4. Анеля й Наталя полюють на Гната

Юліан Опільський

– Ти, Стасечку, поїдеш із паном Крігером перевести інтромісію пана Бибельського на Долинки, а ви, панє Ігнаци, зволите остати зі мною. Згода?

Питання було зайве. Пан Кшиський і худенький кривобокий урядовець мовчки вийшли, а Гнат засів до овального стола на кривлених рококових ніжках. На широкій пружистій канапі сидів пан Венявський у темно-зеленому сурдуті, а за ним стояв кирпатий Івасько, який авансував сьогодня до гідності лакея. На срібному підносі стояли рядком пляшки з вином, чарки і чимала скрипочка з набитими люльками. Коли вийшли, пан Венявський мовчав довгу хвилю, доки не затуркотіла у брамі бричка. Через усю ту хвилю чути було тільки цокання золотої пендюлі на комоді під скляним клошем та тихе підтягання носом Іваська, який випулював «баньки» на спанілого Гната. Аж осе дідич наче зі сну збудився.

– Анумо, пане Ігнаци, як бачите, я виповнюю контракт stricte і приступаю до річи безпосередньо. Жан, подай цибухи, налий вина і гони до чорта!

Наче почувши свист батога, вмить нагадав собі Івасько. що він Жан, а не Івасько, і з місця з тупотом та форканням побіг у кут, де на низькому крученому поставнику, як рушниці на вартівні, стояли цибухи. Вибрав два, переглянув під світло, насадив люльки і запалив звертком паперу. Опісля обережно, соплячи та вовтузячись, став наливати по черзі чарки на підносі. Вкінці, лопаючи чоботами на кривих ногах, вийшов, і чути було виразно, як сейчас за дверми заходився скидати з босих ніг сі в літі невиносимі кайдани. Його роль, роль Жана, була пока скінчена.

Цокнулися і випили по чарці.

– Ви, пане Бибельський, вчера вельми дивно висказувалися про місію, яку я придумав для вас. Ви австрійський офіцер, і то ще з 1809 р., тож я боюся і маю сумніви…

– Ви, ясновельможний пане, не маєте чого боятися. Австрія в союзі з Наполеоном і з вами!

– Та воно правда, але все-таки… теє…

– Що саме?

– Ну, як би то вам?.. Ми в союзі, то правда, але сей союз…

– А споріднення?

– Так, і споріднення… Тільки, бачите, і Марія-Антуанетта була з австрійського дому…

– Гм! Правда!

– Отже, союз сей може бути не дуже-то певний, і австрійський офіцер міг би найтися у суперечності з обов’язками.

– Як так, вельможний пане, то поглядіть собі кого другого. Не я прохав вас про місію!

Гнат цікаво приглядався невеликій мініатюрі польського шляхтича у чамарі, яка висіла в узькій рамі саме над канапою Венявського. І лице, і погляд маленьких фальшивих очей був той сам. Питання, чи се був батько дідича, чи він сам з-перед двадцяти літ, займало Гната більше, чим відповідь, яку мав саме дістати. Пан Венявський випив одну за другою дві чарки й випустив кілька клубків диму, які звільна розсновувалися і по хвилі наповнили кімнату синім облаком.

Очі Гната бігали з комоди на ряд оксамитних крісел, з крісел на золоторамні репродукції образів Фрагонара з безстидно викрашеними наготами. Вони виглядали так, наче брутальна рука п’яного матроса позривала з розтовстілої розпусниці брудну одежу. Була в них тема, помисл і постаті великого талану, тільки сього естетичного сяєва, яким обсновував він часи розпусти та гнилі, – не було. Та й навіщо було сього у дитятинському дворі біля чамари та зеленого сурдута пана Венявського?

Міркування і помічення Гната перепинив нагло сміх дідича. Дивно звучав він. Мимохіть нагадувався фальшивий погляд очей на портреті.

– Ви, панє Ігнаци, молоді та в гарячій воді купалися, – сказав дідич. – От випийте зі мною та звольте ласкаво вдуматися в моє положення, щоби як слід оцінити й мої інтенції.

