17. Заручини Наталі

Юліан Опільський

Слідуючі чотири дні були для отця Рищинського часом несказанної муки та ненастанної напруги. Показалося, що молодий пан Гжегож є першорядним господарем і розуміється, як ніхто другий, на збіжжі, городовині, товарі та дробі, а навіть на пасіці й саді. Даром намагався отець Рищинський закрити перед його бистрим оком всілякі недомоги хазяйства, яких тільки буває на кождій «ерекції».

Молодий Капустинський знав добре, що парох господарює не на свойому та що після нього приходить звичайно чужий. «Єгомості дзвонять, їмостечку гонять!» – казала поговірка, тож, як нікому з-між священиків, так і отцю Рищинському не виплачувалося дбати про вигоду чужих йому наслідників. Тим-то будинки валилися в багато місцях, плоти падали й розкрадалися на підпал сусідами, садовина вироджувалася й ниділа без догляду, у стебник затікало. Тільки стайні були як слід, товар гладкий і ситий, а шпихлір сухий і повний.

Богослов живо зайнявся переглядом господарства, і отець Рищинський не зчувся, коли на спілку з ним уложив план загальної відбудови усього поруйнованого принайменше на яких тридцять літ. На такий менш-більш протяг часу обчислили оба вони потребу обнови для одної генерації.

– Все те гарно, панє Капусціньскі, – сказав укінці, зітхаючи, господар, воно правда! Віднова така не стояла б мене багато. Матеріал дармо з двора, робітник теж, кілька поклонів старому Венявському, малий хабар Бондзинській – тай усе поладиться. А тих там кілька відер горівки та дві-три музики – се був би одинокий випадок. Так, так, все те правда, але скажіть мені, для кого маю я все те робити? Орцьо рішив перенестися у Перемищину, мабуть, там у нього якась дівчина на приміті, а хоч би й ні, то я з ним не погоджуся ніколи. Він надто шибайголова і, правду кажучи, на село не годиться. Йому би у місто на катедрального сотрудника тощо, а тут мою працю возьмуть чужі.

– А панна Наталя? Невже ж у неї теж на приміті якийсь нетутешній? – спитав богослов.

– Хрань Боже! – аж підскочив отець Рищинський. – Правда, їй колись всілякого забагалося, та, слава Всевишньому, вивітрило і ні їй, ні нам шкоди не накоїло. Знаєте, одначе, що судьба дівчини зависить не від неї, а від волі її судженого – чоловіка. Тому й я пильную тільки сього, що моє, і тільки досі, як довго я тут, а після мене…

Тут старий махнув рукою. Богослов усміхнувся.

– А може, таки добре було б на всякий случай, – укинув, – се вельми любо бачити дбайливість батька не тільки про се, щоби видати дочку заміж, але й про доробок зятя.

Бистро глянув старий на молодого.

– Га, коли кажете, то добре! – сказав поважно спроквола. – До других жнив стане новий паркан із дощок, стодола, шопа і стебник. Уже сієї весни очищу сад, а там буде, що Бог дасть!

За обідом богослов так дуже надскакував Наталці, що отець Рищинський не тямився з радощів, а їмость, видаючи нові засуди смерті на дріб та на цицькове паця, сказала до дівки Тацьки:

– Бачиш, Тацько, вісім когутів та шість качок вже пішло теє… але сим разом, дасть Біг, не даром.

І набожно перехрестилася на церкву.

Тим часом після полудня скоїлася подія, яка відразу рішила справу в користь замислів отця пароха. У сусідньому Бокові помер священик, і парох Дитятина одержав від декана обіжник явитися на похорон. З обіжником у руці пішов він з місця до богослова. Застав його біля Наталки у «салоні», та, проте, перепинив їх, мабуть, інтересну розмову і виправив дочку до кухні.

– Вибачайте, молоді, що лізу між вас! – начав. – Вам-то куди миліші всякі солодощі у слові та ділі, в умі та помишленії, але ось се діло, яке не терпить проволоки. Ходить про се, чи ви, пане Григорій, не поїхали би зі мною на похорон до Бокова. Тамошній парох… вічная йому пам’ять! Молодий чоловік, ще й п’ятьдесятки не мав…

Богослов умить зрозумів, у чому річ.

– Се чиї добра? – спитав.

