11. У таборі Наполеона

Юліан Опільський

Тої самої днини, коли пан Венявський виїздив у Львів, Гнат і Гетка ночували у коршмі при великій дорозі, за дві милі від Могилева. В міру сього, як їх віз минув Мінськ і став наближатися до Могилева, враз заговорило все населення про «Велику армію», про війну. Перш усього стрітили на дорогах, які вели до великого шляху на Москву, численні гуртки новобранців. Вони у супроводі старих, вислужених солдатів або козаків на сухоребрих, теж вислужених хабетах ішли зі співами та криками одні в Тулу, другі в Калугу, інші у Київ. По коршмах новобранці пили на загибіль Антихриста, який береться знівечити православну віру й веде католиків, ляхів, французів та німоту на землю батюшки білого царя. Було очевидне, що нікому на широкій Східно-Європейській рівнині і не снилося, що царат – се тюрма, у якій караються народи від Сибіру по Віслу, від Білого моря по Кавказ.

Саме ся спільність гнету вбивала почуття окремішності, а кромішня пітьма, яка залягла уми мужиків, бачила у католицтві щось гірше поганства. Се було тавро, яке клеймило раз назавсіди людину чи нарід, як витвір найвідразливішої гнилі Заходу. Так навчали попи, таке твердили раз у раз старости, городничі, стряпчі; про правду сього не було ніякого сумніву. Ще коби-то Наполеон ішов як генерал Бонапарте з покликом до народу повалити l’estandart sanglant тиранів, знищити все, що в’язало людину в життю, а на чоло народу покликав людей зі сірої маси!

Може бути, що тоді згуртувались би ідеологи свободи, честолюбиві одиниці з плебсу без надії та виглядів, а, врешті, всі ті, в кого під тонкою плівкою покори, послуху, нужди дрімає бестія, і всі вони повчили б простолюддя, що не все те правда, що цар та синод подають до вірування. Жили ще, щоправда, у Харківщині, Полтавщині, Київщині та Чорномор’ї нащадки колишніх вольних гетьманців, та їх традиції крилися, губилися у безмежних просторах східно-сарматського Низу, а одиноким відгуком народу було блеяння попів, городничих, старостів, стряпчих, жандармів…

Та Наполеон ішов як цар, і то не як цар народу, а цар царів, князів, панів: увесь світ поклонявся і корився йому, як Богу або як… Антихристові! А, прецінь, кождому звісне, що владики й попи – се слуги Бога, отже… очевидячки, царство Антихристово гряде війною на святу Росію, а смерть у боротьбі з його перемогою – се… причастіє св. Тайн!

Дивно й банно ставало Гнатові, коли бачив, як у се розбурхане, безмежне східне море направлявся володар Заходу. Як божевільною видавалася зблизька гадка побідити володаря такого народу на його власній землі. Побити можна було його, навіть не раз і не два, але побідити… ніколи!

За гуртками новобранців їхали довженні валки теліг, сих типових двоколесних теліг на високих колесах, яких можна уживати навіть серед розкислих мокляків Полісся. Вони не заберуть і третини сього, що французькі або німецькі фургони, та зате не перекидаються, ні не ламаються по бакаїнах та яругах, балках, вертепах. Мука, крупа або щойно вимолочене зерно, картопля, вуджене чи солене м’ясиво, солонина, риба, сіль, тютюн, вкінці скіри баранів, волів, коней, зайців і всілякої дичини, а то й кожухи та чоботи – все те котилося на схід та південь. Мужики-ополченці або козаки проводжали сі транспорти, а було їх стільки, що мимохіть насувалося питання: «Що ж їстимуть сі сотки тисячів, які веде зі собою імператор, якщо усе вивезуть москалі?»

І, видко, такі самі гадки займали товариша подорожі, бо ось нагло обізвався Гетка.

– Пан лейтман, відіте?

– Бачу.

– Випасуться через зиму московські вовки!

– Гадаєш?

