10. Марія розкриває свою таємницю
Юліан Опільський
Луць Бибельський, власник 50 моргів першорядної землі, не закинув свойого ремесла. Як давніше, так і тепер стукали молоти у кузні, а криваве зарево падало вечорами на кущі бозу та калини над річкою. Правда, чимало часу забирав йому нагляд над будовою та жнивом, але тут надсподівано найшов він поміч у Марії, яка, взявши дитинку на руки, весь день стояла біля робітників, а вечором варила страву на слідуючу днину. Старий аж відмолоднів увесь, став говірким, веселим, моторним, а мимо старості не було у нього познак скупості. Напротив! Позаяк робітника діставав даром із двора, то за гроші, полишені Гнатом, раз у раз справляв вечері з музикою та пивом. Тим-то і мужики не робили «як за панщину», але з охотою й удвоє швидше та справніше.
Зате деколи під свято чи неділю змінявся внішний вигляд старого незвичайно. Він справив собі довгу гранатову капоту, лискучий ківер, угорські чоботи з тороками, паличку з білою галкою та нову німецьку люльку з образком та золотистою кришкою. Оттак-то приймав гостей та гуторив із малою донечкою Марії або із нею самою цілими годинами.
Тої самої днини, коли Наталка була у панни Анелі, женці мали принести вінці, і дві жінки зі села під руководством Марії поралися біля вечері та почастунку, а старий як мога найшвидше викінчував орчики до нового воза. Сонце заходило за цвинтар та клало криваві рефлекси на довгаві полоси фіолетних хмар. Наче пливке золото, переливалися води потоку між зеленими берегами, а чорні вільхи збагачували золотисто-світлу картину ще й темно-багровими тінями.
По двору сям і там ходив товар, який щойно вернув із пасовища, а малочисленний дріб, якого Луць не мав ще часу розвести, заходив у комірчину спати. Саме прибіг з поля післанець із вісткою, що женці уже в’ють вінця, а там вхопив коновки та побіг за водою. Бач, по закону треба було обілляти як слід вінець і дівчину, яка його несла. Живо вдарив молот ще два, ще три рази по залізі, а там і кинув старий Луць начиння і замкнув кузню. Робота була скінчена.
Луць обтер піт із чола, перехрестився й, відпинаючи передник, тяжкою ходою прямував у хату. Втім окликнув його молодий жіночий голос.
– Пане Бибельський! А пождіть-но!
Відвернувся і побачив, як стежиною від сторони попівства збігала вдолнну Наталка у звичайненькій домашній цанговій суконці, без фризури, весела й моторна.
– Добрий вечір вам, пане! – поклонилася.
Поклін був низький, і се здивувало Луця, який навик був до задертих носів та згірдно скривлених уст попівської сім’ї.
– Вибачайте, дядечку! – заговорила мелодійним голосом Наталка. – Я чувала, що у вас сьогодня вінець, то й прийшла звідатися, чи вам не придасться моя поміч?
– Але ж, паннунцю! – засуєтився старий. – Де ж можна, щоби ви свої ніжні рученьки марали задля хлопів? Уже моя Марія порадить собі й так. Милості просимо в хату. Може, захочете приглянутися забаві?
– Дуже дякую! Але не гадайте, дядечку, що мої руки не до праці. От гляньте, які дужі!
І з-під рукавів витягнула наперед себе пару дрібних та круглих, але сильних та сонцем і працею позолочених рук. Усміхнувся старий.
– Гм! – жартував. – Воно, щоправда, не знати, до чого сі рученята кращі. Мені видається, вони більш на те, щоби їх милувати, пестити, цілувати, чим до роботи. Хе-хе! Та, проте, хоча я вже старий та недужий, все ж таки прошу не гордувати вбогою стріхою, а пока я з коваля переодягнуся у «пана»!
Засміялися обоє, старий пішов вмиватися та надягати парадну капоту, а Наталка наблизилася до кухарок, які саме висипували на миски щось чотири копи великих челядних пирогів зі сиром. Приязно звіталися всі три з дівчиною, та в неї жовч залила серце зразу. «Що за краса! – подумала, – Гей, має до чого вертати Гнат і без мене! Куди мені або й Анелі до такої кралі?.. Дарма, що в неї дитина!»
