14. Відступ армії Наполеона

Юліан Опільський

З’їхавши зі шляху в ліс, Гнат не велів здержуватися аж о якої півмилі, посеред густого молодняка. Колись мусіла тут бути прогалина, але теперечки вона заросла молодими сосонками. Засіялося їх, як звичайно, безліч, і всі вони з усіх сил стреміли до сонця навзаводи. Гіллям, шпильками? Намагалися одні одних приглушити, придавити, здержати розвиток, убити, щоби колись, вирвавшися понад прочих, дорівняти велетням старолісу і над запрілими, скарлюченими суперниками підняти побідний шум. Точ-в-точ, як люди, роди, нації, раси.

Поки не видко ще було побідників, ні побіджених. Безліч деревець обсіло густо землю таким гущавником, що не то проїхати, а й перейти годі було далі.

– Оттут спічнемо і переждемо відворот! – сказав Гнат.

Випрягли коні, розклали костри, а Бартко носив з ліса цілі оберемки обламаного гілля, щоби стало на цілу ніч. Добру хвилю гляділи за ним Гнат і Гетка, вкінці чех плюнув у сніг.

– Ходім і ми за дровами, пане лейтман, а то закостеніємо.

– Справді, мороз бере, і то тугий.

Наглий порив вітру заставив його замовчати, і він без спротиву пішов тягати гілля. Гетка нарубав, одначе, і зеленого чатиння та вистелив ним сніг під обома телігами. Опісля зісунув обі теліги так, щоб без труду можна було при помочі кількох жердок та чатиння заімпровізувати колибу. Її покрили зверха брезентом, а вкінці Бартко розвів огонь і став варити страву. Він перемерз і просто-таки ліз у полум’я.

– Не знати, Бартку, чи твої брати з віслянської легії або з дивізії Кляпареда мають сієї ночі теж такий огонь? – спитав Гетка.

– Ба, імператор, певно, подбав і про них.

– Хіба, щоби ні!

– Як-то ні?

У питанні пробивався жах і ніби зачудування. Справді! Яким світом нагодує й огріє імператор сі тисячі і тисячі вояків та коней? Думав через хвилю, а далі усміхнувся. Не його се голова, тільки Наполеона, а для нього усе на світі можливе і легке, наче для Бога.

Вихор свистів щораз дужче, на шпильках сосон швидко наростав ледяний ожелест. Хотяй як великий був костер, під колибою було зимно.

– Гетка, – спитав Гнат, – а як-то ми сієї ночі будемо спати? Шельма вітер добирається до тіла всіми шпарами. Померзнемо!

– Гм! Треба буде зі шкур пошити мішки. Сьогодня маємо вогонь, але завтра може його не бути.

Видобули з воза шкури та при помочі мотузків справді пошили два мішки – для Гната і Гетки. Бартко накрився всім, що тільки мав, і заліз між коні, які теж тиснулися до вогню, незважаючи на іскри та дим.

Слідуючої днини привітав їх сильний мороз. Було ясно і соняшно, тільки хвилями протягав північно-східний подих сибірської зими. Коні покривав ожелест, вони дрожали й форкали. Бартко дзвонив зубами і трясся так дуже, що все летіло йому з рук. Зате Гнат і Гетка вигрілися доволі і повставали свіжі й моторні. Обігріли Бартка і коні вогнем, поснідали, а там і двигнулися в дорогу.

Здалеку здавалося, що по великій дорозі хтось їде. Сям і там видніли вози, теліги, лежали втомлені чи сплячі люди і коні. Під’їхавши, одначе, ближче, мандрівники просто здубіли від жаху. Як оком сягнути, великий шлях на Москву був усіяний людьми та кіньми… але живих між ними не було.

Біля застиглих трупів сухоребрих хабет валялися трупи вояків, візників, жінок, дітей. На возах чапіли постаті у дивовижних позах людей, які бажають зберегти самі собою якнайбільше тепла. Вони гнуться, корчаться, звиваються у клубок, наче змерзла звірина, і так застигають в обіймах морозу.

Увесь шлях був утоптаний та втовчений копитами, колесами та чобітьми, навіть останньої сніговиці не слідно було на верхні дороги – видко, армія йшла всю ніч. Поруч покинених підвод, коней та трупів скрізь валялися відломки возів та теліг, а поруч порозривані, пограблені клунки з московською добичею. Не видко було натомість гармат, ні військових возів; було очевидне, що властива армія ще не перейшла.

