18. Національний обов’язок

Юліан Опільський

Тим часом Гнат кинув довгий цибух, передягнувся й, узявши коротку носогрійку, надів шапку і вийшов. Аж очі прижмурив від ярких рефлексів на білому снігу, аж запекло під повіками від променів, та швидко привик зір до енергійного світла, і Гнат пішов жваво дорогою в село, тою самою, якою щойно відводив Наталку.

Під час своєї виправи у Росію привик було до низької температури, тим-то й тепер не відчував холоду майже зовсім. Свіже повітря напливало у його легені благодатною струєю, оживляло його, піддавало розмаху й уводило у кращий настрій.

Так, без сумніву! Поза поневоленим «хлопом» не було рутенів на світі. Були, вправді, всілякі фон Зухери, були всілякі Бибельські, та одні не признавалися до свойого народу, а сі другі були наче безлисте гілля у сніговій пустині.

Їх поява кидала тільки плохеньку тінь, якої на кілька кроків не було і видко. Ех, коби-то так у кождому селі була хоч одна рутенська сім’я независима, як сі священичі роди! Скільки світла внесла би вона під злиденні стріхи, у темні черепи товпи. Еміль і Софія, сі витвори уяви генія дореволюційної Франції, стали б оттут життєвою правдою. О, скільки змінився б і дідич у свойому відношенні до чорнороба, якби так мав під боком такого независимого рутенського підпанка! Як швидко збагнув би такий пан, що він живе у законоправній державі, а не у ворожій всякому ладові й законові Польщі!

А так? Велетенськими кроками перемірює Європу історія, а ймення її – Наполеон Бонапарте. Валяться престоли, вмирають сотки тисячів муштрованих людей, довженні ряди білих кабатів та барвистих одностроїв мережають весь світ, а картою Європи, наче діти, граються діти, які вкрали мамі ножиці та тнуть без розбору краї і народи, традиції і пересуди, правду і кривду історії. Змагаються живла, вказівка на годиннику поступу біжить, як скажена, від чертки до чертки, а в нас… отець Рищинський віддає дочку! А се важніше всього!

Що ж зі сього, що не хто другий, а він сам, Гнат, був сим чинником, який надав напрям нерішучій політиці Австрії у часі, у якому навіть Меттерніх, Гарденберг, Бернадот не знали гаразд, куди повернути діряві судна держав. Та за ним, за Гнатом, не стояв ніхто, не було навіть тіні нації… А, прецінь, такою тінню міг би бути один свідомий стан, як ось у поляків частина шляхти або в Іспанії духовенство. Іменно духовенство. Воно куди ближче до маси народу, чим дідичі або міський патриціат. Так! На нас паде тінь велетня, але в нас постійно ніч: світла нема – то і тіні не видко. Се щойно мрія майбутнього.

І враз нагадав собі одну зі засад німецького Тугендбунду, що людина повинна сповнити обов’язок без огляду на успіх чи признання. Його повинністю є кликати всіх до праці, яку розумів добре, хотяй не розуміли її другі. Може бути, йому припала в уділі роль Предтечі, може бути, що й ні, байдуже! Проповідувати ідею можна з кождого місця, у кождій хвилі, у кождому середовищі. Як забулося ймення біблійного сівача, так і зерно його не завсіди падало на родючу землю. А, проте, він став безсмертним! Так хотяй його ймення та його заслугу проковтне безслідно старий пажерливий Кронос, але ідея його безсмертна. Її не притьмарить навіть тінь Наполеона!

Серед гадок вийшов Гнат на горбок, звідкіля видко було бибельський млин та горішній кінець Дитятина. Довкола віночком дрімали діброви, березняки, темні бори, з яких далеко у поле висовувалися проліски, кущі. І нагло видалося Гнатові, що десь зі сих синіх лісів виходить армія… Ось високі кучми гренадирів гвардії, ось глибокі колони піших корпусів, а там сей кущик, загублений у сугорбах снігу, – се справді ніби дрібна стать імператора на дзиглику, коли укладає план баталії. Ось тут, у безкраї Сходу, застигло се військо героїв на вічну пам’ять нащадкам!

Відвернувся від сієї візії й відчинив на хвилину серце соняшному промінню та соняшному настроєві… З весною попливуть сніги й леди з водою, мерці покриються землею, зеленню, цвітами, тільки жахливий спомин остане… і ще й поука про майбутнє… З дерев, що росли край дороги, став обсипуватися сніговий пух та ледяний ожелест із тихим шелестом на примерзлу верхню сніжної пелени. Було се ледве чутне хрустіння, ніби ніжні кроки чісиків-домовиків поміж скляною посудою.

