2. Чи не все одно, кому служити?

Юліан Опільський

Рожево та росисто вставав ранок з-над хохонівських лісів. Легенький вітерець ніс із-під діброви пахощі свіжого сіна. Вони оп’яняли усякого і вичаровували навіть на почорнілі, чорним трудом панщини поорані лиця усміх. Сіно пахне… тепло, любо… розкіш! Усякий з повагою знатока розглядався по овиді, виставляв лице на подих леготу і казав: «Буде верем’я, вітер від сходу, посуха!»

І в уявах злиденних чорноробів малювалися різні принадні картини. Ось на сіножати під лісом м’яке пахуче сінце, а у ньому він, простягнений як довгий із солом’яним брилем на очах… Спочиває. Сонечко вже зійшло з полудня, жара стоїть невиносима. У кущах шелестять ящірки і гадюки, з гущави виходить на сіножать серна… А він дрімає без діла, без думки, зайнятий тільки одним-одиноким почуттям спочиву, солодкої ліні… розкоші.

А ось у жида Йойлика забава. Троїсті музики «ріжуть сойку» до уха, тарахкоче решето. Решето! Отсе справді ніби ритм життя, зривів, почувань, снування надій, хоч би й сих буденних, сірих, мужицьких, та гарних, як привиди раю. Хвилями задрібочуть пальці митця коломийкою, то знову заграють тугою протяжно, наче голос трубки з віддалі, то вдарять для зазначення розміру мелодії, наче військовий барабан.

За вузьким, довгим столом сидять господарі й господині у святочних одягах і п’ють із цієї одинокої криниці радощів для старшої, досвідної людини. Бач, уже всі колишні злуди розвіяла буденщина чорного труду, нагай економа, злоба огірченої злиднями дружини. Вона одинока остала на потіху, розраду, осолоду, вона одна, паруха-сивуха, вонюча недогоном, заправлена вапном, бакуном, страшна отруя для душі й тіла, погуба для всіх і всього. Бо вона одна подає хоч на хвилину се найвище щастя побіч безділля – забуття…

П’ють господарі, запиваються, а за сей час молоді крутяться на подвір’ї у танку. І вони ковтнули теж із брудної бочки Йойлика, а з духотою літньої жари мішаються нечисті віддихи танцюристів. Опари трійливої горівки прислонюють зір, усякий ледве бачить, із ким гуляє, та се й байдуже. Доволі й сього, що, придавлений чорним трудом, тупістю, несвідомою розпукою безнадійного буття, половий гін обзивається могучо у тілах, а танок – одинока краса сього зриву…

Дивно! Стогін і регіт, шепіт і крик чергуються зі собою у розмові: недостає у них тільки сього, у чому лежить властива суть забави, – говору та сміху. Бач, говір та сміх – се вислови гадок та почувань, а тут немає ні того, ні другого…

Ось вечір. Великий червоний місяць виплив на небо, тут і там миготять зорі. Парубок виспався, закурив люльку і йде до одної із двох криниць у селі. Оттут збираються й дівчата – і вона там буде… Забалакають зі собою… не про любов, ні про майбутнє, бо сього у них обоїх немає. Але заговорять про хвилю сповнення там, край діброви, в орішнику, або і дома – у садку чи у клуні.

І тупий, важкий сон без мрій, сон утомленої, зголодженої звірини покінчить усі ті гаразди…

Ось такі картини бачив Гнат не раз, не два, не сто разів, а його свобідний шляхетський стан давав йому можність не потонути у сій безодні, відчахнутися хоч тілом від сеї геєнни людства. Але тільки тілом, не духом! Шляхта звичайно глумилася над хлопством а, бачучи, що навіть найбільше тямучі та наймаєтніші між ними не зуміли скинути зі своїх умів ярма поневолення та темноти, гордувала всіми без розбору.

Інакше глядів на те все Гнат. Уже змалку вросло йому в серце глибоко спочування з усіми тими хлопчаками, що то, пасучи товар по межах та окраїнах лісу, уступали ровесникові, наче паничеві, у свідомі «підлоти» свойого стану. У пізніших роках, коли став ходити до шкіл, не раз заводив із отцем Рищинським гутірку про се, як би то у народі збудити свідомість, що він – у законоправній Австрійській імперії, а не у шляхетській Польщі. Та отець Рищинський сміявся з нього.

– Ти, пане Ігнаци, хлопства не бунтуй. Воно тільки від ціпа та плуга. Йому зі сим добре. Возьми йому горівку, так він нашу кров пити буде. Пан – завсіди паном, а хам – хамом. Правда, багато дечого вірвалося шляхті, та у відношенню до хлопа домінія остала домінією, мандатор такий сам панський слуга, як колись підстароста.