І ось у морозному повітрі заграла нагло грімко фанфара труб. Гнат оглянувся. За ним на шляху довгими колонами наступали драгуни у білих шинелях, з лискучими касками на головах. З ніздрів коней та людей уносилися цілі тумани пари, так що уся поява мала у собі щось неземне, привидне, ніби військо духів, яке являється у передодні великих воєн, на лиху ворожбу людям та звірятам. За драгунами їхало кількадесят гармат, за гарматами – піхота у боєвому порядку, вкінці вози зі стріливом та недужими. До них-то приєдналися теліги Гната і їхали нога за ногою аж до полудня. Оттут мав Гнат нагоду переживати спільно із другими усе те, що пережили недавно сі дивовижні кукли по боках шляху.

Спроквола, нога за ногою воліклися по снігу та грудді розтарахкані, скриплячі підводи. Здавалося, що ця або друга ось-ось і розсиплеться – так дуже перенавантажили їх власники. Звої сукна, футра, зеркала, розкішна обстанова, сундуки зі срібною посудою та мистецькими виробами Сходу і Заходу, наче млинське каміння на шиї плавця, тягли підводу услід, обривали з боків неймовірно виснажених коней шерсть та шкіру, вигризали рани, які вмить затягав мороз синім струпом. Стогнала живина, тягнула, рвалася і падала, вкрита півперек драбини ребер раз коло разу басаманами ударів. А люде, чорні, ненависні, від місяця не голені, з гарячкою в очах та руках, воліклися за ними, заточуючися та падучи, наче у похміллі.

І ось тррах… увірвалися посторонки коня. Він упав, запоров носом у сніг, двічі чи тричі збирався встати, та дарма! Глухе харчання почулося з окривавленого писка, а там довгі-предовгі, пообдирані на колінах та голенях ноги витягнулися, останнім зривом піднялася нагло драбина грудної клітки – і кінець!..

Одначе наслідком сього, що один кінь упав, другий нагло потяг дишло у свій бік, і слаба розвора зламалася. З глухим ломотом осів віз на землю, а безрадні люде станули над ним у розпуці. Нарікання, прокльони, сварка, бійка… спір про се, що брати, що лишити, вкінці зневіра, безсилля та тупість, ся страшна тупість, яка являється в очах раненого, коли попри нього переїздять переповнені амбулянси, а санітари вдають, що його не бачать.

Ось дуднять гармати, з тупотом проїздять останки кінноти, далі довгі лави піхоти, а очі глядять на все те, ніби скляні або мертві. Та ось ідуть мародери. Вони роєм накидаються на віз та коні. Срібло, золото, образи летять у сніг, але й на се тупо дивляться ограблені, не у сьому збираються, ніби в огнищі, останні промені їхніх душ…

Се… минуло, зайшло мрякою розпуки захланного скупаря, що помирає над ограбленою скарбницею. Але коли мародери відвертаються від воза, а накидаються на коні, аж тоді оживляються мерці і кидаються у завзятий бій за право до глечика крові та клаптика твердого м’яса. Знову морозний вітер несе у синьо-сірий ліс рій прокльонів, скажених криків, стонів, брязк шабель та багнетів, часами вистріл…

Добру хвилю опісля самітно торчить надломлене дишло у морозне повітря, обривки упряжі звисають з нього, ніби ганчірки розваленого та пошматованого шатра циганів, на місці підводи вже тільки велика купа якогось непотрібного хламу, а біля неї калюжа змерзлої крові. Обривки м’яса, шкіри, кості, срібні ложки, поторощені рами, скло – все те замерзло й застигло, а дещо збоку, під поламаною безлистою берізкою, – два мерці, без плащів та чобіт, з виразом крайньої розпуки, застиглим на воскових лицях.

Йде піхота. Йде без шуму та гамору, бо нема у трубача духу трубити, а барабани високо прив’язані на наплечниках або давно десь на шляху покинені втомленими носіями. У понурому мовчанні ступають передом офіцери, вони, що ніколи не мішалися з товпою пішої маси. За ними йдуть колони знеохочених, виснажених кістяків. Вони спотикаються, падуть, кленуть або мовчать, як уся субарктична природа у передодні піврічного зимового сну смерті. Ось-ось вона і прийде й обгорне своїм ледяним крилом усякого, хто не найде в собі потрібної внутрішньої відпорності, розмаху живучої людини, розмаху, що здобуває світ та з людей робить героїв. Ось тут тільки се одно могло спасти людину.

Та кільки було таких мужів у «Великій армії»? Як у вмираючого уся життєва сила збирається в оці, так і тут збиралася вона у бажанні: не спи, не спи, бо сон – то смерть! Не спи, гляди на отсі шпалери окрадених трупів, вони заснули, так і сплять!.. Тоді із глибини душ виповзала туга за сим сном, за спокоєм, і всю тямку обхоплювала зависть. «Beati mortui…» «Щасливі померші» – співав піп десь там у Франції чи Італії, Німеччині чи Польщі. Ось тут вони справді щасливі, бо хто знає, хто скаже, скільки несказанних мук ділить п’яного з голоду та розпуки стрільця від сього…. замирення?