Швидко йшов Гнат, бо, мимо сонця, мороз був доволі тугий, і руки та ноги мимохіть двигалися жвавіше. Ось і село зі звичайною обстановою нужди та нечиста, яка на кождому кроці виставляє свою відразливу наготу із-під непорочної білизни. Та не одно крилося ще під приваленими снігом стріхами. Не видко було старців, калік, недужих, не чути було сопуху, а вид ця вражувало найбільш одно – самота! Як рійно буває у соняшну днину на вулиці австрійського, німецького, чеського села! Як цвітуть ягоди підлітків, що возяться по снігу санятами! Скільки там гамору, крику, захоплення, як світяться чисті, ясні діючі очі! Нічим маків цвіт та зорі літньої ночі.

А тут? Тут тільки від часу до часу промайне шляхом якась у обривки кожуха та всіляке лахміття закутана злиденна мара, без лиця, без очей, без виду… А, прецінь, і там є дідичі, панщина, церква, держава, рекрутчина, драчки… І нагло в душі молодця доспіло рішення не покидати сієї чудової природи задля наживи, не тікати від сієї нужди у дозвілля міського безжурного життя, а остати тут.

На ходу став Гнат обчислювати надбане і дійшов до заключення, що міг би сам купити село, а навіть, якщо перейме на себе довг, то і два. Щедрим-прещедрим оказався граф Кольоредо, бо розумів усю далекоглядність діяльності Гната та вагу його дискреції, а ще й тому, бо гроші були не його, а цісаря.

При виді рідного села прийшла ось гадка стати самому дідичем, і то не на се, щоби дати волю мужикам, а щоби показати сусідам, як можна господарювати у дворі, не перестаючи бути людиною. Давши волю мужикам, він тим самим поставив би себе поза круг людей, на яких бажав впливати. На ньому спочило би тавро якобіна, небезпечного фантаста, бунтівника проти держави й суспільного ладу. Ні, він стане осередком людяності на весь округ. Почують розчаровані в Наполеоні обшарники, що вони у законоправній державі, а не в Польщі. Циркулярні комісарі стоять завсіди за законом, а ще у нього, тобто у Гната, конексії у Відні…

І ось, ніби велетенські обеліски перед пілоном святині, показалися очам Гната високі тополі, якими ще батько пана Венявського обсадив був двір. Соняшне проміння вичаровувало зі струнких вершків якісь казкові кришталеві канделябри. У безлічі ледяних граняків ломилося світло дуговими блесками і здавалося, що тополі світять самі власним світлом та красками. У порівнянні зі сими самоцвітами природи виглядало само у бароковому стилі будоване дворище, наче хата зарібника серед казкової краси Версалю. З усіх коминів двора добувалися клуби диму, які йшли просто вгору, ніби з Авлевої жертви. Видко, мерзли пани у дворі, коли вже вполудне топили печі удруге.

Усміхнувся згірдно Гнат і бажав перейти мимо воріт, коли нагло замітив щось таке, що зразу прикувало до себе увагу. Ворота були відчинені, а за ним стояли одним конем запряжені санята. Сани, високі спереду, опадали дозаду аж на саниці, а заразом ширшали значно. Се були, очевидно, московські сани, якими їздять у глибокій Росії. Вони, наче корабель воду, розбивають снігові надми високими ізгибами саниць, а пологим, широким задом держаться на непевній верхні – будова замітна, примінена до потреб населення та до вимогів підсоння. Біля санів порався парубок, і нагло забилося серце у Гната…

На парубкові під подертою та несказанно брудною кожушиною пізнав однострій кінного шволежера наполеонської гвардії! Вправді, лице парубка зраджувало зовсім неєвропейське походження, а скидалося радше на татарина або башкирця, та, проте, сам однострій свідчив про се, що власник прибуває з «великого шляху на Москву»…

Шволежер випряг коня та повів його до стайні, де ждав на нього цілий гурток служби. Тут віддав коня стаєнним, а сам поплівся у сторону двора. Іменно, поплівся, і то типовим важким кроком невійськового товпили. Гнат знав дуже добре, які вимоги ставляв цісар французів до вишколу та вигляду передових формацій армії. Ні, се не міг бути справжній шволежер гвардії; мундур був крадений…

І вмить догадався Гнат, що сей шволежер – се слуга Стася… Молодий Венявський вернув або, щонайменше, прислав про себе вісті… Мимохіть поступив два кроки наперед, та отямився й завернув. Ледве, одначе, перейшов кількадесят кроків, коли почув за собою поклик. Креденсовий хлопець біг із усіх сил за ним.