Сеї неділі Гнат одягнувся в чисте білля та у цивільний одяг. Довгі білі штани прилягали обтисло до розвинених м’язів ніг, вироблених далекими походами та зашанованих здержливим життям, коротка барвиста камізоля та довгий сурдут брунатної краски гарно обгортали його стрункий стан, тільки галстук на шиї нівечив вимір усієї постаті надто великим згрубінням шиї.

Сього не завважував, одначе, ні він сам, ні хто другий, бо така була ноша, а навіть дитятинці бачили у ній і пана циркулярного комісара, і мандатора. Ідучи в церкву, стрічав чимало людей, і оттоді мимохіть стали йому насуватися гадки про голод життя у сих похилених, розкиваних товпил. Вони, наче на процесії, вмить скидали широкі, з грубої соломи плетені брилі та кланялися до землі «панові», а там і говорили одні до других, та так, що і Гнат се чув.

– Е, відай таки Гнат старого Бибельського вийшов в пани, а?

– Ая! Видко, вийшов. І не здав і вийшов.

– Ба, може, наш піп на нього недобрий, то і збрехав; він, знаєте, до тої гувернантки…

– А, не будьте цікаві, Максиме, що вам за діло?

– Та я тільки так, щоб їх де яка холера всіх гамузом!

– Ая, ая!

Голоси сі були, наче малий голодний щенюк, якому вибив хлоп око. Кільки разів бачить ворога, стільки разів підбігає за ним хильцем і скавулить у свідомі безвинної кривди та своєї безсильності.

– Диви, диви! – говорив другий. – Я бачив його позавчора в кузні, а тут диви, яка цяця! Ніби мандатор або ста…

– Ба, куди мандаторові? Хлоп, як звір.

– Кривда людська його розпирає.

– Все-таки свій чоловік. Яка там кривда?

– Чорта там він твій. Такий він твій, як наш піп. В карти грати з панами, дукати збирати, шкіру дерти з нас усіх. От і свої, трястя їм мать!

– Та воно так, ая!

Почувалися, одначе, і прихильніші вислови, бо ні старий Бибельський, ні його син ніколи кирпу не гнули та не нехтували мужиками, як друга шляхта або піп Рищинський. Тим-то ставав не один, здіймав крисаню й підходив у похиленій поставі цілувати «панську» руку. Не один попитував про здоровля й панування і, видко було, радів стріччю з Гнатом. З трудом пізнавав молодець у сих жовтошкірих, кістлявих товпилах саме тих жвавих хлопців, із якими знався колись… П’ять літ у панщизняного чорнороба літ вісімнадцяти – се цілий вік… Панщина, парубочення, горівка, подружжя, все те в його побуті – се післанці загибелі, духовного занепаду, отупіння, смерті. Ще більше, одначе, чим спочування, заливала серце Гната жовч озлоби.

«Кому вони кланяються? Кого цілують у руку? Невже ж мій сурдут та обтислі штани значать більше, чим вік, тямучість, честь?» – «Без сумніву, так! – відповідає десь із глибини спомину голос старого фельдфебеля Гетки з першого батальйону гренадирів Цаха. – За глядкі піск кужда голька хіта! Оно сем завжди так». – І широка пика добрячого та з біса хитрого вояки кривилася у чортячу гримасу глуму.

Аж віддихнув Гнат, коли вийшов на горбок, з якого видко було церкву, і тут стрітив кількох шляхтичів із Библа. Сі вмить обступили його й завели гутірку на різні теми. Не тикали, одначе, переживань Гната, його теперішності та будуччини, бо швидко збагнули, що він нерадо про се говорить. Все-таки сама поява, певність себе та панська поведінка молодця подобалася всім, і тим-то Гнат з місця одержав стільки запросин, скільки було господарів у гуртку. Дальше стрічалися і дівчата, й не одно соромливе та вабне «очко» сіло на брунатному рукаві або білому галстукові Гната. Та ось і церква.

Шляхта обступила крилос, а пан префект, старий Базилі Бибельський, vulgo Дірка, посадив Гната у лавці біля себе. І знову фельдфебель Гетка відізвався в душі молодця, коли-то поважні, старші шляхтичі стояли довкола нього, а він сидів: за глядкі піск…

Зразу відпрошувався Гнат від такої честі, а там і погадав собі, що куди краще бачитиме мирян із підвищення; крилос був, бач, о яку стопу над долівкою. Звідсіля бачив бибельську шляхту, яка гуртувалася біля крилоса, та шляхтянки, які збитою лавою стояли біля стіни, там, де була коляторська лавка. Мужики виповнювали остальну церкву, притвор та цвинтар біля церкви. Почалася утреня, і Гнат, зайнявши місце біля дяка Трофима, гарним баритоном витягав єпархіальні напіви, які знав ще змалку. Подобалося се вельми шляхті, а навіть о. Рищинський звернув увагу на співака, який скривався, одначе, від його погляду поза головами мирян.