З гущавини ліса наближаються до шляху серед сутіні вчасного вечора якісь люде. Фуражири? Відставші жовніри? А може, козаки? Байдуже! Одні за одним проходять валки, відділи війська, поодинокі мандрівники. Дехто співає, регочеться, кричить, дехто стогне, дехто плаче.

– Maman! Maman! – кличе старий вусатий кістяк гренадира, а на пооране чорне лице спливають діточі сльози.

Другий ослонює широким плащем недолітка-тамбора. Може, се його син або свояк, у всякому разі дитина.

Та немає сили в старого нести знесиленого хлопця. Вони падуть на шляху біля поторощеного воза та ссуть перепоєний кров’ю сніг. В руці старшого пістоль.

Щораз то ближче підходять з опушки ліса люди.

– Христа ради, рятуйте! Якщо ви люде, поможіть. Життя своє даю за свого малого.

– Ба, твойого життя і чорт не схоче. Нам яке діло?

– У мене тисяча франків…

– А франки візьмемо. Давай!

– Так беріть малого. Маєте підводу?

Регіт відповідає старому. Вистріл. Прокльони, гамір, втеча. По хвилі нахиляється старий до хлопця, який весь час покоївся, завинений у плащ опікуна. Нахиляється, а там устає звільна і підіймає у небо здавлений кулак… Ніхто не бачить його, не бачить і Бог… Старанно, пильно набиває гренадир вистрілений пістоль, підсипає свіжим порохом і… гаряча сердешна кров поливає застигле лице мертвого хлопця. Після вистрілу, мов із-під землі, являються ті самі люде, що втікли були передше. Тисяча франків – се не марниця. Не кождий труп має стільки. Бери та тікай, бач, козаки недалеко або ще хто другий… Багато там нечуваних, невиданих річей чув та бачив злиденний московський ліс.

Він бачив і юрби веселих, моторних, ситих та підпитих вояків, які зі сороміцькими пісеньками йшли за військом, відстрілювалися від козаків, а й сі самі тікали від них. Бач, вони, здебільша сербо-кроати та словінці, віднайшли у собі інстинкти первісних рас своїх земель, де на найдених костях людей слідні зуби канібалів… Впавший ворог чи брат – се не труп, погань, завада, се печеня, яка не тільки ситить, а й оп’янює…

Коли запав вечір, Гнат велів підігнати коні, щоби приєднатися до війська. Бач, моторошно робилося йому ночувати між гієнами побоєвища та божевільними з голоду людьми. Він знав, що якби хто тільки збагнув, що на їхніх підводах пожива, завтра і вони йшли би поруч із другими у погоню за кусником кінської здохлятини або за глечиком літеплої, липкої, вонючої крові.

Показалося, одначе, що як тільки армія станула на нічліг, вмить дорогу завалили цілі та поламані вози, живі та здохлі коні і люде в погоні за вечерею. Вони тащили гілля з ліса, рубали вози, теліги, розкішну утвар, гарматні лафети й розводили костри, де попало. Другі відрубували кусні кінських трупів або пускали кров живим коням, щоби зварити з неї юшку. Бач, не було у них уже змоги їсти тверду поживу. Про переїзд не було й мови. Тому знову з’їхали теліги зі шляху і стали на нічліг у лісі.

Як тільки розташувалися при огні, Гетка принявся варити юшку. У казан поклав чималий кусень кінської похребтини, а щоби піддобрити солодкавий посмак, укинув ще туди здоровий зразок вудженини, і швидко запашна пара стала добуватися із-під покришки. Північний вітер стих, сніговиця устала, а Бартко завважив, що буде відлига. Зі снігу стали підніматися опари, а за часок свіжий подув принісся від заходу. Серед морозного повітря він видавався наче весняним подихом. Вельми зрадів від сього Бартко, та Гетка кляв під носом.

– Ти чого воркочеш? – дивувався Бартко.

– Чого? Звісно чого! Відлига – розкаль, мокрий сніг, може, й дощ, а тоді нема права ночувати без даху над головою; перемокнеш, простудишся, тварина захоріє, захромає, ноги порозпадаються. Тьфу!

– Ба, тепло буде!

– Тьфу і ще раз тьфу на твойого батька та на тебе, боввана, ти, сакраменцка заволока. Погоди, будеш мав тепло, а щоб тебе!

Гнат мовчав, але невеселі були його гадки. Він з’ясовував собі, які страшні наслідки для армії мусіла мати відлига. У мороз гинули коні та слабші люде або сі, що не впаслися поживою та не мали змоги роздобути її по дорозі. У мокроті зате навіть найтугіші одиниці розкисають, томляться, хоріють, звірина нидіє, ломляться вози, гармати. Кождий крок по розмоклій почві стає важким, прикрим, невиносимим, а навіть відпочинок буває неможливий, раз не можна розвести де-небудь благодатного вогню.