І вже ворожі настрої стали огортати її невтишеною жагою томлене серце, та в сю мить обізвалася з-під кущика порічок дитина. Прожогом кинулася туди Наталка, щоби скрити своє схвилювання, та по хвилі, наче хмарка з-перед сонця, щезла зависть безслідно. На чистесеньких пеленках лежало чорнооке, рум’яне янголятко. Воно гралося цвіткою спарцети і вигукувало од радощів. Хвильку приглядалося незнакомій, вкінці засміялося, як сміється тільки дитина – всім тілом, усім єством!
Якась незнана, несказанна ніжність, якась туга та жалість усуміш із радістю пройняли серце дівчини. Вона вклякла біля дитинки і швидко забула на весь світ. Сріблистий сміх малесеньких усточок, ясний погляд карих оченят, м’які, непевні обійми теплих, вогкеньких рученят – все те визивало на уста блаженний усміх, а в очах сльози зворушення…
І Наталка втонула у сьому привиді прийдешніх років зовсім, забула про окруження та про ціль свойого приходу, не слухала навіть слів матері. Марія віднеслася зразу з недовір’ям до появи попової паннунці, тим більше, що знала зі сільських сплетень про невдачні свати отця Рищинського. Але отся дія з дитинкою роззброїла її зовсім. Лиха людина дітей не любить, а й діти не люблять її. Тим-то мовчки любувалася молодиця на пестощі обоїх і не здогадувалася, що вони мали ще другого видця.
Зовсім несподівано заскрипів над обома жінками прикрий, дещо гугнявий голос пана Кшиського.
– Ах, quelle idylle Позвольте, мадемуазель, що представлюся й запитаю про пана Бибельського старшого. Я…
Обі жінки повернулися, Наталка скрикнула і почервоніла, Марія зблідла, мов полотно, і захиталася на ногах, наче збиралася зімліти. Але й Кшиський, глянувши у лице Марії, занімів, роззявив рот широко, а руки простяг наперед себе, наче боронився від удару.
Перша прочуняла Марія.
– Ваша презентація зовсім зайва, пане Кшиський, – відповіла різко – Ми добре знаємо, хто ви й які ви. І якщо не хочете отсього цебра на свою облізлу голову, то мерщій вертайте, відкіля прийшли.
Пан Кшиський відзискав тямку, та, побачивши, що слова молодиці чує парубок, який біля воріт держав коня, спалахнув гнівом і підняв руку зі шпіцрутою.
– До кого ти, дівко, розпустила писок? – закричав, як несамовитий. – Ось я провчу тебе, як шанувати пана.
– Ха-ха-ха! – засміялася на те Марія. – І хто се говорить? Той сам язик, який ще перед двома роками клявся на всі святощі у любові та подиві, обіцював подружжя, щастя, рай на землі! Так-то, так! Шпіцрутою заткати рот пискатій дівці? Що ж, валяй! Вона готова прийняти з належною покорою новітні пестощі давнього любовника.
Стояла недвижно, дещо похилившись, наче справді ждала удару. Чорні, мов ніч, очі устремилися в посиніле лице Кшиського, а він просто не тямив себе з лютості. Кінець шпіцрути тремтів йому над головою, здавалося, ось-ось – і впаде на круглі плечі молодиці. Та в сей мент почув пан Кшиський, як якась залізна рука вириває йому батіжок, а там залунав спокійний, глибокий голос старого Луця.
– У мойому посіллі нікого не б’ють! Зводіть свої порахунки поза моєю хатою.
– А ви як смієте ставати між мною а безстидною дівкою, яка мене зневажає? – зверещав Кшиський тонким хриплим голосом крайньої іригації.
– Справді, Маріє, ти не повинна нікого зневажати в моїм домі.
– Вибачайте, батьку, не я лізла до нього сваритися, а він сам підійшов тут до нас.
– Все одно, все-таки се мій гість, і ти його повинна була ушанувати.
– Ах, він – вашим гостем? – дрижачим голосом відповіла Марія. – Ще заки він ним став, бував він гостем у моїх батьків, опісля у мене… і ось…
Тут молодиця розвела руками.
– Так се він був сим?..