Та не до шмиги було се запитом Трофимові Нитці, якого задля хрипло-тоненького голосу називали в селі курієм. Його лютило се, що у звучній, могутній хвилі молодого голосу губився зовсім його безнадійний покрик, і тому почав нароком різнити, добирати вищих, то нижчих тонацій, доки священик не прислав паламаря з приказом, щоби старий держався голосу, який подав ксьондз, а не їхав півперек, бо після обідні обірве цибухом.

Трофим двигнув плечами, глянув їдко на Гната, але послухав, бо знав, що цибух ксьондза – се не є ніякий міф, а реальна, і то не раз вельми болюча дійсність. Від чого, одначе, винахідливість зрілого мужа, який бажає зазначити як слід своє становище та право навіть серед важких життєвих умов? Трофим став після відспівання респонзорії заєдно протягати останні склади, немовби хотів сказати: «Співаєте, як у коршмі, а то треба тягнути поважно, довго, торжественно, як ялося по закону, ось так…»

– Господи помилуй! – тягнув Гнат, а коли кінчив, «у-у-уй!» дочеплював Трофим за кождим разом, наче відгомін вистрілу у горах.

Оттак-то співали вони, шляхта тішилася, хлопи чудувалися, душилися від реготу жінки й дівчата, червонів від досади ксьондз, а Трофим аж синів від напруги. Коли нагло затуркотіло перед притвором, і у церкву ввійшов, приклякнувши на одно коліно, пан Венявський, дідич дитятинського ключа. Перед ним ніс покоївець подушку під ноги, за ним ступала дочка, панна Анеля з покоївкою, а на кінці лакей з книжечками. Ледве тільки розсілися у лавці, коли із захристії вийшла заживна попадя у широкому роброні, а за нею не менше показна дочка Наталка.

Була се дуже гарна чорнява дівчина, може, дещо закругла, але гарно зложена і з добрячими темно-синіми очима. Мов малини, червоні уста та темні брови різко відбивали від стрункої, дещо рудавої Анелі, якої ягоди біліли на тлі темних стін та осмалених сонцем лиць, наче бліде, вилиняле п’ятно. Се п’ятно прикувало до себе на хвилю зір Гната, а й вона, видко, почула на собі його очі, бо обернулася, а з глибоко осаджених, темних, сильно підкружених ямин упав на молодця визиваючий погляд.

Аж ось «Благословенно царство» заспівав грубенький піп.

– Амінь! – відповіли миряни.

– І-і-інь! – доскочив Трофим.

Пан Венявський оглянувся, панна Анеля засміялася, а о. Рищинський відізвався півголосом до дяка, так що у малій церкві чути було виразно:

– Стуль писк, бестіо!

Отець Рищинський аж зблід від досади, і Трофим зрозумів, що при пану коляторі ні на що не здалися його спроби удержатися на давній суспільній висоті. Він присмирнів, і з того часу обідня ішла, як звичайно. При апостолі дяк навіть попрохав Гната прочитати, і той не відмовився.

Звучно поплив під закопчену стелю незрозумілий зазив апостола Павла до «братії». Тут, бач, не було братів, а тільки пани та раби. На щастя, не розумів тут ніхто мови та змісту читаного, та ніхто і не стидався, а зате тим пильніше стежив за читаючим. Панні Анелі, видко, подобався чтець незвичайно, бо з усміхом хилила на бік буйною куафюрою вкриту головку і усміхалася солодко своїми, може, дещо завеликими губами.

Наталка зложила руки на подолок і покрасила, мов грань. Се ж був її, як батько казав, її Гнат… ох Боже! Він уже в людях… він пан, і то неабиякий… у новому одязі… такий здоровий, тугий, рослий… ах! Ба, то не те, що Мецьо зі Сернок, що то від першого разу навіть… а заки спромігся, над’їхав батько… От здохляк!

Найбільш, одначе, збентежився появою читця о. Рищинський. Він поблід і широко розплющив очі, та ще ширше розняв рот, а намість слів «мир ти» вибігли поза огорожу зубів слова: «А сцірво пшеклєнте!»

– Алілуя! – запіяв, недочувши, Трофим, і обідня пішла далі своїм ходом.