– Венявського! Знаменита адміністрація для зятя, а для мене та старої парохія на старість. Правда?

Два дні після похоронів у Бокові та після довшої розмови отця Рищинського з паном Венявським пан Гриць Капустинський зовсім формально освідчився про руку Наталки. Його, розуміється, прийняли, а отець Рищинський, виладувавши як слід «кабзу», поїхав у Львів до св. Юра «уложити» діло з обома парохіями у консисторії.

Тим часом богослов, живучи під одною крівлею з дівчиною, пізнавав її щораз то краще, і згодом усі сумніви, які могли насунутись із огляду на сплетні сусідок та сусідів, пощезали безслідно. Він був, бач, досвідним та тямучим «аргонавтом» і оцінював вповні не тільки користі, які давало йому майбутнє подружжя, але й усі прикмети самої дівчини.

У неї найшов чисту, непопсовану, імпульсивну вдачу сільської дівчини, підкрашену тільки дещо панським вихованням, та зате без панських витребеньків, примх та гнилі. В її душу глибоко вросло почуття дівочої честі, до якої стільки ваги прикладали руські рідні.. Вправді, Анеля сміялася завсіди з «парафіянщизни» Наталки, одначе все-таки сей роковий крок, який веде дівчину поза її суспільний круг, – се не легка річ, і вона не зважилася на неї.

Пустивши Анелю на той бік, вона, може, не раз завидувала їй та всім, що раділи розгульним життям великосвітової розпусти, нестримним ужиттям молодечих сил, свободою від усіх законів завітної моралі, але… сама остала по сьому боці. Одно тільки було у вдачі Наталки, що непокоїло молодця, тим більше що не розумів приводу. Бували хвилі, коли з усієї появи дівчини так і віяло на нього холодом, не сим противним, ворожим холодом неприхильності або відрази, а якимсь другим, що глядить на близьку людину зі смутком та, зітхаючи, каже: «Жаль мені тебе, бо тобі зле зі мною, але й мені не рай!..»

Такий холод буває у людей, задивлених у якусь далеку мрію, у нездійсненне бажання, у втрачений рай. Богослова незвичайно хвилювала ся загадка дівочого серця, даремне, одначе, питав вір її про сю незнану закутану її душі. Наталка зі здивуванням гляділа на богослова і здвигала плечима.

– Вам приверзлося, пане Григорій! Не завсіди можна бути веселим. Постійна веселість томить і вичерпується, а тоді і прохолонеш.

Може, се був викрут, а може, і правда. Сама Наталка не була б у можності дати ясної відповіді на се питання, бо й сама не знала, чи бажає чого другого її серце, чи ні. В крузі попівської сім’ї не було місця на глибші почування та пристрасті. Тут усе розвивалося, наче з клубка сірих ниток, рівним, утоптаним шляхом побутової буденщини. Тут, то там вибухало, вправді, деколи полум’я, та гасло швидко задля недостачі поживи. Скрізь жило поруч себе кілька генерацій, щонайменше три, а всі досвіди якої сотні літ відбирали зривам та стремлінням одиниць в успіх або в тривкість здобутків. Одно було тривке та вічне – се саме ся проста, сіра стежка «по сьому боці».

Львівський «аргонавт» не розпалив у серці дівчини любові. До сього був він заспокійний, захолодний, запересічний. Не було, одначе, причини його й не любити, а була конечність іти заміж; тим-то і найтривкіша основа співжиття була дана, тобто вирахування та обопільне порозуміння. Правда, при спомині темного лиця Гната, його палких очей, поведінки, іскор його умової бистроти та розмаху думки не раз обхоплювала дівчину туга безпросвітня, глибока, як рідна, сестра, схожа на розпуку, – так що ж!

Не було ні одного слова, ні одного погляду, який міг би запалити назбираний пальний матеріал пристрасті. Тим-то й вона не вибухала, а у дрібному дощикові осінньої сірини звільна змінялася у спомин, про який кажуть на старості літ: «Так, я знав її чи його… гарна се була людина! Так що ж! Не так пішло життя, як декому бажалося… ось і все!»