Мовчки з’їли вечерю, при якій ніхто не покушав м’яса. Тільки Бартко з’їв здоровий кусень, але, наївшись, сплюнув і заявив, що конина – се «свінство».

Саме Гетка викинув із казана нез’їджене м’ясо, коли неподалік щось засиніло й засвистіло, ніби сик сталевої пилки по залізі. З острахом кинувся Гетка взад, а в сій хвилині з гущави викотилася у круг світла якась помана, ні то вовк, ні то людина. Зі свистячим сопінням крайньо стомленої груди приповзла тварюка до гарячого м’яса й затопила у ньому все лице. Аж тут пізнали всі, що це французький жовнір. Він їв, а, радше, пожирав м’ясо, не жуючи.

Не чув і не бачив нікого й нічого біля себе поза добичею. Хто знає, коли й їв уостаннє. Гетка підійшов, щоби його піднести, Гнат заговорив до нього, обіцюючи йому сухаря та горівку, одначе ні один, ні другий не мали найменшого успіху. Врешті по довгій хвилі піднявся вояк на ноги, і тоді аж жаль обхопив видців, коли глянули на нього. Усе лице було замаране кров’ю, яка, змішана з парою віддиху, позліплювала заріст на бороді та вусах у чорні дроти. З глибоких чорних ямин світилися очі божевільно, а відчинений рот був повний крові, яка плила з поранених, гниючих ясен та губ.

Незрозумілі, беззв’язні слова вибігали раз у раз із сеї скривавленої пащі, а хвилями почувався противний, храпливий регіт.

– Він не доживе ранку! – сказав Гетка. – Ми таких бачили сотками. Сміється – значить, гине!

– Женіть його відсіля! – закричав Бартко. – Я боюся його. Він заріже мене у сні.

– Чим? Бачиш, прецінь, що в нього нема пальців! – відповів Гнат.

Справді, вояк на вид огню підняв чорні руки, а тоді всі побачили, що відморожені пальці повідпадали зовсім, і тільки по п’ять гниючих ран видніло на розпухлих долонях.

Але Бартко не вгавав.

– Женіть його, я не хочу, щоб він ночував із нами. Він страшний, противний. Іди геть! Наївся, щезай! До Франції вже недалеко. Йди, йди, альон мусіє! На завтра зайдеш. Ну йди, йди.

Зразу бажав Гнат присмирити сей вибух самолюбної боязні – багнетом, та дав спокій. З прихожим стало творитися щось несамовите. Він закричав хрипло раз, другий, а там став посуватися поволі до вогню, витягаючії вперед себе скалічені руки. Підійшов близько і станув. Гнат побачив, що жіноче лахміття, яким окутані були ноги нещасного, вже тліє, і метнувся його відтягнути від вогню. Та в сей мент француз затрусився усім тілом і у весь зріст, як підкошений, грянув у саму середину костра.

Миттю витягли його Гнат із Геткою, так що навіть одіж не прогоріла до тіла, коли, одначе, повернули його лицем уверх, побачили, що це вже тільки труп.

– Не бійся, Бартку, не покусає вже тебе! – сказав дрижачим голосом Гетка.

– Ба, волю я сотню трупів, як одного живого! – була цинічна відповідь парубка.

А Гнат погадав собі, до чого дійшов би егоїзм Бартка, будь він на місці сих тисячів, що там недалеко просувалися широкими шляхами смерті.

При мерцеві були записки на ймення сержанта Жана Скорб’є, та не було ні грошей, ні добичі з Москви. З подертої одежі можна було легко догадатись, що його ограбили мародери, бо ж козаки були б взяли старшого в неволю.

Поклалися спати, та остання дія, яка так безпосередньо та безоглядно розвинула перед Гнатом усю трагедію побідників світа, не дала йому заснути. Він повертався на всі боки у свойому мішку, вкінці рішився випити горівки, щоби усмирити роздрогані нерви, коли нагло почув хрустіння снігу під ногами кількох людей. Наслухував добру хвилю, вкінці помітив, що вони подалися до коней.

Видобув пістолі і друлив ногою мішок, у якому спав Гетка.

– Позір, Гетка! – сказав шепотом, коли розчіхрана чуприна чеха виглянула з ведмежих кудлів.

– А що там?

– Злодії! До коней пішли, жваво!

Миттю Гетка був на ногах.

– Sakramencka potwora! – проклинав півголосом, кидаючи на вогонь пригорщу хмизу.

Але в сей мент задеревів на місці, як передше його пан.