– Дякую. Я знаю, що воно в моді пити багацько вина, і я придержуюся її, та тільки в полку. Оттут, двісті кроків від ліса, я не звик пити. Вип’ю чарку-дві, та, проте, я готов слухати і слідкувати за вашими гадками, куди тільки захочете.

З-під ока глянув пан Венявський на Гната, але на лиці молодця малювалося стільки щирості, що він успокоївся.

– Ви, пане Ігнаци, гарячка! Шукай кого другого! Легко то вам казати, але кого я найду так наскорі? А там чи я не знаю, скільки вірності є у вашому роді?

Тут пан Венявський похилив голову. Чемно подякував Гнат за честь, віддану його родові, і спитав:

– В такому разі навіщо вельможний пан підносять сумніви, коли я, що маю їхати, не маю ніяких?

Се була неправда. Ніколи більше сумнівів не було в душі Гната, як саме в сю хвилю.

– Не дивуйтеся, вацьпан! Як знаєте, Стась програв у карти свою пайку. Я мусів затягнути позичку, яка з’їсть майно протягом року. І ось пише мені Стась, що щастя відвернулося та що у нього більша сума гроша. Сі гроші не сміють пропасти. Він має йти у глибину Росії, а багато дечого може лучитися по дорозі;

– Так, але чи вельможний пан знають, відкіля у нього сі гроші?

– Певно, з карт.

– Так Бог знає, чи вони в нього ще є. У картах – як на війні…

– Без сумніву, але я маю певність, що так не є. Він коштом свойого майна збагнув уже тайну картяного щастя.

– Ах, се чисто цісар Наполеон, який приковує до своїх прапорів воєнне щастя!

– Не кпіть, пане Ігнаци, се правда…

– Я не перечу, тільки дивуюся й завидую, а порівнюю пана Станіслава з цісарем, бо знаю, що він любить грати в карти.

Пан Венявський почервонів, бо знав, що імператор французів залюбки шахрує при картах, але удав, що не розуміє притику.

– Пусте! Се байдуже, звідкіля у нього взялися гроші, але вони у нього є і їх треба привезти сюда. Ось і ваша задача. – Тут старий знову видобув із-за пазухи лист Стася і поклав перед собою. – Стась зі своєю дивізією є в Могилеві, де остануть довше, і туди треба вам їхати.

– Як сказано, я готов поїхати. Одно мені тільки неясне.

– Що саме?

– Завсіди одно і те саме, хоча й не з того самого боку. Кажете, що мені ніяке діло до сього, відкіля сі гроші, – добре. Се й на ділі не моя річ. Але чиї се гроші? Чи ваші, чи його? Він повнолітній.

– Ах! Які-бо ви дивні! Сейчас пізнати, що ви не поляк. Читали ви, прецінь, у листі, що я маю їх відібрати.

– Гаразд. Отже, справа рішена. Гроші видам вам за посвідкою. Не забувайте, що я юрист.

– Ви… юрист?

– Так!

– Нечуване! Чоловік дав свойому все, що тільки хотів, і він поза інфіму не виліз, а ви ось без крейцара…

– У кого нема грошей, сей мусить надробляти головою.

– Так то так, але воно прикро старому…

– Се не в грошах, вельможний пане, різниця, тільки, як самі щойно зволили завважати, в породі.

Дідич понурив голову, тільки від часу до часу кидав з-під ока на молодця ворожі, злючі погляди. Нові люльки закурилися від свічки, що горіла в срібному ліхтареві, а пан Венявський поналивав випиті чарки вдруге.

– А тепер яку провізію обчислюєте мені за свою поїздку? – спитав.

– Для мене, вельможний пане, нічого! Але, бачите, се небезпечна місія – Їхати у воєнний час та ще в таку палестину…

– Як-то нічого?

– Звісно! У мене є свої гроші, а як прийде ще відправа, то буде з мене доволі. Не так мається річ з моїм батьком. Він кріпкий та дужий, але самі знаєте, що після шістьдесятки людина – як той старий, порохнявий дуб. Стоїть, махає крислатим галуззям, наче вічно пишатися буде у лісі…

– Ви поетизуєте, пане Ігнаци?