Після Богослуження, ще до відпусту, Гнат нишком висунувся з церкви і, заки люди вийшли з церкви, чимдуж чвалав бічними стежками у хату край села. І під час, коли батько мусів давати зібраній шляхті відповіді на тисячі питань дотично сина, Гнат спочивав на горбочку над «Вікном».

Було се жерело, яке било із землі з такою силою і так обильно, що своєю хрустальною, як лід, студеною водою виповнювало чимале озерце, а там і відпливало з нього здоровим потоком. Над сим потоком і лежало Библо. Шляхта не ходила, одначе, туди ніколи, хіба тільки за ділом до кузні. В неділю парадували всі дорогою від бибельського млина до дитятинського двора, бо ся дорога проходила мало не вся по вапнистому підложжі, а тим-то не було грязюки.

Гнат віддихнув усією груддю після церковного задуху, і настрій його значно поправився. Вражіння його появи було незвичайне, і Гнат погадав собі, що би то було, якби так він прийшов був у церкву у лискучому білому кабаті і з червоними вилогами, золотими галунами, шаблею та високим чаком. Без сумніву, став би першою особою у домінії, а може, й у всьому циркулі. Бач, війська під сю хвилю не було у сих сторонах, а найближчі полки стояли у Львові та Стрию.

Анеля… Її погляд обіцював чимало. Гнат вернув не тим уже непорочним баранцем, яким покинув колись хату. Довга кватира у Відні, Оломоуцу, Берні, непевність життя та здоровля під час походів зробили своє. Гнат порозумів прижмурення очей та перехилення фризованої головки як слід. «Ходи!» – казали вони, а на заході се слово не було пустою фразою; ужиття розкоші за всяку ціну надто вросло у серця та уми пануючої кляси, щоби не користати зі сього роду зазиву без ніякого стриму або застанови. Під сим кутом треба було глядіти і на сумну славу Наталки…

Усміхнувся, але мимохіть почув, що все те, про що саме думає, – його лібералізм у любовних чи подружніх справах, – це брехня! Ні, у нього нема у серці пересвідчення, що так воно може бути й з ним. Воно чуже його вдачі, чуже і вдачі його народу. Хіба серед гнету, злиднів, пітьми часами живловий вибух звірячих похопів веде простолюддя у багнюку; як тільки дещо краще уложиться життя, зі стидом відцурується гріха й одиниця, й загал. Понурив голову і спитав сам себе: «Як так, то чи не буде він приневолений узяти собі жінку в роді Наталки, тільки таку, що ще не воловодилася з ніяким паничем? Раз не найде він між своїми більше тямучої світової дружини, то чи, може, брати йому яку німкиню або ляшку?»

Холодом повіяло на нього від сієї гадки. «Ба, ні, краща своя, хоч би погана, як дідько, а глупа, як пень… Але у ніякому разі не може вона бути отакою…»

Та в сей мент зрозумів, як низько та по-звірячому глядить на стійність жінки. А якщо він тямучий та образований, то як личить йому таке оцінювання подружжя?

Двигнув плечами. «Воно правда, що се низько, самолюбно, може, навіть підло, погано, але що ж? Так було, є і буде! Віруємо в Бога, вмираємо за клаптик землі, який мав те нещастя носити на собі хату нашої матері… Чому воно так є, не знає ніхто, та, проте, се закон, непереможний закон, який вріс у душу людини від тисячоліть. Що людина є в першій мірі людиною, – се брехня. Перш усього вона – дитиною краю, народу, суспільної верстви, членом рідні й аж геть наостанку вона – людиною сеї або тої вдачі, з такими чи сякими бажаннями, стремліннями, почуваннями, гадками. А й то все те, чим вона жива, виростає зі сього, що було до її появи у світі. Традиція… іменно традиція… Воно жаль, сором, що вона є, але вона є, і ніхто не перескочить її безкарно. Ось Зухер… ось Наталка… ось Марія…»

Мимохіть оглянувся довкола, чи не угледить де молодиці. І ось побачив її під кущем ліщини над потоком. Вона була одіта у дрантивеньку, та чисту і нову одежу, яку приніс їй сього ранку Абрумко. Голову пов’язала собі чорною хустиною, з-під якої вимикалися лискучі чорні кучері. Легкий рум’янець цвів на марному личку. Вона саме прибирала дитинку чимось гарним, бо з уст почувався сміх та слова, якими тільки мама промовляти уміє до немовлятка, слова, не зрозумілі нікому другому, без змісту та змислу, а так багаті одним і другим.

Підійшов близько і побачив, що у неї в руках темно-червона лента. Її-то прикладала мати до маленького личка, як се ще, певно, недавно робила зі своїм при зеркалі… Ген!