– А так, він! Опісля, коли наслідником приказів імператора почалися конфіскати англійських товарів, мій батько втратив значну частину майна, і тоді п. Кшиський покинув мене. Мати просила, благала його навколішках, та він висміяв її, а батькові відповів, що не він мене звів, а я сама підпихалася йому, аж і йому остогидло… Підляка! Так що ж? Мати вмерла на розрив серця, батько від розуму відходив, а там і вивіз мене до Тернополя й оставив у заїзді, де я і привела дитинку. Та вертати домів уже не мала лиця й осіла тут після довгої, важкої блуканини, злиднів, розпуки. Судіть тепер самі, чи мала я прийняти пана Кшиського як вашого гостя? Чи не могла я забути на се, що я наймичка, покритка, більш нічого? Все-таки простіть мені, батьку, що забулася. Даруйте й ви, пане, пан Бибельський нічого не винен перед вами, винна тільки я.
Се сказавши, схилилася, підняла дитинку й відійшла до хати. Бліда, як полотно, Наталка послідувала за нею, і не глянувши навіть на Кшиського. Відходячи, зачула ще слова Бибельського, сказані ввічливо, але й із глумом:
– Бачите, вельможний пане, що якщо передні колеса раз в’їдуть у болото, то крути не крути, а й задні попадуть у тую ж баюру.
– Але ж вона бреше, бреше, як скажена собака! Навіщо, ж мені було грошей старого Заневича? У мене самого майна доволі. Вона бреше… як…
– Не хвилюйтеся, вельможний пане, оставте вже справу мені.
– Я вимагаю, щоб ви сейчас прогнали сю безстидницю на чотири вітри. Дам вам дві дівки з двора, але вона мусить сейчас виноситися із Дитятина!
– О, то ви в гарячій воді купалися, пане! – засміявся Луць. – Чи хто чував, щоби задля одної дівки та робити таке велике ай-вай? Куди їй до вас! Я її скартаю й накажу не підходити до вас, а там і ви поїдете у свій бік. Світ – не банька.
Довго сопів пан Кшиський, аж тремтів своїм злиденним тілом розпусника, доки не втишився дещо. Одна з баб принесла йому чарку меду та білий буханець, й аж після доброї хвилі заговорив гість тоном звичайної розмови. Він питався про вісті від Гната, але вісток не було ніяких. Тоді пан Кшиський зробив вельми загадочну міну і став півголосом нашіптувати старому всячину, наче боявся підслуху.
– Бачите, пане Бибельський, старий Венявський бажав би скубнути і сина, і дочку, а через те й мене. Сина має право скубнути, як хоче, бо й Стась скубнув був доволі його, але вара йому від мене! Гроші, які має привезти або прислати Стах, – се посаг Анелі, і без нього шлюбові не бути…
– Ага! – вирвалося у Бибельського, який в сю мить зрозумів дві річи: перше – що Марія сказала сущу правду, друге – що велике майно пана Кшиського… у жидівській кишені.
– Старий те знає, але забажає торгуватися, а мені, як майбутньому зятеві, не дуже-то ялося гандричитися з тестем про скільки там тисяч злотих. Тому, будете ласкаві, передайте гріш в руки Анелі.
– О, не майте сумніву, вельможний пане, що всякий гріш дійде до рук власника. Ви хіба не знаєте, що я з могили став би, щоби віддати належний другому крейцар.
– Ох, я не сумніваюся ні на хвилю про вашу праведність, тільки, бачите, я мушу доконче знати висоту пересланої суми.
– Ага! Ну, як тільки про се йде вам, будьте певні, що будете при перечислюванні гроша або побачите поштову посвідку.
– О, так, то добре! Дуже обов’язаний вам, пане Бибельський. Саме сього треба було мені. Прощайте, до побачення.
Пан Кшиський відійшов, а старий покликав Марію, бо з доносилися вже голоси женців. Застав її серед живої розмови з Наталкою. Вона, видко, розказувала їй про свої переживання, бо по лиці її плили сльози, а очі світилися злючо. Поклав руку на голову дівчини.
– Не плач, дитинко, – сказав. – Бог не простить ніколи клеветникові та злодієві. Скорше чи пізніше досягне його рука справедливості. Остав Богу месть і кару, а сама потіш себе тим, що тобі, а не йому ймуть віру добрі люде.
Та тут сльози присохли нагло на лиці молодиці.
– Ох, я живу тільки надією, що мене вибрав Бог орудником своєї кари, – закликала і стисненими п’ястуками погрозила в сторону двора.