– Не гадаю, а знаю! Французьке військо живе, прецінь, здебільша реквізицією.

– Ба, на сю війну підстарав Наполеон нечувані припаси. Кажуть, що весь Куронський гаф укритий суднами, а за полками йдуть череди волів та баранів, везуть риж, хліб, вино…

Гетка засміявся злобно.

– Так, без сумніву, тільки все те йде о чотири, а то й десять днів дороги позаду!

Гетка знав з давніх воєн, як-то цісар французів пре вперед свої полки, як їх годує, зодягає та чого править від них.

Він не помилявся. Як тільки «Велика армія» перейшла Німан, сейчас почалася погоня за відступаючими військами Барклая й Багратіона, щоби їх розділити та здавити зокрема. Після кількох днів сих безуспішних, а просто божевільних перегонів зі сорокатисячного корпусу маршала Даву остала несповна половина. Друга половина розповзлася дорогою або остала позаду задля голоду, спеки та знесилення. Транспортів, полишених корпусом позаду у першому дні походу, не побачив уже ніхто. Вони пропали, як пропадали тисячі жовнірів, знеохочених трудами, а здичілих у ненастанних війнах імператора.

Величезні ліси, які обгортали від заходу імперію по пінські болота та галицьку границю, роїлися від ватаг мародерів. Французи, німці, італійці з «Великої армії» вмить понюхалися з поляками, яких чимало служило у московському війську, і, вивтікавши, получилися, щоби спасати своє злиденне життя карликів у сьому змаганню велетнів.

Бажали вони ще й хоч дещо вірвати для себе зі сих безмежних скарбів, які ось на очах пожирала або марнотратила війна.

В переїзді бачив Гнат, як-то ворушилося між жидовою малих містечок Росії, як шляхами сюди й туди вешталися тарадайки, візки, вози, навіть тачки та як їхали та бігли по всім усюдам пейсаті купці. Вони з лісів привозили цілі гори всячини, а зате густо курилися димарі хатніх гуралень, і цілі ріки вонючого утрійного напитку плили у таємні леговища грабіжників. У жидівських норах появлялися зате лискучі однострої, барвисті кабати, стрійні китиці, золочені гудзики, пера, запинки, шнури, аксельбанти, вилоги, гафти. У всі ті дорогоцінності мали цілими роками чепуритися білоруські, московські красавиці, а то… й жидівки з Борисова, Могилева, Дорогобужа, Красного, Смоленська тощо.

Поверх сього скрізь можна було купити сідла, підсідельники, чепраки з буквою «N» на розі та багатими тафтами по краях, коврики, срібну посуду і пропасть чужої валюти різного походження та стійності, виду та краски. Врешті, у жидівські крами мандрувала й уся здобич з дворів, складів та хат, які пограбили мародери на шляху «Великої армії». Грабіжники брали, бач, усе, що тільки далося двигнути з місця, без огляду на стійність або ужиточність. Швидко, одначе, пізнавали свою ошибку й відбувалися надбаного за кожду ціну, а, радше, за безцінь. Земні плоди, віск, мід у бочках, шкіри, розкішна утвар, коври, образи, сервізи – все те набували жиди майже даром і вивозили для непознаки підводами у далекі губернії на південь або у Варшавське князівство.

Поза торговцями, місцеве населення покидало здебільша селища та містечка, а оставали тільки поляки, безштаньки, так що французи ніяк не могли збагнути, з чого живе через рік московський мужик. Під косами жовнірів лягало молоде збіжжя на пашу для коней, спіле вмить мандрувало у ручні млинки, а там і в порожні кітли голодної мужви. Одначе спілого збіжжя та готового зерна було небагато, так що голод швидко став кухарем «Великої армії», а бігунка – щоденним гостем. І відтоді великий шлях на Москву поруч мародерів-грабіжників та пожарищ стали мережати гроби…