І не кажуть старі сього, що се була ся, у сірині буденщини загублена пристрасть, сей рай, а може, і проклін усього їх життя…

З того часу події йшли швидким ходом з огляду на се, що після Різдва мала відбутися ординація у Львові. Треба було також подбати, щоби заздалегідь захопити Боківську парохію, тим-то й уся «резиденція» змінилася до невпізнання. Приведена зі Станіславова шваля шила «виправу», отець Рищинський їздив двічі до Львова, їмость приймала рідню «пана молодого», яка приїздила на обзорини. З давно призабутих припасів видобуто увесь словник облесних слів, зворотів, усміхів, пестощів та притворної товариської чемності. Бач, ще тільки около тижня було до латинського Різдва, а несповна три – до руського, після якого мало відбутися вінчання.

Зима була незвичайно туга. Найстарші люде не тямили уже в грудні таких снігів та морозів. Звичайно аж у січні розсідався на скованій ледами землі всемогучий мороз, збивав убійчим подихом тумани сухого білого снігового пилу та, ніби голками, колов лице невчасного мандрівника. У сьому році після дуже теплої осені уже кінець жовтня приніс нагло і ненадійно сі січневі гаразди. Ніби черепаха, село засклепилося у свойому тісному крузі.

Супроти лютого спільного ворога єдналися злиденні халупники, збиралися вечорами, а то і спроваджувалися по дві-три сім’ї до одної хати, щоби хоч звірячим теплом тіл уможливити собі взаїмно перебуття найтяжчої пори. У кого було доволі опалу та припасу, сей увесь день сидів на печі та дбав тільки про се, щоби не вигасло спасенне жерело життя ні на хвилю. Немалою мукою для мужиків була ще й відбудова будинків на приходстві, до якої отець Рищинський забрався не жартом. Готовий матеріал треба було привезти з ліса та притісувати на морозі. Зате був при сьому і зарібок у виді зерна, гороху, сухарів, капусти та горівки – сеї одинокої розради серед безпросвітних злиднів, недуги та смерті… Бо у зв’язі з морозами половина села злягла на простуду, а слабші діти вмирали, як мухи…

Саме серед сих заходів та праць, коли здавалося, що весь світ забув про загублене у снігах село, нагло усі уми порушила зовсім неправдоподібна вістка, що Гнат Бибельський вернув зі Львова домів на свята. Вернув у цивільному одязі, але всі знали вже, що він авансував на капітана, а швидко дізналися, що привіз і ордер. Нечуване! У цілому окрузі не було, вийнявши пана генерала бригади, полковника та трьох-чотирьох офіцерів, ні одного «декорованого» чоловіка, а цивільні з ордерами бігали хіба по Львові. Тут, у Богом та людьми забутій Східній Галіції, таких птиць не видав ніхто.

Мужикам сей приїзд був байдуже, та бибельська шляхта, попівство і двір живо зайнялися подією і враз заговорили про зовнішній світ, про війну на Сході та про прийдешню весну. Здавалося нагло, що на засніжені ліси та невеличкі бугорки хвилястого поземелля кладеться далека велетенська тінь, ся сама, що там, на Заході, затемнювала кругозір усієї Європи. Ймення Наполеона у неймовірних перекрученнях завітало на уста всіх, навіть мужицькі майстри у отця Рищинського забалакали про нього.

– Навіщо роблять собі єгомость видатки? – питали отця Рищинського. – Прийде Пуліон, прожене вас, а нас віддасть панам так, як було ще до Австрії. Пропаде ваша «праца» нізащо. Ви краще продавайте, що можете, щоби хоч гроші були на чорну годину.

Даром злостився отець парох, повчав, сварив та шпигував про жерело сплетень. Зі злості на поуки панотця не робив собі ніхто нічого, бач, надто далеким оставав був досі священик від громади, щоби міг мати у неї вплив та значіння. Про походження спліток теж годі було дізнатися чогось певного. Всі чули їх та вірили у них, хоча й усім було байдуже, відкіля вони. Питані щонайвище вказували на другого такого самого, як і вони, а на сьому кінчився і допит.

Рідня пана Капусцінського привезла була, вправді, вісті про побіди імператора у Росії, одначе до приїзду Гната ніхто політикою не займався.

Наполеон, майбутнє Європи, Австрії, Польщі, Галичини було для всіх зовсім рівнодушне; усі жили, наче на самітньому, у безмежжі Тихого океану загубленому острові. Аж відколи вернув Гнат, усі ті питання виринули знову, щоправда, тільки у зв’язі з його поїздкою.