Почувши кроки, молодиця оглянулася і на вид Гната вмить почервоніла, наче саме ся лента, яку держала в руці.

– Вибачте, пане, – заговорила, – я й не знала, що ви вже…

Усміхнувся.

– Бачу, що чепуриш доню, – сказав повагом, – та се ще рано. Молода, гарна жінка не повинна в першій мірі забувати на себе. Гадаю, що краще личила б стяжка тобі, чим дитині.

Здавалося, кров бризне з лиця молодиці. Щось ніби сміх, ніби плач збиралися у її серці. Ще хтось назвав її гарною жінкою, ще хтось призначує для неї стрічки, а тут її викинули саме поза обсяг життя її кругів і вороття немає для неї… Може, се глум? А може, се піддобрюється після тамтого поганця… саме такий другий? А може, може, се правда?

Пригризла губи і сміло глянула в очі молодцеві. У погляді сьому було питання: «Хто ти, що так безжалісно рвеш мої найглибші, найскритші почування кігтями хижака? Хто дав тобі се право? Бо таке право дають тільки злоба або любов. Чи ти злобний, чи, може… спочутливий?

– Гадаєте, пане? – спитала голосно. – Бо мені видиться, що вже минула мені пора чепурити себе для других…

– Не для других, а для себе! – перебив Гнат.

– Ні, пане. Я надто чепурилася, гляділа за блеском, ну і діждалася. Усякий знає, що я… невінчана, усякий сміється, глузує і… і слушно! Та ось ніхто не каже сього, що сказав би, раз побачивши мене вичепуреною, як дівчину…

– Що саме?

– Що? Звісно, що! Повія та й годі. І се буде правда, як правда се, що ся дитинка – дитина гріха.

– Се не був твій гріх, Маріє!

– Все одно. Хто покутує, сей грішник, а покутує завсіди жінка, якщо чоловік негодящий. Тим-то й жінка завсіди винна, а парубок… нічого собі, веселий, бадьорий, ситий, п’яний, на ньому сліду нема.

Сльози затремтіли в голосі молодиці. Хвилину глядів Гнат у чорні лискучі очі дитинки, яка, висвободивши рученята з повивача, завзято махала ними у повітрі, наче збиралася дряпати маму.

– Справді, Маріє, ти за блеском гляділа, блеску й діждалася. Поглянь у сі очі. Чим же вони не кращі і самоцвіту? Невже ж тобі жаль, що воно на світі?

З груди матері вирвався якийсь невиразний, неозначений покрик раненої тварини.

– Добродію! Не знаєте ви хіба, яка страшна доля жде її, яким лихом будуть ще, може, для неї сі очі. У всякого є своє право, навіть у панського підданого є місце на лані та біля миски. Але ніде немає місця для нешлюбної матері, ні для незаконної дитини. Й одна, і друга викляті скрізь, згори призначені на загибіль. Вони безоружні, безправні супроти рідні чи держави, вони… іній! Дивуєтеся, чому я вже тепер чепурю немовля? Коли ж натішуся ним, як не тепер, доки ще мале? Коли підросте, воно прокляне, незлюбить, ізненавидить маму. А там чи я знаю, чи доховаю я її до сього часу? Сьогодня я тут, та що буде завтра, не знає ніхто.

Лице молодиці горіло вогнем, в очах склилися сльози, тремтіли руки. Гнат зрозумів її, здивувався і збентежився. Марія була, видко, не з мужиків і не зі загонової шляхти. Мужики не могли прогнати нікого зі села, хто мав робити панщину, а й так не були би прогнали, бач, навикли вже протягом століть, що пани залюбки зводять їхні дівчата. На загонову шляхтянку Марія була зарозумна, надто по-письменному балакала, а там давно знала би шляхта з Библа, хто вона. Рішився спитати батька, як поверне з церкви, тому пока полишив молодицю з дитинкою, а сам пішов у садок, де під крислатою грушею заглибився в лектуру Вертера.

Гнат виріс серед завзятої борні про буття власним трудом, працею недолітка проторив собі шлях до життєвого гаразду. І хоча у рамах абсолютної монархії на відлюдді дитятинської парафії не могла з’ясуватися у нього якась вища ціль, то все-таки неозначена туга рвала вперед усе єство молодця до незнаної мети, все вперед, вперед, у безвісті, за чимось недостижимим, ніби синя чічка романтизму… Се стремління дало йому в руки кріс і вложило на голову космате чако гренадира, а бажання гаразду заставило саме того гренадира сісти до столика, плямити білий військовий кабат цивільним чорнилом та пхати під золотистого орла на чолі всіляке нудне, а може, й непотрібне знання.