– Пане Бибельський, пане Бибельський!

– А що там?

– Ясна панна просять. Я проведу.

Хвильку вагався Гнат, але цікавість узяла верх. Осмотрив тільки пістоль, який звик був носити під буркою від вовків у лісі, а там і пішов за креденсовим.

– Панна казали провести пана капітана заднім входом, щоби не побачили пан Кшиський, – говорив хлопець.

– Чому ж се так? Я ж не боюся ні пана Кшиського, ні якого другого. Відки така обережність?

– Ні? – спитав наївно креденсовий. – Бо я гадав було, що то ніби… але, може, то ясна панна боїться? Ось туди!..

Задніми дверми провів хлопець Гната через маленьку веранду у кімнату Анелі.

Кімната була звернена до півдня, а веранду вбудовано у чималий цвітник. Штудерно з мальованого пруття вив’язаний плотик відмежовував його від саду, а двірський огородник дбав завсіди про се, що до пізньої осені не бракло на грядках ні красок, ні пахощів. Він уставив також на грядках чісиків та божків з мальованої глини, а у маленькій, з крашеного вапняка, блесту, олова та припаленої цегли збудованій гроті спочивала поза фестонами дикого вина нага німфа з мрамору. Та під сю хвилю божки і чісики дрожали від зимна чи переляку серед пустинної сценерії зими, а на щелепах та на тілі німфи грубим шаром осів підмочений дощами порох у виді буденної, старечої грязі. Усе те були ніби поверховні лелітки блеску, під якими крилася погань сердець та душ.

Ореада у самітній печері, овіяна німбом класичної гармонії, краси вічної, звершеної а понадної, краси, яка вводить у буденщину побуту первень вищості, – се був тільки твір плохенького різьбяра-ремісника з-перед п’ятдесяти літ, може, того самого, що різьбив пикаті головки ангелів у галицькому костелі. І мрамор, і пісковик, з якого пороблено аморків та божків, були брудні, порепані, звітрілі. Ще доки природа обсновує усе своїми чарівними архітворами, листочками, цвітами, гнучким, сочним гіллям, досі на штудерно в’язаному плотику сідає пташка ілюзії – самообману; та як тільки почервоніють фестони, а у саді зашелестить жовте листя про осінню негоду, – тоді на місці пташки сонною вороною кряче нудьга пізнання, шириться маска глуму, а у темному отворі гроти чаїться змора безнадійності…

У кімнатці Анелі було тепло, як в усі, та, проте, на комині горіли чималі поліна. Синій димок щойно спаленої парфуми наповняв повітря солодкими пахощами, так що непривичному могло стати від них млісно.

Мимохіть нагадалася Гнатові Ореада у рококовій гроті; та хотяй жива німфа у багато дечому нагадувала кам’яну, то холоду не було у неї. Пара теплих нагих рамен обняла шию Гната і пригорнула його до напіввідслонених грудей.

– Ти недобрий! – шепотіли пристрасно уста. – Уліті найшов ти стежечку до мене, а зимою вже не ласкавий, правда? Похолодів світ, то й серце остигло. Поганий!

І знову цілувала його.

– Сядь оттут, біля мене, і розкажи, куди їздив, кого бачив! Чи не мені належиться перша вісточка?

Такий прийом збентежив Гната чимало. Молода кров враз усміхнулася про своє право, застукала у висках, здавила горло, хвилею наплила у мізок. Мимохіть дрогнули у горлянці голосові струни.

– Пождіть, пані, хвилину, я холодний, змерзлий, ось я роздягнуся!

Завдяки такому нервовому заняттю, як скидання рукавиць та бурки, і він сам прохолов дещо.

– Вибачайте, пані!.. – начав, та Анеля перепинила його живо.

– Ігнасю, серце, як можеш ти ще тепер не забути про титули? Невже ж ти і там, у ліску, тямив про них?

Жаром і холодом повіяло на Гната від сих слів. Жаром – від спомину безтямної розкоші, холодом – від сього, що спомин сей вийшов з уст дівчини.