Несповна два місяці після від’їзду Гната привіз ландсдрагон з Галича візвання до старого Бибельського, що на поштамті в Галичі очікує на нього мішок з п’ятьма тисячами дукатів, які присилає його син Гнат. Вісточка ся потрясла всім повітом куди більше самих воєнних подій, про які раз у раз заходили навіть до подальших закутин Галичини глухі відгуки. Одначе ані битви під Домбровном чи Вітебськом, ані грандіозний відворот московських армій, ані навіть бої, які зводив на Волині з Тормасовим Шварценберг, не зайняли умів так дуже, як саме ся посилка.
Жиди, які дізналися про се від ландсдрагона, постаралися вмить поширити вісточку на десять миль довкола, і ось третьої чи четвертої днини старий Луць викидав із хати, може, вже десятого фактора, що прибував від різних панів прохати його до участі у доставах для армії, офірувати купно землі, ліса, товару, а навіть укладати подружжя. Враз нагадали собі всі околичні посесорати, що Бибельський хотяй і коваль-худопахолок, але все-таки з доброї шляхти та що се не є ніякий деспект його сина назвати зятем. Полинялі, чорнилом жидівських записів поплямлені герби аж пищали за свіжою позолотою.
А між тим щораз то темніші тумани обсновували майбутню велич Польщі. Вправді, як давніше, так і тепер що дві неділі співали попи «Тебе, Бога, хвалим» задля якоїсь там побіди на Волині чи в північній Росії, але, проте, Тормасов увійшов у границі Варшавського князівства. Варшава була в паніці, товпою тікали пани та багачі у Прагу та Відень. Поверх сього Наполеон похвалив вправді поляків за гарячі і щирі заходи біля поставлення армії, але… не висказав слова, якого з тугою ожидала уся польська шляхта, з цікавістю – Європа, з тривогою – Росія: слова відбудови.
Польське королівство мало повстати щойно після війни, зависимо від її висліду. Тим-то не один панич, який сідлав уже коня та заставляв останнє на модерунок, оставав по зрілій розвазі дома, а батьки… батьки оглядалися за можливо легким життям у заборчому чистилищі, раз не вдасться попасти у польський рай відбудови.
Рівночасно появилося чимало емісарів, які намовляли шляхту і селян вступати у польське військо на Поділлі. Вони давали всім, хто голосився, квитки на десять дукатів, які мав виплатити «полковник» Станіслав Венявський після зареєстрування добровольця у головній кватирі. На питання, де саме ся кватира, відповідали агенти, що сього, поза повстанцями, ніхто не знає, але за Стрипою або Збручем, певно, хтось знатиме і вкаже їм дорогу. Такий сам квиток з підписом новобранця лишав агент собі і після двох-трьох днів щезав, як камфора.
Кілька разів переловлювали жандарми таких емісарів; показалося, одначе, що в них усі папери в порядку та що князь Шварценберг і генерал Косінський справді посилають «пулковніка» організувати повстання на Поділлі та Україні. Мимо сеї правосильності паперів та легальності заходів, ніхто не спішився іти з квитком за границю добиватися виплати завдатку. Швидко, бач, провідали, що в Тернопільщині, Скалатщині, Кам’янеччині йде набір рекрутів як ніколи, вивозять пашу, харчі, гроші – значить, край, як давно, так і тепер під москалем. А якщо Наполеон над Дніпром, а москаль йому за плечима, значить, з французами щось не теє…
Природно, що пан Кшиський дізнався про присилку гроша і, сам переловивши ландсдрагона на дорозі, розпитав докладно про суму. До Луця боявся йти з огляду на Марію, але, як п’явка, причепився до старого Венявського п’ятої днини, коли сей вибирався з Бибельським в дорогу. Скривився пан Венявський, не було, одначе, причини відмовити проханню майбутнього зятя, тож в суботу ранком виїхала ляндара пана Венявського з двома узброєними лакеями зразу в сторону Галича.
Справу полагодили швидко і гладко, і там-то, у заїзді Срулька Штінкера, передав Луць мішок до рук пана Венявського, який сейчас узявся перечислювати рулони лискучих золотих монет. Аж піт виступив на чоло, так дуже перейнявся старий шляхтич ліченням гроша; руки тряслися, мов у пропасниці, а червоне лице кидало з покаправілих очей злючі погляди на присутніх, точнісінько, як вовк, що, пожираючи добичу, клацає зубами на товаришів.
Опісля пан Венявський поїхав до Львова викупити зі застави програне майно та улокувати решту в безпечному місці, а Кшиський з Бибельським найманими кіньми вернули у Дитятин.
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 485 – 491.