– Часами!.. Отже, знаєте, що коли прийде нечайний порив вихру, дуб валиться відразу, без колебання, без тріщання, скрипу, стону. Оттак піддається і дебелий старець, якщо його зломить життя. Тому бажав би я забезпечити його в разі своєї смерті.

– Вашої… смерті?

– Так, вельможний пане! І то не так, як при першій умові, але ось як: ви віддали батькові землю обсіяну, управлену, на тиждень перед жнивом. Ви зобов’яжіться вже тепер зібрати жниво з Долинок у стоги і дайте старому пару здорових коней, дві корови, віз, плуг, борону та проче знадіб’я, яке має кождий двірський форналь. Все те – при добродієві Крігерові, щоби ви не могли даної сьогодня річи відібрати завтра. Далі збудуйте власним робітником клуню і стайню біля кузні.

Пан Венявський усміхнувся.

– Ви, панє Ігнаци, видко, будучи довго на Заході, забули, що все те, чого від мене правите, се дрібниця…

– Ха-ха-ха! Знаю я добре, пане Венявський, ціну всього, та мені не йде про гріш, а про забезпеку батька. У нашій хаті є жінка, яка заопікується ним, як батьком, та друга річ – заходи біля влаштування господарства. У мойого батька нема до сього ні грошей, ні охоти, бо ж його забезпека окуплена кров’ю його синів.

– На рани боске, пане Бибельський, не говоріть про смерть.

– Годі, пане Венявський, ризико у нас обопільне. Ви ризикуєте гріш, я – життя!

– Гадаєте?

– Ні, не гадаю, а знаю. І ви се знаєте, бо якби не знали, не вимірював би тепер ось пан Крігер землі мойому старому…

Настала прикра мовчанка. Пан Венявський ніяк не міг розібрати, чому Гнат годився їхати у Росію. Зразу зробив йому був предложення, гадаючи, що він вернув зі Заходу недовченим обірванцем, без крейцара в кишені, з незаспокоєним голодом ужиття і гаразду, тому бажав купити його, як всі пани купували собі слуг чи жовнірів у полки польських «добровольців». А тут дізнався, що сей Гнатко – офіцер та ще і юрист. Вкінці збентежили його умови укладу. Невже ж він гадав оттак дешевим коштом обдурити його та з грішми податися ось хоч би у російське військо? Чимало-таки пруських та німецьких офіцерів служило між зеленокабатниками… Він і юрист? Гм!

– Се гаразд, панє Бибельський, я умову приймаю без ніяких обмежень, але які запоруки маю від вас я?

Гнат встав.

– Як-то, пане Венявський? Ви від мене правите поруки? Яку ж поруку дає вам сей, кого ви посадили до зеленого столика, щоби на місці вас «розроблював» ваші гроші? Якщо ви мені не вірите, то справа покінчена. Я ніякої поруки вам не дам, бо все, що маю, є в мені, та ще у голові знання, а у кишені свідоцтва і патент. Все те зі мною живе й помирає. За мене ручить тільки моя честь. Якщо ви в неї вірите, гаразд, якщо ні – ще краще. Мене не сверблять п’яти до дороги. А якщо вам ходить про сі чотири хвости та купку дров, то допишіть про мене клявзулю, що як з вини моєї безсовісності місія буде не сповнена, то мій батько має вам звернути усе ваше добро, крім землі. Ось що. Гадаю, одначе, що такої клявзулі не постидався б і Йойлик.

Пан Венявський почервонів, як рак, не знати – від стиду чи від досади.

– Гаразд, приймаю! – сказав.

І швидким рухом присунув гостеві папір та чорнило, які лежали набоці.

Мовчки, серед тишини пополудня став Гнат списувати умову.

Коли вийшов, голова крутилася у нього від страшного задуху у кімнаті. Він, щоправда, випив тільки дві чарки, та при замкнених вікнах стільки назбиралося у кімнаті диму, що аж очі пекли та заходили сльозами. Коморник і Стасьо також закурили люльки після повороту, а при оживленій юридичній дискусії минуло цілих дві години. Тим-то Гнат глибоко вдихував у себе тепле повітря та у свідомі, що вчинив усе, що міг зробити для старого батька у життю, ішов… у ліс.