– Ні, ми не тямили про них, бо се було зайве, – відповів напів із нехіттю, напів із обуренням. – Там крила нас природа, яка рівняє всіх. Тут, під одною крівлею з твоїм судженим, треба нам обоїм віднайти втрачену тямку.

– Невже ж ти боїшся Кшиського? – згірдно кинула Анеля.

– Я? – усміхнувся Гнат. – Я не боюся нікого у світі, а тим менше когось, кого навіть не боїтеся ви. Та тямуча людина не тільки сміливістю руководиться в життю, але і тактом.

– Ах, ти про се?… О, Юліє! Нова Елоїзо, що ти на се?

Слова сі висказала дівчина з трагічною емфазою, немовби скаргу до неба на прогрішника супроти ідеалів часу.

– Так, пані, вправді, такт уже не в моді, але тільки у лісках, гротах, на самоті… У салоні, як колись, так і тепер летять громи і каміння не на злочинців, а на нетактовних… У вас, бачу, гості…

Справді, зі сумежної кімнати почувався хвилями говір кількох голосів.

– Ох, сюди у мою кімнату не заходить ніхто без мойого дозволу. У мене ключі від усіх дверей!..

Визиваючий погляд підмальованих очей стрітив зір Гната. Вся струнка та гнучка стать дівчини видна була, наче у наготі, під павутинною газою пеньюару; видко було, як усі ізгиби розпаленого живловим бажанням тіла пружаться й розпружуються у томлячій похоті. Жага хвилини сповнення невисказаних, неусвідомлених бажань нечайним полум’ям обхопила його…

Та ось перепинила їх голосна розмова, далі вулична лайка, а там брязк товченої посуди, то таки за дверима сусідньої кімнати. Почуття просто фізичного болю в одну мить здавило зрив пристрасті… Там лайка, спір, прокльони, може, й бійка, а вона тут… наче друга Даліла, підсуває свої півнагі груди під його спрагнені уста. Се не без приводу діється таке. Їй, очевидно, потреба його помочі у якомусь ділі, при якому може бути і лайка, і прокльони, і бійка, та, певно, нема любові, ні справжньої живлової похоті. Біла грудь дівчини, розкішні рамена, прозора газа і те все, що під нею криється, чи, радше, відкривається і надить… – се тільки гріш, щоби купити товар, або товар, який має купити він. Погань!..

– Хто там у вас? – спитав хрипло, чуючи, як обхоплює його гнів. – Хто там? – допитувався настирливо, давлячи білу руку дівчини.

З острахом підняла Анеля очі на лице, у якому намість недавньої пристрасті виднів гнів. Очі, які щойно, замрачені, плавали у захваті, тепер горіли грізно.

– Ох, се брат Стах і Кшиський…

Тут нагло вирвала руку з пальців Гната і, впавши на кушетку, вибухнула плачем.

– Ох, ти не знаєш, яка я нещасна, не знаєш, як знущаються наді мною мої найближчі…

Між тим Гнат насилу вернув до рівноваги. Гіркість давила його, та не з розчарування, а тому, що переловив сам себе на похітливості та слабості до жінок. Будь у нього змога, він вибив би був себе за те. Та його гнів звертався також і проти жінки, яка вміла його приманити, його, що в гадках будував для своєї будуччини ледяну палату неприступності, критики, відречення…

– Ви не шануєте себе, пані, – говорив остро, різко, – ви певні успіху, коли протягнете до кого-небудь свої понадні рамена. І справді, годі опертися чарові сподівання. Воно оп’янює, ніби вино, та хто пошанує вас, пані, якщо побачить, що ви торгуєте сією понадою, а суму щастя, яке можете дати одному, розкидаєте між других без жалю, без застанови, без рахунку, мов божевільний самоцвіти? Чи гадаєте, може, що кождий так само торгує собою та своєю совістю, як ви дівочою ласкою? Вам чогось треба від мене, то і кажіть! Я, певно, сповню ваше бажання без ніякої плати і не стану понижувати себе і вас підлим торгом.

Анеля підняла голову й обтерла заплакані очі. Уста її скривив цинічний усміх.