«Куди їздив? Кого і де бачив? Що привіз? Що задумує? Чи буде женитись, чи ні, а як так, то з ким?» – ось такі запити хвилювали уми, і шляхта бибельська зчаста відвідувала старого Луця, а на кождого, хто вертав із хати над Вікном, ждав уже дома десяток сусідів та сусідок зі сумнівами, обавами, запитами.

Найбільше, одначе, схвилювалася Наталка. Вона в першій хвилі на вісточку про поворот Гната сполотніла уся, а там кинула все й побігла на горище. Добру годину просиділа тут на мішку фасолі, доки не заспокоїлася дещо й не ввійшла між гостей. Тут отець, Рищинский розказував богословові про Гната. На превелике здивування, заявив богослов, що чував уже про Гната від вояків, які повертали домів після кампанії 1809 року.

– Се мусить бути дуже тугий та тямучий чоловік! – сказав. – Вояки слів не мали для нього, а тепер бачу, що се мусить бути й неабияка голова.

– О, так! – докинула пані Рищинська. – Мені завсіди було його жаль…

– Жаль! Чого? – остро спитав о. Рищинський.

– Жаль, що бокує від двора та від нас! – отямилася червона, мов грань, їмость. – Скажіть самі, що має робити молодий чоловік, який не має ні рідні, ні зв’язей між священством? Він стає чужинцем між своїми і пропадає для них і для себе.

– Ба, видко, священство не вміло собі його приєднати! – Їдко завважила Наталка.

– Певно! – гримнув батько. – Просити треба вельможного голоп’ятника, щоби зволив ласкаво помогти нам виїсти се, що при Божій помочі і самі здужаємо. Правда? Давай ти ще проси! Невидальщина!

Наталка почервоніла і замовкла, мати двигнула плечами, мовчав і богослов. Він умить догадався, що між Рищинським а Гнатом мусіли бути якісь давніші зносини та що ся зв’язь залишила слід і у ворожому настроєві батька, й у серці Наталки. На щастя, не догадувався зовсім, що одно слівце Гната могло розвіяти всю його життєву програму, і то так, що вже ніяка сила не позбирала би її докупи. Не знала сього й сама Наталка, та все-таки передчуття ніби близької бурі наповняло її непевністю. Вкінці, коли одного разу отець Рищинський з богословом поїхали у Боків, вона, закутавшись, вийшла крадьки з хати і через цвинтар побігла просто у посілля Бибельського.

Була чудова, соняшна, морозна днина. Верхня непорочно-білої пелени снігу блестіла сяєвом кришталів, наче брильянти, насів ожелест на безлисте гілля дерев та кущів і надавав навіть найтоншим прутикам ширину валянсієнської коронки. Місцями темна кора підкрашувала кришталевий філігран, наче темнаве тло східний орнамент, а все те купалося у повені золотого світла, яке видвигало усі подробиці рисунка, відзначувало всі закрути, висвітлювало усі тіні. Ослонивши очі рукою від яркого блеску, можна було сягнути зором далеко-далеко, аж до узлісся діброви, до боківського березняка та до велетнів Чорного ліса. Чисто та виразно виступали обриси усіх предметів, доки не притьмили зору сльози…

Мимохіть загляділася Наталка у сю картину лискучої краси, так величну, пишну, а так холодну. Тишина і холод, осліпляюча білизна та чорні тіні, синє небо та сині рефлекси у тьмавому вивозі – все те, ніби деталі, зроджені у геніальній уяві Божого мистця, чергувалося у свідомі дівчини, доки цілість не викликала на уста усміху: чудово, гей!