Сим разом, одначе, гадав перейти горі селом довкола і зайти під Якимів бук з другої сторони, від Чорного ліса. Немила була дорога через село. Дідич Дитятина дуже мало дбав, а, радше, не дбав зовсім про своїх підданих ні під яким оглядом, а й отець Рищинський дістав був свойого часу презенту на парохію під умовою, що стане по сьому боці двірського рову, а не по тому, де жили мужики.

В році 1809 пан Венявський і о. Рищинський аж посивіли, щоби через участь у поході проти переможця усієї Європи не проник у кромішню пітьму ні один проблиск бажання волі. Вони послідовно нищили усякі його прояви, і кожда одиниця, що зраджувала хоч би тільки тінь якогось розуміння, мандрувала при найближчому наборі рекрута під корпоральський бук. Вбогість, темнота, занепад царили в селі неподільно. Усі старші були на панщині або на власних малих клаптиках ріллі, у селі видко було тільки немічних, брудних старців по приспах та порогах, а на дорозі гралися вкриті нужею, обдерті, злиденні діти. Воня розпареного спекою гною якимсь гнилим дурманом обсновувала все село. Тож мимохіть повернув Гнат направо, у сторону церкви. Тут було чисто і свіжо, бо попівство лежало значно вище, чим село, по тому боці потоку.

Здалеку маяли вже вершки смерік, які отінювали «резиденцію». Легенький подих східного леготу колихав спілими шишками та ніс зі собою пахощі з чималого цвітника, який розвела перед чолом будинку Наталка. Чого-то там не було! Гвоздики, рожі, бальзаміни, петунії, пеларгонії, резеда, матіола та десяток других слало свої запашні віддихи у повітря як вдяку за дбайливі заходи. У переході Гнат оком знатока оцінив працю та успіхи. Ні, неможливо, щоби дівчина, яка так любиться у цвітах, могла боготворити у свойому серці погань…

Менше чисто виглядало само попівство, а позаду, куди виходили двері, смітник та помийник, нічим не різнилися від хлопського гноєвища. Нечисть, сморід, погані ганчірки на плоті, порозбиване череп’я, качки та гуси на чималій гноївці, кури на гумні – все те таке саме, як скрізь. Тільки намість старенької бабусі або обідраного дідуся понад гноївкою походжала їмость у широкій поплямленій спідниці з в’язкою ключів на мотузку та з чепцем на голові, а на гумні курив люльку малий, круглий о. Рищинський у довгій капоті та солом’яному брилі.

Біля нього ступав журавлиним кроком високий, білявий, вимоклий молодяк у нечувано високому галстукові та брудних штанах, з паличкою в руці і картузом на голові. Остовпів Гнат, побачивши його. Він досі ще не знав, що його бувший ученик Орест вернув з Відня. Не бажав, одначе, стрічі ні з одним, ні з другим, а там, незамічений обома, приспішив кроку і швидко став обходити сад, щоби дійти на стежку до ліса.

– Пане Ігнатій, пане Ігнатій! – почувся у сю мить за ним жіночий голос.

Оглянувся і зняв чемно капелюх. Сперта об перелаз, стояла по той бік плоту Наталка.

Її кругле личко горіло рум’янцем, кров, здавалося, ось-ось і бризне з коралевих повних губ, а у її усміхові, наче жемчуги, біліли зуби. На дівчині була вузенька витерта перкалева блюзчина, яка тільки дещо закривала її багатий бюст. Тепла карнація її тіла годилася знаменито з синяво-чорним волоссям та маленькими темними вусиками на горішній губі. Попри се видко було з усій появи якесь стремління до прикрашення внішності, ніби сліди культу тіла як естетичної цілості. Дві грубі коси були добре вичесані, тісно сплетені і пов’язані на чолі à la Gretchen і заквітчані, шия та руки були добре вимиті, на ногах вичищені черевики та добре підтягнені білі панчохи. Із-під дешевенької суконки виглядав хвилями рубець білої, як сніг, спідниці, словом, дочка у нічому не нагадувала заялозеної мами.

– Куди так спішите, пане Бибельський? – питала дівчина, протягаючи молодцеві руку.

– На прохід у ліс!

– Пішла б і я з вами, та боюся тата. Битиме.