Мимохіть насувалася Гнатові гадка, що се ловці вирушили з нетрів та пострілили грубого звіра, який оскалює зуби і з ревом жене за ними. Облавники та пси підганяють його, травлять, цькують, рвуть йому боки та зади, злизують кров… а ловці уступають щораз то дальше… Ось-ось стануть, загримлять дула, ловецькі роги затрублять на загибіль переможеного противника…

У Могилеві стояла дивізія генерала Домбровського. Гнат представився йому як відпоручник дванадцятого корпусу при головній кватирі та розказав йому, що козаки напали на його ескорту біля Мінська й ограбили його з коней та припасів. Вісті про наїзд Тормасова на Польщу побентежили незвичайно так самого генерала, як і офіцерів дивізії. І, свідомі безоглядної переваги цісаря французів, вони вважали себе побідниками й володарями земель від Балтики по Чорне море. «Тормасов під Варшавою!» – було се грізне «memento mori!» для всіх сподвижників великого імператора, й не один із новопозисканих польських та литовських поклонників генія війни оглянулися позад себе. Призадумався й не один із давніх служак-офіцерів, які з далекої Італії ішли шляхом кривавих побід Наполеона аж до рідної землі.

Ось тепер з фантомом великодержавної могутності перед очима ввірвалися вони у безкрай велетенської імперії, а тут намість слів здійснення високолетних затій з уст всемогучого імператора чули від австрійського офіцера страшні слова: «Тормасов під Варшавою!..» Довго плив корабель у бурю, розбивав груддю грізні вали, та вони ось зірвалися за ним і надвигаються на нього й відзаду…

Після розмови з генералом офіцери розпитували про бої з москалями та про повстання на землях бувшої Річи Посполитої, вкінці один із них, підстарший уже майор, закляв від чортів та зарази і сказав:

– Ано, мості панове, всі ми поставили на одного туза усе майбутнє і нас, і нашої ойчизни. Що буде, то буде! Нас самих не покине імператор у ніякому разі. Наша печеня застромлена на добрий рожен, а у Франції теж живуть люди. Хай усе чорт бере, vive l’empereur!

– Vive l’empereur! – закричали в один голос всі зібрані з якоюсь злістю у голосі.

Гнат теж зняв ківер з голови, але намість оклику явився на уста тільки усміх… глуму!

У Могилеві дбав Гнат у першій мірі про се, щоби заосмотрити себе та Гетку у потрібні харчі, бо знав добре, що у запустілому краю нелегко про поживу. Тому проміняв свою підводу на дві двоколісні однокінні теліги й велів її окувати військовому ковалеві. Вудженина, суха риба, сухарі, крупа та бочівка горівки виповнювали першу телігу, мішки з вівсом – другу. Хотів, було, Гнат, щоби ся друга остала порожньою на зміну від випадку, але Гетка покрутив головою і сказав:

– Дай коневі міх вівса, то й гони його, як пса!

Сим рішив квестію. Поза сим з еквітаційних засобів дивізії одержав Гнат два верхові коні з модерунком та парубком до них – мазура Бартка. Був се хлопака, якого пана вбили москалі під Островном при знаменитій «шаржі» короля Мюрата, і він сам не знав, що зі собою почати. Тим-то й радо причепився до Гната й обіцяв служити вірно, хоч би тільки за сам прожиток.

Дня 14 серпня ночували у селі Покровському, півмилі від Смоленська. Минувшої днини проходила туди мало не вся армія. Забарився був тільки корпус генерала Жюно, який мав через Красний перейти на праве крило і обійти зліва армію Барклая.