А ось і у сугробах снігу закопане посілля Луця Бибельського. Перед зачиненою кузнею на непорочній пелені – ні одного сліду людської стопи; видко, старий не заглядав туди вже від давна. Зате між стайнею, стодолою, шпихліром та білою, підмальованою хатою утоптала щоденна потреба стежечки, застелила їх мервою, сміттям, попелом. Опроче на обійстю не було нікого, тільки дріб допорпувався мерви на засніженому гноєвищі. Все те обкинула Наталка рівнодушним поглядом, та як тільки переступила браму, враз почула, що блідне. Ось за хвилю стане перед ним…

Ба, чим же ж був він для неї після сієї незабутньої дії чотири роки сьому назад? Наче краса весняного цвіту, що ось спить під вагою снігу, проминули сі хвилини, а і спомин заснув. Весною другі цвіти прийдуть, такі самі гарні, барвисті, запашні, такі самі, та не ті. Усі палкі погляди його соколиних очей, усі недоказані слова остали тільки спомином, про який не знать, чи радіти ним, не соромитися його перед собою та другими. Так, ніхто, навіть рідна ненька, не почує її сповіді. Хіба суперниця почула б її у нападі пристрасного гніву, а так… суперниці немає – Гнат у двір не заходив, відколи приїхав…

Хіба Марія… ах, куди там! Чи якась там покритка парою йому, ясному, світлому героєві великої війни? Сміх!.. А, поверх сього, їй все те байдуже! Яке ж діло їй до нього або йому до неї? Що батько колись моторив, те пропало, а між ними не було, прецінь, нічого. Навіщо ж хвилюватися їй перед його порогом, наче перед входом у судову салю? Пощо вагатися, бліднути чи червоніти?.. Гм! Як так, то навіщо було взагалі сюди йти?

Станула нерішено перед хатою й ось-ось завернула б була назад, коли на поріг вийшла служниця з цебриком.

– Пан дома? – мимохіть запитала Наталка.

– Старий пан поїхав сьогодня досвіту до міста. До нашої ключниці прийшло якесь письмо, а вона з дитиною… то й не могла сама. Письмо привіз Йойлик від коморника чи як там. Тато її вмер, каже. Бо то, знаєте, паннунцю…

Служниця поставила запашний цебрик на землю, а клуби пари обдавали її стать, ніби жертовні дими піфію. З-поза сих облаків летіли градом слова про листа, Йойлика, помиї, про парубка, що носив зимою поверх чоботів ще й солом’яні ходаки. Зразу виразні та голосні, переходили звільна у спокійний, одноманітний тон жіночого трайкотіння, що то ніби осінній дощ січе годинами, ненастанно, рівно, безбарвно. Слухала її Наталка, та не чула ні слова й не розуміла нічогісінько, доки дівка не змовкла й не зівнула на весь рот, при сьому вигнула взад грубо тесаний торс та випняла вперед великі круглі груди.

– Де ж Марія? – отямилася Наталка.

– Ключниця? А от плаче від ранку, а молодий пан…

– То молодий уже вернув? – вирвалося у дівчини, буцімто вона сього й не знала.

– А є, є, паннунцю; дещо змарнів, потемнів від вітру та морозу, але здоров, як риба… Ага! – тут, видко, догадалася чогось дівка, хитро засміялася, прехитро, а там похилилася над запашною посудиною, вхопила її й понесла на гній.

– Прошу в хату, хі-хі! – зареготалася, відходячи.

Наталка ступила через поріг у сіни, зі сіней у світлицю, мов у сні.

Та у світлиці не було нікого, тільки старий шварцвальдський годинник цокав мірово на стіні, довгий маятник маяв сюди й туди, а разом із ним по білій стіні пересувалася там і сям довга тонка тінь. На печі мурликав Мацько, великий бурий кіт, а біля припічка у колисці на ременях спала дитинка. У хаті пахло материнкою і було тихо, приютно.

Мимохіть спинилася Наталка й обкинула зором прибрані дешевими килимами та образами стіни, застелений обрусом стіл, мальований мисник та різьблені скрині, і щось ніби рукою здавило її за горло. Ось таке гніздечко куди краще, куди більше бажане від попівських «гараздів» зі старими тендітними канапами, скрипливими дзигликами, рококовими комодами та золоченим гіпсом на рамах безглуздих штихів. Цвіти у вікнах, над ними рушники… Коли-то Марія придбала те все? Видко, у світських людей краса та привітність обстанови й побуту ціняться вище грошей. Дивне!..

Недовго, одначе, займалася Наталка розглядом обстанови та розбором настроїв. Зі сусідньої кімнати доходили голоси: один – жіночий, другий – низький, звучний, коханий… голос його! Живо повернулася туди Наталка та так і завмерла біля дверей, наслухуючи.