– І я гадаю, що воно було б на місці! – засміявся Гнат. – З молодим хлопцем, та ще у ліс, гм!

– Звісно, що не випадає! Та, проте, другі ходять і їздять, і ніхто їм нічого не каже…

Бистро та питливо глянув Гнат у очі дівчині, але не вичитав у них злоби, тільки ніби жаль… Ні, вона не знає про його вчорашній прохід.

– Бачите, панно Наталко, хто уднину орішки краде, сьому лісковим прутом міряють спину. Та ніччю повну кишеню можна принести домів – безкарно.

– То ви гадаєте – ніччю?..

– Ні, паннунцю! Я тільки про се, що за необережність не один поплатився життям.

Та Наталка не розуміла його, тому покивала сумно головою й заговорила про друге.

– Ви знаєте, татунцьо дуже попитували за вами. Орест вернув.

– Ну, і що ж? Швидко ожениться і висвятиться, буде весілля. Походіть, паннунцю, коло богословів та по Великодні і ви…

– Ет, куди мені! Мене богослови не хочуть через се, ви знаєте! Клянуся на спасіння душі, що я остала чистою, як січневий сніг, так хто в се повірить? Сором для фамілії та й годі! А так чи сяк нічого зі сього не буде. Ореста нагнали…

– Що ви кажете? За віщо ж?

– Чогось там не поздавав чи що, пиячив, не вчився, от, звичайно, молодий…

– Гм! І я молодий!

Та тут дівчина видула згір’я губи.

– Ні, пане Ігнатій, ви не молоді. Уже півгодини балакаємо, а ви ще мені ні одного гладкого слова не сказали.

– Бачите, паннунцю, я не зі сього світа, що про нього ви мрієте, а в мойому світі не правлять теревенів самітній дівчині без означеної цілі.

– Правда, що не я вашою ціллю! – зітхнула. – Цікава б я, одначе, хто?

– Бажав би і я се знати, та пока ще годі. Прощайте!

– До побачення, правда? Ви зайдете до нас?

– Ні!

– Ов, а се чому?

– Звісно, самі знаєте, що у вашого татунця здорові цибухи.

– Ет, ніби ви їх боїтеся?

– Боятися, то я не боюся, але навіщо здорову голову та під Євангеліє теє… Добраніч!

Пішов. Довго гляділа за ним Наталка і, сперши голову на руку, хлипала стиха. Бідна і не підозрівала, що не минувшина ділить її від нього, а саме сей світ, про який згадував Гнат. Їй чомусь-то здавалося, що тільки нахабність її батька зразила його до неї. Бач, колись воші всі троє гралися у обширному саді попівства і любилися, як рідні. Та батько своєю нетерплячкою попсував усе. Правда, вона була необережна… Ах! То його слова про орішки до сього гнули! Правда! Та все-таки стояло б труду поглядіти сих горіхів… Багато дечого діється у кущах малин чи в чагарнику…

– Тацка, Тацка! – закликала дзвінким голосом.

– Слухаю, паннунцю! – почулася хрипло-писклива відповідь, і на стежку вийшла підстарша уже, нечувано брудна баба у половині спідниці, з-під якої виглядали червоні та грубі, наче ковбки, ноги.

– Скажи дома, що я пішла в поле до женців під ліс!

– Добре, паннунцю!

Одним скоком перелізла Наталка через перелаз і пішла слідом за Гнатом. Здалека бачила уже між першими нивами спілого жита його капелюх. Тому станула і гляділа, куди звернеться: чи в хохонівську пущу, чи наліво, у Чорний ліс. Ось він повернув вліво і здалека бачила його обгоріле лице, похилене наче в задумі. Біля Паращукової оселі сходив уділ, щоби перейти село, а там піти стежкою далі.

Тепер уже знала, що Гнат іде під свій Якимів бук. Здержалася. Не дуже-то їй було мило йти туди під ніч. Її світогляд, мимо набутої у дворі оглади, не поширився ні раз. Відьми та опирі займали у ньому почесне місце біля духів померших, добрих і злих чарів та всіляких других догм людової віри. Старий Яким, двох мужиків, підкопаний з одного боку хрест… Брр! Дрижаки брали її на саму згадку… Краще було би вже на цвинтарі, що то за попівством на полі, недалеко кузні Бибельського. Гей! І безпечніше, і ближче. Та що ж робити? Або-або!