Через увесь сей день останки дивізії Неверовського та корпус Раєвського боронили доступу до города, і то так завзято й хоробро, що всі зусилля маршала Нея були безуспішні. Не даром се уперве, відколи французи ступили на землю Росії, об’єднались обі західні армії білого царя, щоби дати опір володареві Європи… На сей бік ждали з нетерплячкою всі, почавши від імператора, скінчивши на наймолодшому тамборі, і тим-то навіть заняття святого города Смоленська не втішило би так війська, як певність, що ось завтра по сей і по той бік Дніпра розвернеться баталія…

Усе село було переповнене таборами. Були се здебільша підводи офіцерів та генералів, які везли зі собою потрібні харчі та одежу. Не один узяв зі собою для насолоди таборової нудьги ще й любку з Франції, Німеччини або Польщі, а у декого містилася на підводі таки й законна жінка, яка не побоялася ділити з чоловіком невзгодин та трудів у надії на «карнавал» у Москві…

Справжніх фургонів із припасом для мужви було мало; вони остали на шляху між Вільном та Вітебськом або біля Могилева, а з ними і весь робітничий корпус огородників, рільників, будівників та теслів, який мав облегшити армії зимівлю у ворожій землі. Зате поруч із підводами офіцерів довженними рядами стояли візки маркитантів з хлібом, маслом, горівкою, вином. Вони, видко, краще дбали про заосмотрення своїх крамів, чим імператор про армію, тому скриночки та мішки на возах бубнявіли щораз то більше від шестифранкових талярів та золотих луїдорів.

У самому ж селі Покровському панували рух, біготня, гамір, лунали співи та реготливі розмови легкобутніх приходнів. Курилися дими кострів, стріляли корки пляшок, і тільки бас недалекої канонади надавав пестрій, яркій мелодії вояцького побуту глибоке, понуре тло епохальної всесвітньої події.

Гнат велів Гетці повернути наліво, над берег Дніпра. Було тут декілька бугорків, які стрімко опадали до ріки, а дещо дальше починалося Спасноє, передмістя Смоленська. Оттут, під кількома березами, осторонь усіх, переночував відпоручник дванадцятого корпусу «Великої армії» останню ніч до приходу у головну кватиру новітнього Ксеркса. Ніч була душна й вогка задля опарів, які піднімалися з ріки та численних боліт, повна гамору таборів та глухого гомону маршируючих військ. Наспіваючі полки французької армії розкладалися довкола города луком, якого тятиву творив Дніпро. По тому боці ріки рівно ж півкругом розтаборилися московські війська. Їх костри палали довкола високо положеного і теж освітленого города, ніби задушні вогні цвинтарища довкола погребальної каплиці. Наче величні лампади, горіли вежі і копули сорока церков та сліпили блеском видців.

– Золото, щире золото! – впевняли польські офіцери французів та німців. – Їхні церкви криті справжньою позолотою та мідяною бляхою, а утвар уся суто золота.

Вмить золота гарячка обхопила уми, і навіть сі, що відразу найшли собі місце і мали час спочити, не могли спати сієї ночі. Усі ждали на розсвіт, щоби розторощити вже раз невловимого противника та загарбати його достатки.

Пушкарі корпусу маршала Нея розбудили вранці Гната та його товаришів. Вони уставляли на бугорках гармати, а під їх ослоною довгими рядами стала розвиватися дивізія генерала Шеллера якраз проти передмістя Спасного. Від офіцера артилерії дізнався Гнат, що головна кватира імператора є біля села Івановського, при резервах.

День заповідався погідний, гарячий. Легкий східний вітрець звівав опари, і, як на долоні, виднів по тому боці ріки з які дві верстви віддалений ліс. У сьому лісі губився великий шлях на Москву, а півперек його стояла ворожа армія. Про сей шлях, отже, йшла боротьба на смерть і життя… зовсім після плану графа Лівена… Чи тільки ще не рано? А може, запізно?..

Поруч із дивізією Шеллера станули ще дві дивізії Нея якраз проти пристані города. Була се ніби велетенська редута, вправді без частоколів, але з високим валом. З-поза валу видко було низькі, тугі будівлі з червоної цегли, зі зубцями та стрільницями, над якими маяв Андріївський стяг. Увесь склін цитаделі поріс густими корчами, серед яких густо поблискували дула крісів.

