги. Мимохіть ухопив шаблю і, прочунявши вмить, виглянув надвір.

Дощ устав, сіріло… Але що се? На подвір’ї повно якихось чужих постатей з довгими списами та смушевими шапками на головах.

– Піддайся, мусіє! – гукають.

– Laden, legt an! – почувається голос вахмістра.

– Ба, не стріляй, псявіро, а то рознесем на полову!

– А ти що за один?

– Козак, звісно, кожний бачить. А ти?

– Я, то єсть ми, є цісарські драгуни.

– Бреши, здоров! Ти, очевидячки, хранцуз або хранцузький німець.

– Ні, ми австрійці!

– Все одно піддавайся!.. Набий кріс!

Задзвеніли прибивачі, а там і затихло все, наче перед громовицею…

За сей час Гнат одівся і вийшов. У розсвіті розглянув виразно, як по той бік обійстя стануло за кіньми з півсотні козаків. Він бачив їх уже у 1805 році під час переходу Кутузова до Чех, то й пізнав їх одразу. Біля шопчини за ляндарою, берліною, двома господарськими возами та купою дров засіли його драгуни. Очевидячки, мусіло прийти до бійки, а як так, то навряд чи козаки були б побили драгунів. Зате могли їх викурити, бо, мимо дощу, соснина й очерет мусіли спалахнути від першої іскорки, як старе полотно.

– Стій, не стріляй! – гукнув на своїх та чужих і вийшов із-під шопчини.

На вид шліфів та шнурів з-поміж козаків висунувся високий чорнявий офіцер у зеленій черкесці, при шаблі.

– Честь імєю атрекомендовацца: Іван Міколаєвіч Репях, паручік. Ми состоїм прі авангарде генерала Тормасова і просім не дєлать нам препятствій, талька сдацца, так как…

– Ні, земляче, сьому не бути! – усміхнувся Гнат, який вмить догадався у поручикові «хохла». – У нас від самого батюшки право їздити по всій імперії, куди воля.

– А се як? Тепер війна, тепер нєльзя!

– Саме на час війни у нас дозвіл і єсть!

– Чи аби на письмі?

– Іменно!

– Так покажіть!

– Заждіть! Ось там у хаті спить відпоручник імператора Франца граф Кольоредо, і він має бумаги, яких вам треба. Тільки, бачите, графа будити годі! Встане, то вийде, а тоді вже…

– Гм! Мені ніколи ждати, але я ось…

Тут видобув пістоль і вистрілив у повітря раз і другий.

І справді, по хвилі вибіг на рундук заспаний Купець, а за ним напіводітий Кранцберг. Побачивши козаків, дідич заломив руки.

– А що? – кликнув десперацьким тоном. – Не казав я, панєдзєю? Ось маєте, ось до чого довело ваше безголов’я?

Тим часом Кранцберг добіг до Гната, а по хвилі поручик, обтерши руки об черкеску, читав імператорське письмо. Опісля зложив його набожно, засунув у обгортку й віддав власникові.

– Вчера, – сказав до Гната, – зловили ми цілу бригаду саксів, а сейчас вибираємося під Варшаву в гості. Будуть нам раді, гадаєте? Сьогодня проходитиме туди уся армія. Прощайте, земляче!

Подав Гнатові руку і, видко, збирався щось сказати, але глипнув на Кранцберга, зітхнув і відійшов. По хвилі козаки скрилися в лісі.

– Що він бажав тобі ще сказати? – допитувався Кранцберг.

– Кілька теплих слів. Він рутен з України, як я з Галичини.

– А!

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 452 – 463.