З того боку костра почувся нагло крик переляку з уст Бартка, далі метушня, приспішений говір, прокльони на польській мові, п’ять-шість вистрілів і довгий, страшний стеж помираючої людини. Рівночасно якась чорна стать перескочила через вогонь і станула в повному світлі. Якусь хвилину вона намагалася відзискати рівновагу після скоку, а там зайнявся хмиз ясним полум’ям і освітив усю дію. Напасник з острахом ступив назад.

– Киньте шаблю, пане Венявський! – спокійно сказав Гнат. – Ви між своїми, яких хіба не станете грабити. Числю до трьох. Раз, два…

Шабля впала у сніг.

– Як-то? Цо-то? Кто-то? – зривалися слова з поблідлих уст напасника. Перед його очами блестіло сріблисте дуло пістоля, вимірене просто в череп.

– Я то, пане Венявський, я!

– Ми сем то, пан гетьман! – сміявся і Гетка, а там підняв покинену шаблю Стаха, осмотрив пістолі і хильцем поліз поза теліги до коней, звідкіля раз у раз щораз то слабше доносився стогін.

– Возьміть сей клятий пістоль, – промимрив Стах. – Хрань Боже, ще випалить!

– Гадаєте, що не ялося відбирати хліба львівському катові?

– Не кпіть, я боюся!

– Фе, стид шляхтичеві боятися кулі!

– Се не куля ворога, се морд!

– Ні, се кара! За грабіж і морд – куля в лоб! Мій парубок харчить, чуєте?

Справді, з-поза підвод не чуть уже було стогонів, тільки харчання. Почалася агонія.

– Се не я його…

У сей мент загримів один вистріл, другий, далі проймаючий вереск знічев’я нападених людей, глухі ударі, врешті тупіт тікаючих ніг, а там і втихло все.

– Пан лейтман! – кричав з темряви Гетка.

– А що там? – відгукнувся Гнат.

– Бартко вбитий!

– А злодії де?

– Трьох лежить, двох утікло!

– Коні є?

– Є! Тільки Барткові випороли кишеню!

– Принеси дров і ходи сюди!.. Так-то, так, пане Венявський, – говорив далі Гнат до заляканого злочинця, – тепер уже я знаю, чому ви там, на Волині, нас покинули. Гадаю, що ваша місія була доволі люкративна, і тому, хотяй повинен би, властиво, пустити вам у череп кулю або віддати вас у руки найближчої команди, рішаюся вас пустити на волю.

– Ох, вдячність моя, коханий пане…

– Вибачайте! Я не є ніякий коханий пан, тільки австрійський офіцер, приділений до головного штабу «Великої армії». Але, що вона офіціально про мене нічого не знає, а вона сама мені байдужа; дальше: позаяк ми є на території ворожої держави, а ви грабили саме французів – врешті, в виду сього, що відносини австрійсько-московські є від року 1805 неясні, – гадаю, що маю право вчинити те, що кажу! Йдіть швидко, відкіля прийшли, доки верне Гетка, то він і подумає, що ви втікли…

Знизив пістоля, а в сю мить Стах скочив у темряву і щез, розтопився, розплився в пітьмі, наче привид, так що Гетка навіть не завважив його втечі.

Небо затяглося між тим хмарами, і перші краплини дощу стали шуміти у гіллі дерев.

Були се ніби зеренця піску на домовину «Великої армії»…

Несказанно важкою та томлячою була мандрівка у слідуючих днях; їхати за армією значило раз у раз мати на очах вмираючих від зимна та голоду божевільних людей або злочинців найнижчого, найпідлішого розряду, до якого може впасти людина. До сього кождої хвилі могли наскочити на шлях козаки, а заки успів би Гнат з’ясувати їм своє виїмкове право до поїздок по імперії, могло бути запізно. Маршал Ней, командант задньої сторожі, якого Гнат прохав про раду, засміявся сердито й махнув зневажливо рукою.

– Monsieur! – відповів. – Все те, що бачите, – се вислід злоби елементів, а живло не має ні тямки, ні милосердя. Якщо у вас ще є коні, то тікайте якомога найшвидше… а то о станете тут до весни… або й довше. Cela!

– Так, але я маю ordre ждати інструкції імператора кождої хвилі. Моє місце, отже, при таборах.

Високе чоло маршала стягнулося у брижки надуми, а по хвилі рижий чуб потрясся енергійно при запереченні.

– Vous le croyez possible, – спитав різко, – щоби сей queue та не вірвався? – Тут через плече вказав великим пальцем на рої злиденних мар, які воліклися шляхом у ледяній грязюці та виповнювали трупом бакаїни, рови, ями. – Він вірветься, mon chere, раньше чи пізніше, а тоді горе сьому, хто у ньому найдеться.