– Ну, не вкусити французам сього яблука! – сміявся Гетка, запрягаючи коні. – Ви погадайте тільки, пан лейтман, там тяжкі гармати, стіна, вали, частоколи, корчі та доли, а тут… голі черева… Ха-ха! Се «гески», що наш корпус на Волині.

– Позашивалися, псє крев! – ворчав Бартко. – Але пождіть, кацапи, повитягають вас «наші» за обшивку, як хом’яка з нори.

Гнат покивав тільки головою. З ліса по той бік ріки плила саме в город ріка високих, темних ківерів та лискучих багнетів: корпус Дохтурова, вісімнадцять тисячів мужа. Така сила могла вже сама собою при помочі тяжкої артилерії достояти місця ворогові тим легше, що скривалася у нездобутих казематах цитаделі та стародавніх, ще монгольських, мов скала, твердих, а на сорок вісім стіп високих стінах города.

– Як так дальше, то чорт знає, що ще буде! – погадав Гнат, сідаючи на коня, щоби поїхати у Івановскоє. Гетка мав вертати у село і ждати там приказів.

Дорога, якою чвалав Гнат, вела напівперек левад, серед яких розставилися дивізії маршала Даву. Вони, щоправда, втратили були вже більше третини мужви, але все-таки виглядали ще доволі імпозантно. Сих п’ять дивізій протинали дороги, які вели у Єльню, Красний і Мстиславль і творили центр армії. Направо стояв Понятовський з поляками, а на крайньому правому крилі – три кінні корпуси короля Мюрата. П’ять шатер головної кватири стояло на горбочку над шляхом у Красний між Івановським та Смоленськом. На склоні горбка вистроїлася велична наполеонська гвардія у високих ведмежих шапках, з яркими китицями, шнурами та аксельбантами.

Маршал Лефевр провадив стару гвардію, вибір із усіх військових формацій Франції з 1796 року почавши. Із-під величезних шапок гляділи суворі, бруняві лиця, поорані згоїнами, порепані від вихрів, спек, морозів. На шляху від Монтенотте до Смоленська гляділи сі лиця на десятки баталій, сотки сутичок, тисячі днів маршу, недостатки, втоми, недуги та на сотки тисячів смертей у найрізнорідніших, най лячніших видах. Та, проте, як колись, так і тепер обтислі білі камаші обтягали жилаві ноги, а на тугих, костистих плечах вершилися наплічники приписового виду та змісту.

Дещо дальше, на самому великому шляху, як резерва корпусу Даву, стояли три дивізії молодої гвардії під проводом маршала Мортьє. Була се, так сказати б, підготовна школа для старої гвардії. Дещо збоку розставив маршал Бесьєр кінноту гвардії: шість тисяч найкращих та найбільше блискучих комонників, яких досі записала історія Західної Європи. Перед ними по обох боках шляху видніла артилерія гвардії у елегантних зелених одностроях з червоними китицями та шнурами.

Офіцер службового швадрону прийняв Гната дуже чемно й завів його до шефа штабу маршала Бертьє. Сей прочитав уважно письмо князя Шварценберга, подумав хвилю, далі підняв очі на випрямлену стать Гната і сказав:

– Імператор давно бажав мати при штабі довіреного офіцера, який міг би кождої хвилі перевезти інтимні поручення безпосередньо самому князеві. Імператор здає собі знаменито справу з положення князя маршала між командою армії а віденським двором. Тим-то вважайте себе звільненим від обов’язку офіціальної рекомендації, але просять вас бути начеку. Найкраще держіться моїх підвод. Будьте, одначе, ласкаві зрозуміти, що се не є ніяке знехтування вашої особи чи сих, що вас прислали, тільки вислід дивно двозначного положення, у якому находиться або може знайтися головна кватира. Ви поняли? Бо то, бачите…

Великий маршал замнявся, видко, глядів слів, щоби висказати щось, що могло би закрити правду, якої йому не вільно було сказати. Та Гнат не даром знався з Кранцбергом та Венявським і зрозумів умить.

