7. Підготовка польського повстання

Юліан Опільський

– Так се ви, пане графе, відпоручником його величності цісаря? Я вельми рад, що всі мої міри, підприняті в цілі переведення в діло всіх інтенцій маєстату, будуть мати свідка.

– І дорадника, ваша світлість! – докинув з усміхом граф Кольоредо. – А оттут, ваша світлість, є ще й писана інструкція від князя канцлера.

Кругле, черстве, дещо на оверньята схоже лице Шварценберга потемніло, а цікавий, дещо задертий носик піднявся вгору.

– Забуваєте, пане графе, що я одержую прикази впрост із головної кватири «Великої армії» як командант корпусу, і тому легко може бути, що ви не порозумієте деколи як слід мойого двозначного положення…

Малі чорні очі князя бігали неспокійно від лиць Кранцберга і Гната за плечима графа до гуртка офіцерів при столі. Стара, обдряпана коршма, де відбувалася розмова, роїлася від австрійських та французьких одностроїв. Між ними видніла й доволі показна постать, одіта у польську чамару, з величезною шаблюкою при боці. Її власник раз у раз підсувався до розмовляючих, але князь говорив так, щоби ніхто з гуртка не дочув його слів.

– У двозначному положенні треба двозначно поступати, то не буде і промаху! – засміявся граф. – Хочеш бити і не хочеш, то замахнися, а там видко буде, що робити. Ваша княжа милість знає хіба, що дванадцятий корпус «Великої армії» удержує й доповнює його величність цісар Франц, ваші полки не перестали, отже, бути частиною оружної сили монархії…

– Так. Але у мене «батон» французького маршала…

– І австрійський однострій, – докінчив граф. – Ви можете бути французьким маршалом, та, проте, ваше військо австрійське і має служити інтересам цісаря, а не імператора. Були вже такі маршали, що поховали свої «батони» під сідло, якщо річ ішла про добро відданих їх опіці народів.

– Бернадот?

Князь Шварценберг задумався, а на його подвижному лиці малювалися різні суперечні почування. Се було саме найзамітніше у нього, що вмів завсіди примінитися до волі сильнішого, але не робив сього зі самопевністю двірського лаполиза, а ніби під напором конечності. Тим-то не один вважав його щирою, доброю людиною та знаменитим полководцем, хоча на ділі не був він ні тим, ні другим. Був се московський Кутузов у австрійському стилю.

По довгій хвилі підняв сумний погляд на усміхнене лице цісарського відпоручника.

– Як так, – сказав повагом, – то мені не остає нічо друге, як зложити команду у ваші руки, а «батон» відіслати князеві Бассано у Вільні.

Кольоредо споважнів теж.

– Прикро мені, якщо я не виразився як слід, – відповів, – але я, бачите, вояк, то і дипломатія у мене, як носоріг у балеті. Все-таки попробую і, може, хоч у часті з’ясую вашій милості інтенції правління. Ні, ні, прошу не безпокоїтися, що при сьому будуть мої агенти. – Тут вказав рукою на обох товаришів. – Воно навіть краще, що вони чують нашу розмову, бо не треба буде їм її повторювати.

Зір Шварценберга, який з непокоєм спочивав через хвилю на товаришах графа, повернувся до дверей, крізь які увійшов саме офіцер в однострою саксонських лянсієрів, і запитав півголосом про маршала. Генерал Б’янкі підбіг і потягнув його за собою до стола. За той час граф говорив свобідним тоном товариської гутірки:

– Ваша княжа милість не змогли би погодити димісії зі совістю вірного підданого маєстату під теперішню хвилю. Ви і тільки ви маєте довір’я імператора, який віддав під вашу команду навіть власних генералів, а се річ нечувана у всій історії Франції. І саме тому нашому корпусові припала у сій війні визначніша роль, як могло се здаватися зразу. Я ще раз впевняю вашу світлість, що не маю ніякого права перепинювати ваші рішення або анулювати розпорядки. Я – приватний собі глядач подій, глядач, який знає, чого надіється по вас воєнна рада у Відні, – ось і все!

Кутики губ князя вигнулися вдолину, але вже по хвилі вирівнялися знову, а в очах заблисли іскорки веселості, наче сказати бажали: «Так то так! Вже я знаю, що не я, а та будеш відвічати за хід подій. Віденський стиль! Волю я своє положення, чим твоє, а з двох лих у кождому разі мені припало менше!»

Не мав, одначе, часу на відповідь, бо в сей мент підійшов до вікна саксонець і віддав честь.

– Сотник фон Ляйтгольд, ад’ютант генерала Ренієра представляється отсим слухняно.

– Рапорт?

– Генерал через повстанців відкрив, що багна, об які опирається праве крило ворога, не є непроходимі. Є у них стежки, і якщо ваша світлість підішле відповідну піддержку, побіда певна.

Князь подумав хвильку, а там відвернувся до офіцерів.

– Чи пан Косінський є тут?

– До услуг вашої княжої милості! – надбіг і поклонився Шварценбергові шляхтич у чамарі.