І саме тому, що Гнат був наскрізь діловою людиною, притягала його непереможною силою стать Вертера, так, як зродилася колись в умі генія Гете та була любимою лектурою Наполеона Бонапарте… Серед мирної природи гратися з дітьми, мріти про невдячну любку і читати Гомера чи Оссіана – ось що вмів Вертер; одначе перша невзгодина, перший камінчик на шляху – і чудова будівля сну буття провалювалася безслідно. Герой падав коміть головою, а вдарившись ніжним носиком об рапаве, сіре, холодне життя, тверезів. Тверезів і бачив, що се усе, що його окружає, – сі моди, обставини, події, – все те чуже, лячне, неестетичне, погане… І ось у кого нема спромоги найти у світі ні собі щастя, ні праці для других, сей береться за пістолі. Енергія усього єства збирається у змаганню знівечити буття, до якого не надається Вертер…

По раз не знати котрий прочитував Гнат книжку і за кождим разом радів, що безсмертні дали йому силу і тямучість та біля воріт у країну нездійснимих мрій поставили приказ: «Заки підеш туди, оглянься, хто ти, відкіля, кому винен себе, свою працю та її успіхи». І, наче нитка Аріадни, приводив його сей приказ з побоєвищ назад до столика з книжками, з лискучого Відня – у Дитятин, від боку графа Кольоредо – до батьківської кузні.

Звільна приходило полуднє, жара щораз то більше давила духотою, птиці замовкли у гіллі, і тільки мушва, пчоли та метелики роями літали у нагрітому повітрі. Вийшла у сад і Марія з дитиною і сіла під липою, щоби погодувати немовля. У тіні крислатого велетня ясно значився ніжний профіль личка. Мимохіть заглядівся у нього Гнат.

Видко була по всій появі молодиці, що ранішня розмова не була без впливу на неї. Вона якось сміливіше ступала, випрямлювалася хвилями її стать, а повна грудь і стрункий стан складалися враз із гарним личком на появу справді рідкої краси та понади. І вмить переловив себе Гнат на сьому, що таке співжиття під одною стріхою…

Гадки його перебив батько, що в довгій капоті, з палицею швидким кроком уходив на подвір’я. Він подав Гнатові запечатаний лист, а сам звітався з Марією, яка бігла подавати обід. Швидко упоралася, а тим і посідали усі четверо під липою.

– Хто се передав вам листа? – спитав син за їдою.

– Рищинський дістав його з поштою. Що ж там у листі? Що нового?

– Се від Кранцберга, зі Львова. А пише ось що по-німецьки:

«Любий товаришу! Будь ласка, приїдь у Львів під кінець липня, побачимося. Ми вибираємося на схід. Гадаю, що в тебе на тему майбутніх змін у Європі є деякі сумніви, бажання та деякі вісті. Тому не забувай, що ти вписаний на лісту мужів довір’я нашого правління. Краще сам приїдь, чим мають тебе покликувати приказом по формі.

Фон Кранцберг».

– Що ж, поїдеш? – спитав, вислухавши, батько.

– Ще не знаю, подумаю опісля, а там треба буде й випитатися як слід у комісарів, що об’їздять пограничні домінії, про настрої та сподівання.

Ледве, одначе, успіли обтерти роти після обіду, коли на горбочку від села указалися дві постаті.

– Ігі! – озлобився коваль. – Я ж казав шляхті, що сьогодня йдемо оба до Бокова до окомона годитися про осінні плуги, а тут маєш тобі, хтось лізе.

– Нічого! Се, певно, дідич, – замітив Гнат і став читати письмо.

– Що, в таку жару? – питав батько.

– Ха-ха-ха, не одна жара в життю більше припікає від сонця, – засміявся молодець. – Саме в сю пору усякий спить або дрімає. Дивно мені тільки, що Венявський не сам…

– Маріє, а ти бери клунки та неси куди треба.

– Добре, батьку! – відповіла молодиця, але якимсь дивним голосом, так що Гнат відвернувся до неї.

А вона поблідла вся, як стіна, затрусилася всім тілом і, закривши лице руками, побігла в хату. Не було, одначе, часу розпитати її про причину, бо ось крізь фіртку увійшло двох панів у запорошених чоботах, обтираючи з чола піт та соплячи, мов найняті.

– Дзінь добри, пане Бибельський! – звітався дідич. – Ось син мойого приятеля, пан Кшиський з-під Ярослава, суджений моєї Анельці.

Гнат змірив зором злиденну, передчасно зниділу стать судженого, згадав очі Анелі й усміхнувся злобно.

Гостей попрохали сідати, а старий подався у хату винести меду, молока та хліба.