– Питаєте, пане, чого я плачу? – говорив жіночий голос. – Пізнати сейчас, що ви не жінка, не мати. Та я й не дивуюся. Ви тільки не знаєте сього, чого і я не знала ще недавно…

– Ні, не знаю, Маріє, а й тобі раджу забути усе непотрібне. Я дивлюся ось на події ясно і твердо, хотяй зі щирою прихильністю до тебе та твоєї судьби. Батько, який проганяє від себе дочку, а ще й у твойому тодішньому положенні, не стоїть і одної сльозини. Богу дякувати, що помер без завіщання, бо був би, певно, відписав майно мачусі або якому спільникові. А шкода було би! Тепер пічнуться для покупців золоті часи. Континентальна система Наполеона пропала, а в Англії за останні роки назбиралися цілі гори товарів, яких не було кому продати. Усе те кинуть англійські флоти на берег Європи й віддадуть за кожду ціну кому-небудь. У нас зате ціни високі, від ряду літ не мали наші міста ні кави, ні чаю, ні цукру, бракло красок, сталі, сукна, бавовни, рижу, коріння. Купець-гуртівник відіб’є собі в один рік усі втрати. З другого боку, кам’яниця, склеп та магазини – се й без одної унції майно, бо воно потрібне всякому, хто бажає використати пригідну кон’юнктуру. Тому, якщо буде кому, то продай усе якому купцеві, якщо ні, то продай кому-небудь хату та магазин, а товар забери й перенеси у Станіславів. Там тебе ніхто не знає, нема чого боятися насмішок, докорів, то й можна начати нове життя. Навіщо ж тобі побиватися? Дістанеш у руки майно, не будеш уже тинятись по хатах ковалів та годувати безроги за ложку кислої страви та злиденні лахи з жидівських крамів. Даси своїй дитині потрібну вигоду, виховання, вивінуєш її як слід, перед тобою ось будуччина велика й відповідальна.

– Але темна, пане Бибельський, темна, як ніч. Що мені з гроша та гаразду, коли за все те не зможу дати своїй дитині навіть чесного імені, не дам батька? Дивуєтеся, що плачу, смієтеся, що носила їсти безрогам? Гей, я все життя не цуралася б такої праці, будь у мене чоловік-свинопас… Ось що!

Гнат не відповів зразу, тільки зітхнув, й аж по добрій хвилі його низький, лагідний голос почувся знову.

– Якщо тобі про се йде, то погоди, а ще не один найдеться…

– Що за мої гроші покриє своїм ім’ям мій сором? Те хочете сказати, правда? – перепинила його Марія. – Ха-ха! Знаю, знаю, що не один такий найдеться. Се ж зовсім до ладу, щоби на моїй глупоті та на злочині одного гультяя робив гроші другий. Знаю також, що таке вкінці станеться, і тому саме плачу. Бач, я бажала би не тільки імені для моєї дитинки, але і батька… батька! Розумієте мене, пане Бибельський? А таке бажання стоїть хіба сліз грішної матері.

Зі здержаним віддихом слухала Наталка розмови. Зітхання Гната не уйшло її уваги. Що воно значило? Невже ж він таки… Гм! Обоє молоді, гарні, палкі, під одною крівлею живуть… а ще й тепер, коли помер батько, вона матиме майно… Застукала.

– Просимо! – почувся голос Гната.

Наталка увійшла, та в сей мент почула, як кров ударяє їй хвилею до голови. Була б розірвала себе за се, та дарма! Раз вона у хаті, то годі й тікати. Ох, як проклинала вона сю хвилю, коли забаглося їй сюди йти!

Гнат сидів на кріслі у довгому турецькому халаті, з люлькою в руці, а на столі лежала розгорнена книжка, папір та щойно затесане перо. Перед ним по той бік стояла Марія й наливала молоко у горнятко. Ріг стола застелений був скатертиною, на якій лежала булочка, масло та сіль. Видко, Гнат щойно снідав.

– Добрий день панству! – заговорила дівчина дзвінким, та, може, дещо різким голосом, наче бажала затерти вражіння свойого очевидного збентеження. – Бачу, я не впору!

– О, просимо дуже, зовсім ні! – зірвався Гнат жваво й моторно, як колись давно в часах гуманіорів. – Я після московських гараздів вважаю себе в праві спати до десятої години, тож щойно виліз із ліжка.