Уста «хороброго між хоробрими» дрогнули чуттям та намість до слів або зітхань зложилися до свисту перших тактів гімну: «Nous mourons au salut de l’empire».

Гнат відчув як стій роздратування, жаль, розпуку та одчайдушну відвагу героя, і його серце дрогнуло теж.

– Ну а ви, marechal? – спитав.

– Moi? – засміявся маршал. – Oh, ce une autre chose! Мене шапкою не накриють, а там le brave des braves meurt, mais il ne se rende pas! Зі мною згинуть чи проб’ються тільки немногі, у яких є стільки сили та courage, що в мене, але все те окупиться ціною життя тисячів. Oui, mon cher! A bas l’humanite. Теперішнє положення робить з людини бестію. Тому ще раз кажу: скільки духу в конях, їдьте здорові і ждіть імператора в Смоленську. Adieu!

Кілька днів опісля обі теліги справді добилися до Смоленська при сильному північному вітрі та вісімнадцять-ступневому морозі.

Армії ще не було, бо Гнат, який під час свойого першого побуту у городі прослідив усю околицю, випередив головну колону бічними шляхами на цілу днину. Та, проте, всі зацілівші доми були повні військових, які покинули армію, щоби без огляду на других спасти надбане майно або хоч би життя, а уйти несказанних трудів та небезпек повільного відвороту. Багато з них на вістку про прихід цісаря сейчас рушило далі у Вітебськ та Вільно, але зате з великого шляху напливали щораз то свіжі товпи щасливих, тобто тих, що мали ще коня, підводу або хоч би здорові ноги! Врешті надійшла другої днини й армія…

Цісар Наполеон велів був усі транспорти, які наспівали зі Заходу, задержувати у Смоленську і тут надіявся довести усе знову до боєвої справності, а може, навіть перезимувати і з весною завдати тугому противникові рішаючий удар. Показалося, одначе, що поживи було мало, а й то зголоджені війська взяли приступом магазини, й у п’яних оргіях змарнувалися здебільша останки припасів, заки заведено лад і карність. Слідство не довело до нічого. Несовісні доставці виказалися посвідками відбору на товар, якого не було, інтенданти жалувалися на грабіж та неслухняність вояків, а змістом наплечників остала порожнеча…

Одна гвардія роздобула дещо рижу, сухарів та м’яса. Не було і ліків для недужих та ранених, а ранені або недужі були мало не всі, що вернули з Москви… Бракло білля, одежі, дров. Як у поході, так і тут вмирали люди тисячами, щодня, щогодини, щохвилини, а там із півдня щораз то ближче підходила на зади наполеонського центра армія Чічагова у злуці з Тормасовим…

Із усіх сих причин вже третьої днини стало ясним, що відворот піде далі. Прикази видано, а тоді дістав і Гнат із головного штабу депеші для князя Шварценберга. У них був, очевидно, приказ якмога найшвидше йти імператорові на підмогу при переході через Березину. Для облегшення і прискорення подорожі виплатили навіть Гнатові ціну двох верхових коней, тому він, не гаючися, покинув заповітрений город і виїхав на захід.

Провідником узяв собі жида, який походив із Волині. Був се нестарий ще чоловік, понурого вигляду, мовчаливий, тихий, але незвичайно меткий і відпорний на всі невзгодини далекої дороги. Він приїхав був, як і другі його співплемінники, за військом дороблюватися гроша на торговлі добичею. Та ось коли вже їхав із Москви, саме під час битви під Тарутином, ограбила його шайка мародерів армії. Тепер грозила йому неминуча загибіль, тож сам упросився до Гната за харч та підводу. Він знав усі дороги і стежки, усюди мав знакомих – звичайно жид!..

Першим, що вчинив провідник, було те, що придбав двоє звичайних мужицьких санів, якими можна їхати по леду, по снігу, а навіть по підмерзлому болоті. В Орші купив ще пару непоказних, але незвичайно сильних коней, мабуть-таки, від доставника московських армій. Опісля намість їхати на Борисів та Мінськ повернув уліво, на Бобруйськ, обминаючи московську армію, яка саме марширувала на Борисівський причілок. Шлях ішов через Слуцьк та Волковиськ, а Мінськ оставав направо. Аж дивно було Гнатові, що так гладко йде подорож, а Гетка сказав одної днини:

– Гадке діло – жиди! Не люблю їх, гинь! Та все-таки куди було Барткові до сього Макавея!

Жваво бігли, коні по білій скатерті, яка встелювала північний схід Європи; гладко, без перепон, чергувалися постої та нічліги, простір оставав позаду. Бач, усі шляхи у близі воєнного грища були виїжджені безліччю саниць, тим-то й не треба було перекопуватися крізь кучугури та надми. Військові транспорти та підводи місцевого населення, яке цілими караванами тікало від страхіть війни, вигладили дороги й доріжки, а навіть проторили нові шляхи, і то саме у сьому напрямі, якого держався Гнат. Після кількадневної відлиги прийшов знову мороз, і поземелля дудніло під ударом копит, як дерево.