– Oui, mon prince! – сказав швидко з чемним поклоном та усміхом. – Je me j'obéis a toute vôtres ordres. Je n’ai pas de prétendre d’un grand seigneur et j’ettandrai…

Чудово! – утішився Бертьє. – Тільки, бачите, ваш півофіціальний характер може вас наразити на немилі rencontres з молодшими офіцерами задових формацій, а то й штабу, а я бажав би…

– Щоби моя особа остала незамітною, – докінчив Гнат, а маршал живо притакнув головою. – Розумію, mon prince! Сьогодня вечором скину однострій і поїду дальше як маркитант або яка друга фігура з табором хоч би й до Москви…

Маршал мав у дні баталії несказанно багато діла. На нього ждали десятки ад’ютантів та ординансів, сотки писем ждали підпису та висилки, і тому він, збувшися Гната, похилився уже над столом. Та як тільки почув останній зворот, звернувся з місця знову до Гната.

– До Москви? – спитав живо. – Хто вам казав, що ми вже в цьому році збираємося на Москву? Чи князь-маршал вам таке говорив?

Схвильовання звучало у голосі Бертьє. Се ж саме питання займало уми всіх втаємничених у проблеми сфінкса 1812 року.

Гнат зрозумів, що сказав забагато або замало, а в кождому разі те, що знав, не було призначене для французького штабу.

– Ні, князь-маршал і не балакав би про се з підрядним офіцером! – відповів. – Я сам дійшов до такого висновку, бачучи, що обі армії вже тепер рівні собі силою. Тож або підемо за ворогом, або він за нами.

Маршал зрозумів притик і усміхнувся вимушено.

– C’est vrai, mon brave! Bien dit! Справді, побачимо сьогодня, а, радше, завтра. На всякий случай прошу вас оставати в моїй евіденції.

Гнат відступив між ординансів та конюхів, при яких був і його кінь, а коли з’їздив із горба, то бачив, як із цісарських шатер висипала ціла юрба маршалів, генералів, полковників усіх родів війська усіх народів. Деякі у просто фантазійних, дорогих строях звертали увагу блеском появи, гордістю виступу, а то й театральною поведінкою, другі були наче заголовки спижевих таблиць, які складалися на історію наполеонівської глорії. Ось князь Еслінген, маршал Ней, ось герцог Екмюль, князь Авершету, маршал Даву, ось король Неаполю Мюрат та много, много других.

Все-таки найбільше замітною появою був малий, сутулуватий чоловік у зеленувато-сірому плащі та трикутному капелюсі, який сидів на дзиглику перед шатрами. Його бліде, кам’яне лице вдивлялося недвижно у вуличну панораму Смоленська, а рука держала у зверток звинену картину боєвища. «Се він!» – погадав Гнат і здержав коня на хвилю. Так, оттаким бачив він імператора у Відні на Рингу, у Шенбрунні. Але ніколи не бачив ще його так зблизька, у поставі звичайної собі людини.

І вмить друга картина прислонила першу… У тьмавій каварні на Йозефштаті біля стола розсілися грачі. Військові, купці, робітники, урядовці, студенти. Всі мови многоязичної імперії звучать всуміш, сиплють прокльони та прізвища, та, проте, всі вдивляються безвиводно у верткі пальці банкіра, які відслонюють карти. Фаро! Купки золота та срібних монет, жмутки банкнотів мандрують з рук до рук, очі підпливають кров’ю, пітніють чола, дрожать пальці, б’ються серця. І нагло чується слово: «Ва-банк!..» Сказало його таке саме бліде, налите лице, такі самі насуплені брови. Воно прикусувало до крові спечені гарячкою губи, а руки порпалися у невеликій могилці грошей. Се вже останні… І так жде грач, доки банкір не відслонить рокової карти.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 491 – 500.