– То прошу до мапи!

Князь, граф і ад’ютант підійшли до стола, на якому лежала чимала карта околиці.

– Оттут, – показував фон Ляйтгольд по черзі, – Пружани, Городечно та Піддубне. Ворог «задекувався» за багнами і опертий лівим крилом об підмоклий ліс, крізь який нема переходу…

– Перехід єсть! – вмішався Косінський. – І якщо його світлість прикажуть…

– Ціхо, васть! – потягнув його за полу низького росту офіцер в мундурі кінних стрільців. Генерал Б’янкі підняв руку, а фон Ляйтгольд з нетерплячки тріпнув пальцями.

–…Але вчера вечором після невдачних приступів на стан ворога до генерала зголосився якийсь шляхтич з Піддубного і обіцяв провести через сей непроходимий ліс навіть цілий полк. Так ми вже від рання пробуємо обійти ворога, не стає, одначе, війська держати лінію від фронту…

– Гм! Шкода бригади Клєнгела! Генерал витратив її зовсім непотрібно! – завважав граф Ностіц.

Офіцер почервонів, мов грань.

– Саме тому команда перейшла в руки вашої княжої милості, – відповів, прикусуючи губи, – і саме я тут з формальним проханням про піддержку. У нас все-таки сорок дві тисячі війська, а в Тормасова тільки тридцять тисяч. Навіть ослабивши дещо австрійський стан біля Городечна, небезпеки не стягнете, панове, на себе.

У словах офіцера звучав глум. Він ніби помовляв головну кватиру маршала про трусість, і всі зрозуміли се гаразд. З-поза червоного ковніра сього саксонського лянсієра виглянуло нечайно проворне, широке, жовтяве, наче зі слонової кості викуте, обличчя зі сталевим поглядом соколиних очей, з громами на устах, а генієм на чолі – Наполеон.

Вже втвиралися уста маршала, щоби видати приказ по мисли французького генерала, коли нагло чиясь рука діткнула легко плеча Шварценберга.

– Моя рада: одна бригада мішана і дві батерії.

Маршал здригнувся і глянув у повне жіноче лице білявого генерала. Через хвилю мірили себе оба очима. І, видко було, Шварценберг вичитав у гарних мигдалуватих очах цісарського висланця цілі томи, бо по хвилі відвернувся до ад’ютанта з готовим рішенням.

– Бажання генерала графа Ренієра є зовсім доцільне і виявляє належне зрозуміння ситуації, – сказав з усміхом. – Ми справді будемо в можності допомогти йому дечим. Пане графе Ностіц! Ваша мішана бригада з двома батеріями вирушить сейчас зі сим, що артилерія і два ескадрони мають піддержати фронт, а проче усе піде в обхід. Пане ад’ютанте! – тут звернувся до сидячого при столі поручика. – Напишіть прикази!

Фон Ляйтгольд усміхнувся незначно з глумом. Він приписував вагання й ощадність маршала трусості, бо не знав сього, що сказали Шварценбергові очі Кольореда. Поміч була дуже незначна. Дві тисячі жовнірів могли дати Ренієрові успіх, а маршалкові побіду, але десять тисяч були б знищили ворога. Невже маршал не розумів сього, чого догадувалися навіть підофіцери «Великої армії», а зовсім добре знав він, двадцятип’ятьлітній ад’ютант? Та не його се була річ критикувати маршалів. Імператор уже оцінить їх як слід. А він за нездарність навіть рідного брата віддав під команду суворого маршала Даву, який виводився з плебсу…

Він вийшов, а за ним з приказом в руці граф Ностіц. Довгу хвилю глядів маршал у вікно за від’їжджаючими, а там видав потрібні прикази, як повести безпосередньо атаку на Городечно.

Тим часом Гнат зачув здалека ймення Венявського, і його зір вмить віднайшов у лиці офіцера кінних стрільців подібність до Анелі. Користаючи зі замішання, яке спричинили ад’ютанти і ординанси, він присунувся до нього і спитав.

– Чи маю честь говорити з паном Станіславом Венявським з Дитятина?

– Так єсть.

– Моє ймення Бибельський, брат вашого бувшого слуги…

– Ах, то ви від тата? Я ж прохав його про слугу…

– Так, за сей час я переодівся австрійським офіцером, але тільки зверха. Гадаю, що ваше довір’я до мене не стане від сього меншим.

– Ох, добродію, напротив!

– Ходіть, пане капітане, час вам в дорогу! – почувся в сей мент голос Косінського.

– Пождіть, ось у мене діло.

– Все одно, чи діло, чи ні, розказ!

– Слухаю! – віддав честь капітан. – Пане товаришу, я кватирую на попівстві! – кинув, відходячи, Гнатові і щез.

До Гната підійшов Кранцберг.

– Хто се?

– Се той сам пан, за яким я збирався їхати у Могилів.

– Що за стріча! Що ж ти зробиш?

– Поїду з ним, якщо буде можна, а там далі побачу, що робити.

– Гм! Прийди сьогодня до генерала.