Цілими днями сидів Гнат на санях, завернувшися у ведмежу шкіру, та пускав поводи гадкам і мріям, задивившись у яркий краєвид зими. Ліс і поля, поля і ліс чергувалися безвиводно довкола, навіть пожарища засипав сніг, навіть леди на ріках та озерах укривав непорочний пух. Тільки засніжені дерева підіймали безлисте гілля до неба або вершилися пірамідами обмерзлих сосон та ялиць упродовж шляху.

У погідні дні тисячні краски вицвітали з призм та остриць ледяних брильянтів, мінилися, хапали за очі, аж пекли споївку надто ярким світлом, і втомлені повіки заплющувалися до легкого, тихого сну. Коли ж хмари обтягали овид, тоді сірі опари закривали обриси дерев, і вони, ніби привиди, тікали по боках шляху і щезали у сутіні віддалі. У такі дні важко було навіть на близьку відстань розрізнити придорожню хату від кущів ялівцю чи ліщини. На щастя, всі вовки вимандрували на північний схід, у Москву та Литву, а то годі було би в разі нападу вислідити доріжку до спасіння або обчислити вигляди оборони. У безконечних пустирях було глухо, тихо, наче у гробі. Ні звір не обзивався, ні людина не покидала хати, щоби вийти на шлях, – усе мовчало та ждало лагіднішого подиху від заходу та півдня, ніби проспать бажало короткий похмурий день.

Та, проте, Гнат не скучав. Його ум передумував, перетравлював переживання останніх тижнів. У них бачив Гнат загибіль величезної армії Заходу, який брався покоряти Схід, ніби Давид Голіафа. Так що ж! І Давид, і Голіаф виступали тут не на сторінках письма, ні на вузеньких прибережних смугах сирійської країни, а у безвістях півночі. У північного велетня не було голови, яку могла поцілити камінцем праща, а мав тисячі рук гекатонхейрів, які чатували на напасника у кождому поземеллі, за кождим кущем чи деревом, кождій хаті. Віддихом його був погубний мороз, збруєю – голод і голосом – рев божевілля, страху, голоду, скавуління, холоду, зневіри, безнадійності…

Безконечно стелився ледяний шлях, безмежною була розпука заблудивших у пущі тисячів, а одно і друге давило споминами уяву Гната. Насилу відпихав він їх від себе, та вони настирливо, неопірно вгризалися йому у пам’ять і кидали упродовж самітнього, пустого шляху привиди тисячів покорчених людських кукол з восковими лицями та пірваних на шматки кінських трупів у баюрах замерзлої крові. В ухах все ще звучали стони благання, скавуління про шматок хліба, жменю кінської крові, про смерть… або дикий регіт озвірілих канібалів. Брр! Як страшним ворогом щастя та мира буває пам’ять!

Томила ся мовчалива подорож Гната, і він, певно, пересівся б був до Гетки, щоби хоч розмовою розважити себе та прогнати зловіщі мари надією на щасливе, погідне майбутнє. Та годі було оставити провідника без догляду: він міг утічи. Його, бач, не в’язало з подорожніми нічо, крім гіркої конечності, – ні спільна віра, ні страх кари, ні совість! Совість? По чому ж вона тут у 1812 році, в Росії, при загибелі соток тисячів у божевільному підпринятті одиниці, яка визвала до бою безіменні живла?..

Було очевидне, що «Велика армія» як військо не дійде до границь імперії, не побачить зеленої Франції, не освіжить обігнивших губ солодким французьким вином. Ні одного цілого полку не зложить імператор зі сих злиденних кістяків, пообглодуваних морозом, покалічених кулями, списами, шаблями, обсмалених огнем, знесилених від голоду та просто неймовірно поганої поживи… На сході не зміниться нічо, а Наполеон буде мусів діло підбиття усієї Європи начинати від початку…

Так, від початку! Катастрофа збудить із отупіння членів колишнього Тугендбунду, обверне голову молодого володаря Росії німбом геройства, позволить усякому урвати з багатої спадщини велетня хоч клаптик пурпури на мантію суверенності для себе…

Гей, чому-то між сими «усякими» нема Розумовського, Скоропадського чи якого другого переємця давніх традицій гетьманщини? Немає їх, сих бажаних, сподіваних мужів, нема й таких, що сподіваються, а як є, то вони самі не признаються у сих бажаних надіях!..

А може… може-таки, вони у декого ще є, так, як у Гната? Ось там далеко над вікном у хатині коваля лежить надрукована на сивій бібулі книжечка.