– Усе життя – торг, а все – від переконань та ідеалів, до жіночої понади включно, – се гріш-монета, і то не більша, вартісна, а дрібна, вимінна, буденна. Ха-ха! Ось послухав би ти сьогоднішньої розмови між батьком, братом, мною та Кшиським, то й почув би, довкола чого вертиться наше життя, яким грошем оплачують у нас совість, переконання, почування, ідеали…

Глибоко вразив Гната цинізм дівчини, більше навіть, чим її зіпсуття та нестримна, пристрасна вдача. Сів на крісло коло лежанки і заговорив звичайним, холодним, діловим тоном:

– Бачу, пані, що ся розмова схвилювала вас неабияк, та, проте, я вертаю до річи. Без сумніву, ви покликали мене, щоб покористуватися моєю поміччю у дечому. Тому скажіть, про що йде річ.

– Так, ви не помилилися, пане! – вмить заспокоїлася дівчина. – Мені й моїм треба впевнитися щодо становища, яке ви займете у нашій справі. Стах – звичайно, щира, одверта вояцька душа – розказав нам троїм, що гроші, які ви нам переслали, були призначені на інсурекцію польської шляхти на Волині, Поділлі та Україні. Ви одні знали про се, та не сказали нікому, напротив, самі стали йому у пригоді при висилці. Почувши про сі гроші, Кшиський виступив з проектом ще сієї зими відгуляти весілля і зажадав ні менше, ні більше – тільки цілої суми, яку знаєте, і то в готівці. Батько звинявся, що тільки половина суми є ще в його розпорядимості, бо другою треба було викупити програне село, і ніхто з нас не міркував, до чого гне поганець. Та ми швидко збагнули його замисли. Він категорично зажадав виплати грошей, в противному разі загрозив… доносом! Чуєте? Доносом і відкликом до вас як свідка. Страшне озлоблення огорнуло нас. Стах визивав його на двобій, батько кричав і кляв, як ніколи, – усе даром! Вкінці Стах вийшов і по хвилі вернув із чималим мішком, який привіз був зі собою на санках. Він кинув мішок на стіл, і ми побачили, що в ньому є гроші. Стах відчислив і зажадав посвідку відбору. Та тоді засміявся Кшиський.

– Чи ви гадаєте, що я звичайний собі бандит? Ні, я ваш зять, і гроші прийму щойно з рукою Анелі. У всякому разі тішуся, що ви можете спасти мене від руїни, не руйнуючи себе.

Анеля перевела дух, бо втомилася швидким говором, а там продовжала ось як, а в голосі знову звучала облесність:

– Зобрази собі, дорогий, усю безодню сього злодія! Я мала би йти за нього заміж? Ох, хіба жертвою поведуть мене під вінець! Ти погадай тільки! Ми гадали, що він маючий, впливовий, поважний, а тут він наставився на моє придане, щоби полатати свою руїну! Ти чуєш? Він зруйнований, задовжений, жебрак!

Тут Анеля знову приложила хустинку до очей і замовкла, хлипаючи. Довго приглядався їй Гнат, бо бажав збагнути, скільки правди було у сій розпуці. Вкінці став її потішати:

– Се, що пан Кшиський так дуже пожадає вашої особи, се ж хіба повинно в ваших очах промовляти за ним. Він міг заправити гроша без вашої руки. Видко, він вас любить, а що йому, попри вас, треба і приданого – мій Боже! У кого ніж на горлі, сей і бритви хапається! Впрочім, у сьому, що сталося, винен тільки пан Станіслав. Він не повинен був перед людиною, будь-що-будь чужою, зраджувати жерела, з якого походили гроші. Се може вам причинити чимало клопоту.

– Ах, то ви мали би совість свідчити перед судом проти нас? – вибухнула Анеля, а її очі заіскрилися гнівом.

Гнат усміхнувся зневажливо.

– Ні, пані! Се, що я вчинив, вчинив я з повним свідомом доріг та цілей. Я поміг вам, бо таким робом не пустив я у край моїх земляків грошей, які мали залити його кров’ю, вогнем та сльозами, а принести йому неволю, стократ тяжчу московського ярма: польську владу. Тільки тому помагав я пану Станіславові і свідчити проти нього не буду. Зате посвідчу, що його емісари дали йому посвідки на відняті у нього гроші, отже, він, очевидно, зужив їх на цілі, до яких були призначені. Висилаючи гроші вам, не міг я знати, відкіля вони взялися, отже, якщо ваш брат має ще посвідки, про які я згадував, то всякий донос, навіть з мойого боку, є безпредметовий. Поверх сього політичне положення Австрії є сього роду, що хто знає, чи пану Стахові не належиться радше нагорода за його спроневіру. Наполеон паде, а під звалищами колоса укриється не одно погане діло пігмеїв, і всякий віслюк вважатиме себе в праві копнути здихаючого льва. Друге діло – сей мішок…

– Як-то?