– Ба, з дороги, то, може, краще чарочку вина або хоч би горівки! – промовився Венявський, видко, ждучи подяки за свою вчорашню посилку.

– На жаль, – з удаваним спочуванням відповів Гнат, – у нас такого добра ніхто літом не вживає, а припасу у нас нема. Вчера, щоправда, заблукалася до нас якась посилка з пляшками, але ми сейчас догадалися, що се помилка, і відіслали її економові.

– То ви зле вчинили, добродію! – засміявся пан. – І щоби вас застидати, нап’юся без принуки молока. Посилка була справді адресована на ваше ймення, а так готов злодюга Валєнти видудлити сам.

– Що ж, – вмішався старий Бибельський, – ми навикли до сього, що навіть таке, що належиться, не дістається бідному, не то ще якісь дарунки…

Венявський відчув злобу сих слів.

– Бачите, пане Бибельський, саме у сьому ділі я й прибув, щоби вже раз полагодити між нами спір.

– Спір, вельможний пане? – спитав коваль. – Між нами нема, прецінь, ніякого! У нас була, щоправда, умова, якої ви не додержали, та у мене нема способу, ні середників, ні охоти доходити моїх прав на вас.

– Але ж як, ви можете, пане Лукашу, так виражуватися про мене? – йовіяльно усміхнувся пан Венявський. – Я не додержав умови? Чи се чуване? Я міг, правда, відложити її виповнення до слушного часу, але не додержати? Сього не було, нема і не буде на мойому гонорі.

Лице старого Луця Бибельського прибрало вираз так безмежного зачудування, просто остовпіння, що пан Кшиський аж усміхнувся у свій високо вив’язаний галстук. Цікаво прислухувався Гнат балачці і вмить поняв, що пан Венявський приходить із якимсь готовим бажанням.

– Як-то? То ви, вельможний пане, бажаєте справді відписати мені лан на п’ятдесят моргів на Долинках?

– Так! В правді ваш Тимко згинув в Італії, але згинув в обороні мойого Стася…

– Від австрійських уланів! – докинув злобно Гнат.

– Саме те бажав я сказати. Отже, бачите, що подібну умову годі було реалізувати під австрійським правлінням…

– А хто ж знав у всій імперії про нашу умову? – спитав старий, якого замітка сина протверезила з одуру. – Хто знав про се, що я віддав, а, радше, продав, так, продав із проклятого голоду землі та майна мою дитину на протяг усієї кампанії вашого сина? Хто знав, що пан Станіслав піде в легіони? Се видуманий, пане, викрут, і тому позвольте, що досі не йму віри вашим словам, доки на ділі не зведу рахунків про давне…

Пан Венявський видобув із кишені широкого білого порохівника хустину й обтер нею спітніле чоло. Він довго сопів, не знать, чи від утоми, чи від досади, вкінці вилупив на коваля великі, круглі, кров’ю запливлі очі і спитав:

– А чи знаєш ти, пане Лукашу, що мій Стась програв торік в карти цілий зі стадниною, ставом і млинами? Чи знаєш ти, що хто втратить половину майна, той хапається тіні, щоби врятувати решту? Ось так і я. Та згодом гонор упімнувся за свої права, і ось я виповнюю умову,

Тут пан Венявський видобув із бічної кишені виставлений нотарем акт продажі на ім’я Лукаша Бибельського. Акт сей підписали обі сторони ще в році 1796, та він оставав у руках власника продавця аж до дня виповнення умови. Аж тоді мав старий Бибельський обняти в посідання землю.

– Отсим передаю вам до рук грамоту. Грунт, як знаєте, вимірений, а з огляду на спізнення передаю вам його обсіяним, так що вже сього року будете мати з нього значний дохід. Бачите, отже, що навіть втрата половини майна не здержала мене від сповнення пакту.

Мовчки взяв Луць Бибельський в руки добре звісний собі контракт, якого не бачив від шістнадцяти літ, і став його нишком про себе читати. Так, се той сам сірий аркуш стемплевого паперу… Ось тут справа відтиск брудного пальця писаря, а тут – його підпис… оттут – маленьке п’ятенце з чорнила: се перо бризнуло. Так, се той сам. Про сей папір розказував він довгими роками Гнатові, ведучи хлопчину на Долинки поглянути на «їх» землю. Про сей папір мріяв у довгі зимові вечори, коли укладав собі, де поставить кузню, а де стайню, коли поверне Тимко…

І дві великі каламутні краплі сплили з кутиків очей на грамоту. Одна впала під підпис Венявського, друга залила його-таки непевний почерк.