«Еней був парубок моторний… хоч куди козак…» Сміх! У сміх повернулися спомини славної минувшини, у глум – сни про майбутнє! Ще не зараз, ще рано, ще ніч!.. І нагло прийшла Гнатові у спомин розмова у хаті побережника… Гей! Чому-то Наполеон пішов на Москву, а не на Київ?

Такий удар розбив би імперію Голіафа, бо козацькі передання ще живі в народі, вони й помогли би збудувати державу куди більшу, тугішу та тривкішу від Польщі, а зате далеко не так клопітливу та вибагливу. Ба, ба, смійся, душе, до сього чи зі сього, все одно! Твій мізок не у черепі велетня Європи!

З копита рвали коні по гладкій дорозі, мрачні привиди дерев тікали по боках назади, біла пара з коней закривала туманом усе впереді. А за ними? За ними було темно. Зі сходу надвигалася ніч.

Від часів Мазепи та Орлика закріпився стан поневолення по оба боки кордону, скував усе, як ось там на московському шляху субарктична зима скувала смертними оковами стремління до побіди над варварством, стремління борців, вибраних із усіх народів Європи… Застигла, зціпеніла душа народу, зневірилися або погинули провідники, а політика Європи… се політика грабіжника, облудника, злодія, дикого звіра, се… повія! Ох, до сеї дефініції приходять тільки сі, по кому «перейшли колеса історії». Правду казав старий, досвідчений побережник: свобода, моральність, терпимість – се пустомельство або свідома чи несвідома лож! Земля та хліб, влада і гріш – ось що криється за оливними чи лавровими листочками вінця слави. «Сила» – звучить основний закон міжнародної справедливості, оружна перемога, нахабність, брутальність, безоглядність – се орудники законодавців. Із-під тоненької плівки всіляких фраз та леліток культури при першій нагоді вмить виповзує і щирить зуби над поваленим противником… бестія!

«Смерть іде!» – міркує повалений і останнім віддихом переказує нащадкам пімсту.

«Що за милий усміх!» – радіють непричасні видці, дивлячись на білизну клеваків потвори.

«Що за велична побіда історичної справедливості!» – кричать спільники побідника.

Комунали!

Гнат добре з’ясовував собі, що всі ті його міркування – се вплив звичайненьких собі спостережень, які може, а то й мусить зробити кождий. Та, проте, він навіть шепотом повторював про себе поодинокі фрази та слова, як людина у крайній люті. Сі комунали дратували його, лізли йому насилу у душу, так що не ставало місця на гарні ілюзії, захоплення молодості, глибоку, ніжну, романтизмом підкрашену любов до рідної землі. Бач, не ніжних побажань, палких тирад та солодкої лірики правила вона від нього, а холодного вирахування, національного егоїзму та скаженої, безіменної ненависті до чужого, а перше всього сили, оружної, карної, відданої ідеї тілом і душею армії. Нінащо не придалося апелювати до вищих поривів у других, де йде річ про власну батьківщину. Чужинець – вовком тобі, як ти йому, а ніжністю та любов’ю пестить вовк тільки свої діти, усі прочі… добича!

Ніколи раньше не мав Гнат нагоди прослідити людської душі у всіх її глибинах так точно та основно, як саме тут, де вона виступає серед боротьби про буття у цілій своїй наготі. Фантаст-романтик прочуняв і враз найшов відвагу глянути в очі майбутньому.

Так, на довгі роки закріпився в Європі стан поневолення народів. Визвольні змагання замкнуться в душах та серцях одиниць, невідомі, часто й байдужі загалові нащадків Мазепи, а страшні володарям затраченого тільки, як сонний кошмар…

А таки се, що сталося, було ще найкраще з усього, що могло статися. Удар, завданий Заходом Сходові, влучив тільки верхню води; глубінь-імперія не розпалася, а всі творива забірчої політики корсиканця падали слідом за упадком його замислів.

Ось паде й Польща!

Неопірно насувалося порівняння між обома споконвічними ворогами руського племені саме тепер, коли деспотизм у масці ліберального масонства або національної романтики водив за собою на прив’язі міліони. Росія – се деспот, Польща – се галапас. Боротьба з деспотом куди більше честі принесе борцеві, чим борикання з противним, нахабним паразитом, який чужою силою та трудом доробитися бажає значіння. Грабіж куди краща крадіжи, насила куди щиріша клевети, ложі, облуди. Тому слід впертись у святу землю батьків, перетривати врем’я люте і ждати чергового удару історичної справедливості, направленого у серце деспота. Враз відживе тоді усе те, що спить під снігами поневолення, а що зігнило би безповоротно під липкою, вогкою поволокою відразливого галапаса.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 514 – 529.