Гнат устав та потер чоло рукою.

– Нічого! Впевняю вас, пані, що з мойого боку не маєте чого боятися, а пана Кшиського прошу не брати так трагічно, бо він безсильний супроти вас. Просіть тільки Бога, щоби він не дізнався, звідкіля взявся сей мішок грошей на московських санях пана капітана.

– Як-то? – спитала вдруге Анеля, сильно занепокоєна притиками Гната.

– Ано! Поспитайте самого пана Станіслава, але так, щоби при сьому не було навіть батька, – то й порозумієте!

Поклонився й вийшов. Не оглядаючись, біг дорогою у хату, наче тікав зі зрадливої багнюки на безпечний сухий берег. Як уже не раз передше, так і тепер почував – просто фізичну відразу до сього гладкого, лискучого панського світа, під якого плівкою крилася безодня погані, нахабства, захланності, безстиду та ложі.

Вечором вернув і батько від коморника. Показалося, що відумерщина старого Грабовича була більша, чим хто сподівався. Завдяки сьому, що його одиноким повірником був учитель школи в Ярославі німець, не вдалося ні спільникам, ні сусідам розграбити майна. Все опечатали вчас, а з огляду на се, що старий помер без завіщання, усе майно переходило на дочку. Спільники небіжчика вмить з’ясували собі, що неправдою дорогою не вимахлюють нічого, тому зголосилися до купна відумерщини з рук наслідниці або віднови контракту. Оціночна сума була висока, Марія могла безжурно глядіти у майбутнє.

Старий Луць розказував усе те спокійним, діловим тоном та так кінчив:

– Як би воно й не було, найбільшу втрату матимемо ми, тобто Гнат і я. Ти, дитино, підеш на свій хліб, а ми оба хіба по-давньому перенесемося у кузню або знову розійдемося – він у город, а я… у землю!

Тут Марія підняла голову з-над дитинки, яку саме годувала з глечика, і глянула на старого слізним, вимовним поглядом, видко, бажала й на ділі щось сказати. Не сказала, одначе, ні слова, тільки на лиці її зацвів рум’янець, наче сто листа рожа. Сам не знаючи чому, Гнат ждав від Марії заперечення, обітниці повороту, словом, хоч би якої-небудь конвенціональної брехні, та не діждався нічого. Марія мовчала, її личко горіло, а з очей одна за одною на темну головку дитини падали сльози.

– Про одно забули ви, тату, – сказав по хвилі холодно Гнат. – Привезли ви інвентар майна та повновласть для коморника, а забули про швалю. Марія мусить одягнутися відповідно до нової позиції, яку займатиме у світі. Треба було про се подумати мені або вам, та оба ми не жінки, то й не догадалися. Треба буде завтра переказати Йойликом до міста. Потрібні гроші дам пока я. Марія не може сього полагодити сама.

– Так, правда! Я й сама забула, що мені треба жалібного одягу, – згодилася Марія, – я й не погадала про се. Будь ласка, зробіть так, як казали. Може бути, віддячу вам колись. Пока не сила…

Сльози поплили знову.

«Що їй таке? – дивувався про себе Гнат. – Невже вона так за батьком?.. А може… може се те друге?..»

Живо звернув бесіду на свою ранішню пригоду і сейчас замітив, що не помилився. З запертим віддихом ловила молодиця кожде слово, яке відносилося до Кшиського. Згірдний усміх блукався по її заплаканому лиці, руки стискалися нервно, то рвали одежу на дитині, то блукали по скатерті стола. Коли Гнат скінчив, спитала:

– Що ж се за злочин, про який міг би дізнатися Кшиський?

– Злочин? Се не злочин, Маріє, се щось так страшне, гидке, що просто боюся глянути у вічі сій людині і погадати, що я міг і повинен був покарати його смертю, а не вчинив сього.

– Що ж се може бути? Я сам цікавий! – вмішався і батько.

– Я і скажу, щоб ви як слід оцінили, які-то люди йдуть на чолі народів як їх шляхта, вибранці, цвіт! Щораз виразніше бачу, що звірства революції – се не злочин, не гріх, а тільки справедлива відплата.

Допізна вніч розказував Гнат обоїм про свою останню стрічу зі Стахом Венявським.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 557 – 567.