– Ви кажете, вельможний пане, що втратили половину майна? – спитав. – А чи ви забули, що я втратив сина? Сей свиток – се плата за його кров, і вона приходить уже тоді, коли мені, старому, не до гараздів, а в могилу. Мій Гнат і без мене пішов пробоєм і здобув, чого бажав у світі. Йому вже не треба землі, а кому оставлю її я?

Замовк старий і задумався. Пан Венявський, червоний, мов грань, перешіптувався з Кшиським, Гнат гриз зуби, бо знав, що вся «комедія» має якусь певну ціль, а він не годен був ще її збагнути. Вкінці заговорив знову дідич:

– От бачите, старий, вас всілякі погані гадки находять, а так будь у нас ті плящини, що то ви їх на чорта відіслали Валєнтому, ми запили б по закону згоду і злагоду.

– Тим паче, що в нас є знову діло до вас! – вмішався Кшиський, який, видко, довго збирався на відвагу, заки відчинив рот.

– Справді? – зацікавився Гнат. – Я так гадав, що панове не без діла навідалися до нас. Чого ж воно дотичить?

– Вас, пане Ігнаци! Ось читайте! – сказав пан Венявський, подаючи Гнатові тоненьку карточку. – Ось се дістав я від мойого Стася між подвійною сторінкою звичайного листа.

«Коханий ойче! – писав поручик Венявський. – Щастя відвернулося й усміхнулося до нас сим разом. У мене чималі гроші і тайна місія на Поділля й Україну, до сповнення якої треба мені відданого чоловіка. Пришли етапом як добровольця когось такого, як був небіжчик Бибельський. Він легко може тут доробитися кар’єри, а в кождому разі відвезе гроші…»

– Значить, ви бажаєте, щоби я їхав як доброволець польської армії за вашим сином?

Очі Гната горіли, руки дрожали злегка. Мимо насильного спокою пізнати було, що він аж зі себе виходить від нетерплячки.

– Так. Не даром, розуміється.

Білі зуби Гната блиснули у широкому усміхові.

– Ні, добродію, за всі скарби Тюілерій не возьму я на себе вашого мундуру.

– Ні? А то чому? Чи ж се не все одно, кому служиш, раз треба служити?

– Вам се може бути все одно, мені – ні! На се я пізнав світ і людей. Сьому шістнадцять літ ішла справді від заходу воля. Та вона згубилася десь на шляху. Зі заходу пливе до нас ось тепер поневолення гірше всього, що терпить розпитий крепак під нагаєм економа.

– Не розумію пана! – загороїжився пан Венявський. – Прецінь наймилостивіший імператор обіцяв відбудову крулєства. Обіцяв після війни віддати цісареві за Галичину іллірійські землі, так що в нас буде своя ойчизна, як була перед сорок роками. Для такого діла, пане Ігнаци, стоїть і головою наложити, не то що.

– Для вас, si fabula vera, певно! Для мене – ні.

Пан Венявський зірвався не так озлоблений, як здивований.

– Як-то? Що пан плетеш? Ти ж шляхтич!

– Я?.. Я русин, вельможний пане, такий сам, як сі, які у тебе на лані гірше скотини гарують, викляті й покинені всіми. Як на тепер, вони хоч певні життя у законоправній державі, а що буде з ними в Польщі з сімдесятих років? Ви ж знаєте!

Тяжко опав дідич на лавку, з якої був устав.

– Що… хто пану… – хрипів, як гусак, – нагородив оттакої…

– Хто? Життя, добродію, досвід і деякі офіцери з полку, у якому я служив від 1808 р.

– Значить, не їдете?

– Напротив! Їду…

– Гнате! – закликав батько. – Май Бога в серці. Лиши се, змилуйся!

Старий не тямився з розпуки, яка вмить обхопила його. Він кинув щойно одержану грамоту на стіл і вхопив сина рукою за плече.

– Ось на вам вашу землю, не хочу її, ні вас, ідіть собі ік нечистій матері. В мене одна дитина. Заховав його Всемогучий із граду куль, злиднів та недуги, а тепер ви напосілися на нього. Геть мені звідси!

Насилу успокоїв син батька.

– Поїду, сказав, але як австрійський офіцер, а не як польський жовнір, – сказав.

Із зачудування старий Венявський упустив на землю капелюх, який брав саме на голову, щоби відійти. Пан Кшиський широко розняв рот, попсовані зуби рядочком чорніли у блідих яснах.

– Офіцер? – видобув врешті слово пан Венявський.

– Так, офіцер. Я взяв абшіт, але ще не маю відправи, отже, маю і право, а навіть обов’язок носити уніформ. Завтра прийду до вас вечором, спишемо новий контракт, а післязавтра ранком поїду куди треба.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 413 – 427.