– Надворі страшний мороз, – сказала Наталка, наче звиняючись, – але що тато мали діло до пана Бибельського старшого, то я пішла на прохід…

Зайнялася, бо погадала, що її прохід не має ніякого оправдання, бо скорше чи пізніше викриється, що у неї нема ніякого діла до Бибельських, а що тоді? Після того, що сказала, мусів старий Луць при першій стрічній нагоді поспитати отця Рищинського про причину її приходу. Гм!

– Властиво, правду кажучи, то не батько, а я сама бажала порадитись у дечому пана Лукаша… я ж до нього, наче до рідного…

Її голос задрожав. Крізь сльози глянула на Марію, якої лице так і застигло у маску холоду та спокою, і тільки дещо зачервонілі очі вказували на недавнє схвилювання. У погляді Наталки змалювалася нагло дика зависть. «Ах ти, повіє! – казали очі дівчини. – Улещаєш своїм горем м’яке серце мойого сокола, то він про моє й не запитає! Гей, розірвала б я тебе на шматочки та насилу устряла б на твоє місце, хоч би прийшлося опісля й піти шляхом, як ходила ти».

Вона ось уперше побачила сю гарну, мов статуя, жінку біля Гната. Гей, бачила вона його вже з другою, та в сей мент зрозуміла сама, що не Анелі здобувати серце такої людини, як Гнат. Куди їй до нього? Вона ж просто ганчірка, дрантя! Не такої породи буде жінка, якої треба йому. Ось така Марія, ось вона сама… Ах!

Нараз зрозуміла дівчина, що любить сього неприступного Гната більш власної душі, з усіх сил незіпсованого серця та молодого тіла і нікого не буде вже так любити. Несвідомість сієї любові була і приводом до авантури з-перед двох літ, а й тепер уможливила Капустинському зв’язати її зі собою словом.

Несвідомість ся закривала перед нею досі ціль стремління, а усвідомлене почування розбурхало тільки всі живлові зриви, всі похоті цвітучого молодого тіла, наповнило уяву палкими, душними картинами розкоші. А ось тепер сі зриви усвідомилися й показують їй… скривлену маску – карикатуру майбутнього сповнення… і регочуться!

– Бо я, бачите, маю десь після Різдва віддаватися, – заговорила якимсь дивним, наче не своїм, голосом. – Тому бажала ще з паном Лукашем…

Їй самій здавалося, що слова сі говорить хтось другий. Уся кров утікала їй до серця, ось-ось – і розірве його наглим приливом. В ухах гуділо, стукало у висках, а очі гляділи на гарному лиці Гната слідів якого-небудь схвилювання, непокою, жалю, досади. Уся духова сила дівчини була у сьому погляді її очей… Та бажаних змін не було. На уста молодця завітав тільки проминаючий усміх конвенціональної чемності, а десь, наче з-поза мряки чи з того боку незнаної шумної ріки, донеслися до її слуху слова:

– Прийміть, пані, наші щирі, сердечні гратуляції. Всі ми радіємо, що бажання вашого батька здійснюються ось за вашою згодою, значить, вони й вам по нутру. А се ми, люди, називаємо щастям. Нехай вам Бог дає з води, з роси…

І в сей мент почула дівчина, що омліває.

Кинулася Марія рятувати Наталку та швидко привела її до тямки. Гнат велів запрягти до санів коні, ті самі, що привезли його з-під Смоленська, і відвіз дівчину домів. Було се, щоправда, близенько, та і він, і Марія боялися, що дівчина могла би, йдучи, зімліти вдруге, а се могло би при такому морозі покінчитися фатально.

Коли вернув і засів до снідання, Марія спитала Гната:

– Чи ви знаєте, пане, чого вона сюди приходила?

– Звісно чого, до батька чи як там…

– Ні, пане, вона приходила сказати вам: «Диви, мене насилу видають заміж. Скажи словечко, а кину все й полечу за тобою куди хоч і як хоч, коби тільки з тобою!» Вона вас любить!

З острахом глянув Гнат на молодицю.

– Гадаєте? – спитав протяжно. – Се було би прикре!