Побігла навперейми попри церкву і двір; заки Гнат углубився в ліс, уже у найближчих кущах ждала на нього Наталка. Вона зняла з ніг черевики та взяла їх у руки і, ступаючи стиха, слідкувала за ним, як дух.

Десь від заходу надвигалися хмари, вечір западав швидко, і за нею почувалися вже в полі поклики женців, які сходили з поля. Нависле гілля дубів та буків затінювало лісову стежку зовсім, і тільки завдяки босим ногам могла дівчина нащупати утоптану стежку. Швидко било її серце, кров стукала їй у висках, мов молотом, воздух запирало у груди, та, проте, йшла далі. Десь згубився і жах перед невідомим. Ніби карта грача, тягло її бажання побачити, що діє Гнат під ніч у лісі, та ще й надія… присістися до нього… а там… мій Боже! Що то ще може статися? Та, проте, їй байдуже! Хай буде, що хоче! Прокляли її всі, очорнили, окричали, хай чорт пірве їх і її. Не завагається перед нічим, усе прийме, без спротиву, без стриму, як спалена земля дощову благодать.

Та ось посвітліло. Гнат вийшов на лінію. У віддалі чорнів уже великою чорною кулею Якимів бук, а під ним білява чертка – хрест. Наталка спинилася на краю. Годі було йти туди дальше. На отвертій лінії він побачив би її, а се не може бути. Він мусить швидше почути на собі тепло її тіла, чим побачити її лице… Тому треба було з трудом пробиратися краєм ліса рівнобіжно з лінією. Не було се легко, бо краєм кущі росли, як живопліт. Коли, одначе, після чвертьгодинної возні з гіллям та терням станула якраз напроти хреста, щось ніби зморозило її всю. Під хрестом у тіні бука сидів Гнат, але не сам. При ньому була жінка, а коли Наталка напружила дещо свій знаменитий, не попсований нічним сліпанням зір, пізнала Анелю!

В першій хвилі здавалося, що дівчина, ніби пантера, вискочить із гущавини і пірве на шматочки проклятущу повію… Гей! Вона знала добре, як-то порою бавилася панна Анеля… Але по хвилині зачула своє ймення і вмить застигла на місці, підслухуючи.

– Я саме стрічав панну Рищинську та тому дещо забарився, – говорив, ніби оправдуючися, Гнат.

– Се неладно, йдучи до одної, баламутити мимоходом другу, – жартувала Анеля.

– Ах! Ми давні знакомі, не бачилися вже стільки літ, то мусіли хоч звітатися.

– Наталка гарна дівчина, ох, як бажала б я мати її силу, рум’янець, її очі…

– Ох, пані! Мені видиться, що перед зеркалом кожда жінка собі найгарніша.

– Гм, так, але хто одержить пальму перед очима судді?

– Може, мені припала в уділі честь бути тут суддею? В такому разі ви вибрали собі Париса, в якого вельми мало досвіду.

– Мало? Я не гадаю, щоби досвід вишколював людину у справах любові. Не раз Амур пускав свої стріли у моє серце, та воно завсіди б’ється палко, коли стрітить на шляху життя появу ось таку як… як…

Вона скинула з плечей нагортку і сама відхилилася у напівлежачій поставі. Її очі найшлися якраз проти очей молодця, її уста – проти його уст. Із-під нагортки з тісного станика виступали круглі, до половини обнажені груди, пахло лавандою та фіалками.

– Так ти суду бажаєш, німфо цієї зеленої пустині? Ох, я осудив тебе від першого погляду і дальше осуджую як слід, ох, я не помилюся!

І сильним рам’ям пригорнув відхилену стать дівчини до себе. Їх уста з’єдналися у довгому поцілунку. У безтямі хвилі не чули вони, як у протилежній гущавині зашелестіло щось, ніби звір, який тікає від зачаєних ловців. Почувалися і згуки – ніби хлипання-плач та прокльони, але вони губилися у віддалі, аж змовкли…

Швидко западала ніч.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 435 – 444.