– Не гадаю, а знаю! – усміхнулася злегка молодиця. – Вона прийшла поспитати долі, а доля ся була у ваших очах та устах. А що не найшла у них нічого, крім байдужості, тому зімліла. Вона принесла зі собою іскорку надії й гадала розвести з неї огонь, та іскорка погасла. Ви зломили її на довший час, а то й на усе життя. Бач, ви не знаєте, пане, жінок. Жінку збагне тільки жінка.

Довгу хвилю мовчав Гнат, заки спромігся на відповідь.

– Се правда, – сказав, – ластівки з гармати не вб’єш, тесля різьбарем не буде! Куди мені до тонкостей почування та жіночих мрій? Протягом останніх трьох місяців бачив я страшні річи, чув ще лячніші, а серцем перетерпів всі несказанні муки конаючих тисячів. Моя уява повна дантівських дій, розпуки, смерті, нечуваних страждань, а вся пам’ять – се одна катівня для душі. Все те потрясає мною куди сильніше гарматних сальв із-під Асперну чи Ваграму і глушить усі інші згуки. Не дивуйтеся, що у шумі водопаду не почув я сопілки.

– Ні, пане капітане, – почувся у відповіді альтовий голос Марії. – Ви не любите її, ось і вся річ. Якби так спочували з нею хоч трошки, небагато, то сказали б були хоч одно слово не так, як воно вийшло. Була б появилася у вас хоч краплина зайвої крові на щелепах, хоч брижечка на чолі, хоч глумливий чи гіркий усміх на губах. І се було би вистало вповні. Так, так, пане Бибельський, для сього, кого любимо, навіть у тіні велетня найдеться місце на іскорку карлика пам’яті. Ся іскорка була би вам розрадою у безпросвітній темряві і ось тепер вам було би жаль її, а так…

Гнат устав з крісла і через хвилю ходив по кімнаті там і назад.

– Ми росли колись разом і зжилися протягом многих літ, – заговорив вкінці, наче про себе, – та як тільки перестали бути дітьми, між нас, наче безрога між цвіти, упхалося її середовище, уся безліч судів, пересудів, вимогів та зобов’язань, уся безодня самолюбства та брутальної, нічим не покритої захланності, словом, уся славна традиція попівських родів. Ся традиція сильніша від смерті, темніша від тіні велетня, про яку говориш ти, Маріє, вона й убила чи там перерила нашу грядку. Цвіти погинули, остала одна непереможна відраза.

У неї, у дівчини, видко, заціліло почування, бо ж її середовище – не моє, але в мене ні сліду не остало з усього. Нема навіть несмаку, розчарування, знеохочення, нема гніву, ненависті, огірчення. Не мій се світ, Маріє, і все, що з нього береться, не про мене шите. На сповид, щораз то більше людей зі світа попадає у попівські роди, але щораз туди попаде, те пропало безслідно для загалу, так як ні сліду не лишає після себе й увесь духовний стан, мій Боже! Він один у нас, гелотів на власній землі, остав независимим, засібним, свобідним. З нього і тільки з нього може вийти колись зав’язок відбудови, відродження, усе проче – в неволі панщини, під корпоральським буком, у ярмі.

А тут, між тим, поза становими справами чи поза личною наживою дарма дошукуватися під кольоратками – сердець. Для загалу се тільки кукли або… галапаси. Бажав я колись увійти до нього, внести туди світло та рух, начати у ньому се, від чого поставив його на землі Бог, і саме тому не хотів я дати зв’язати себе становими пересудами на ласку чи неласку середовища. Та тоді замкнулися переді мною ворота, я остав поза ними і тепер нема вже в мене змоги зробити що-небудь безпосередньо для білих негрів.

Нас, світських, мало, й ми потопаємо у морі чужини безповоротно, безгомонно, безслідно; ходимо осібняком, наче жменя маку, кинена на великий тік. Для світського рутена немає місця у світі, духовні не пускають між себе цивіля, а й йому самому не було б життя між ними. Самітні ми, Маріє, серед нашого світа – і ти, і я… Ти – задля минувшини, я – з огляду на майбутню свою працю…

Довго гляділа Марія за Гнатом, коли відійшов. У її очах заблестіли ніби сльози, ожило на хвилину кам’яне лице, але тільки на хвилю. Зітхнула врешті і жваво прийнялася прятати зі стола посуду.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 545 – 557.