– Прийду по розмові з Венявським.

Розійшлися.

Тим часом за селом під лісом почалася канонада та грохіт карабінових сальв, а зліва вслід за сим донісся теж гомін далекої битви. Се наступав з лівого крила Ренієр. В сій хвилі, наче на даний знак, цілий ряд возів, який стояв на пружанському гостинці, в’їхав у село, а з возів позіскакувало чимало офіцерів з касетами під пахою та чорними вимгами. Були се лікарі, які наскорі влаштували у селі лазарет. Санітари вешталися з носилками, водою, ліками, а з трьох високо навантажених фургонів скидали піхотинці в білих кабатах в’язки соломи на постіль для ранених. Орудував ними старший уже фельдфебель «зупак» з люлькою в роті та палицею в руках.

– Ту сем двадесет, – ділив, – а ту сем десет ге да, корпораль Водопіуц, вогін? Стац, сакраменцка потвора!

– Гетка! – закликав Гнат.

Живо оглянувся фельдфебель, аж побачив Гната, і палиця та люлька попадали на землю.

– А! Пан лейтман! – закричав і метнувся вітати.

Жовніри перепинили роботу, щоби глянути на чудо, як-то «філєбер» буде обніматися з «лейтманом» всупереч здоровим глуздам кождого чорно-жовтого білокабатника. Але Гетка не дармо служив уже двадцять сім літ у війську. Він хлопнув зап’ятками, «вдарив у дах», пустив руки «по швам» і виголосив приписовим деревляним тоном:

– Яволь, гер лейтман, фельдфебель Венцель Гетка штельт зіх гегорзамст фор!

– Ти як сюди попав?

– Я з регіментом, командирований до фуражу!

– А зі мною поїхав би де від полку?

– Цу бефель, гер лейтман! – засвітилися очі старому.

– То й гаразд! Сьогодня дістанеш урльопас і поїдеш зі мною.

– То… пан лейтман… служать далі? – осмілився запитати «зупак».

– Як бачиш, Гетка. Ну, кінчай своє діло!

Те сказавши, Гнат пішов глядіти Венявського.

Найшов капітана у невеличкій кімнатці на попівстві.

На долівці валялося чимало всіляких предметів, які не знать яким світом попали у кватиру офіцера кінноти, а то ще і призначеного до осібних поручень. Були тут ковані сріблом, викладані бірюзою та коралом турецькі пістолі, золочені рококові ліхтарі, кілька годинників із ланцюжками, дві браслети зі самоцвітами, брильянтова запинка, три саджені рубінами табакерки, цінний соболевий гусарський дольман, а при ньому чудова східної роботи аграфа зі золотого філіграну. Але глипнувши в кут, вмить зрозумів Гнат, відкіля взялося усе те. Там лежало кількадесят цілих і потовчених пляшок із вина та горівки всуміш із кількома таліями позаломлюваних карт.

– Ви грали в карти? – спитав.

– Як бачите! А ще й собака Косінський програв до мене вчера свою бурку і годинник. Тим-то й лютий-прелютий на мене. Саме теперечки приказав мені бути до двох годин готовим виїхати, а як ту мені усе те зі собою брати? Поблизьке населення сидить у льохах або повтікало, жида й на лік… пся крев!

– Гм! Воно в кождому разі не стоїть продавати на скору руку зі стратою. Ось ви підождіть, завезіть отеє в Озирняни або Пінськ…

– Гадане баране! На се треба б хіба осібного коня або підводи.

– Саме про підводу і йде річ. У нас буде і підвода хоч куди. Без підводи нам ніяк виїздити.

– Гадаєте? – зачудувався Стасьо. – Як же мені, емісарові, їхати табором? Ану ж прийдеться тікати з життям від козаків або і своїх мародерів, то що, я ж сам-один…

– Один! Невже ж ви гадаєте їхати окремо без мене?

– Звісно! Ви ж поїдете сейчас домів і повезете гроші.

– Ах, – усміхнувся Гнат, – сих кількасот гульденів, що можна дістати за отеє, – тут указав рукою на лежачі на долівці річи, – не стоять заходу. Гадаю, що у вас у шкатулі є ще до півтори або дві тисячі, а зі сього половину будете потребувати на дорогу. Отже, разом мав би я відвезти всього тільки півтори тисячі, а се, вибачте, смішне. Се нагадує казку про гору та миш.

Венявський не відповідав, тільки став швидко ходити по кімнаті, наче змагався сам зі собою, що відповісти. Вкінці вишпортав десь із кутка пляшку горівки та дві чарки, сів за стіл і поналивав чарки.

– Ось напиймося, то й легше буде мені розказати про все.

Випили чарку одну, другу, далі Венявський заговорив зразу пиняво та неясно, а щораз далі – тим плавніше та швидше.

– Я прохав батька прислати мені довіреного висланця, яким я міг би послужитися як слугою, а він прислав мені офіцера, та ще такого, що їздить із генералами в одній кареті. Се, признаюся, мені вельми не наручне, я сього не сподівався, воно перечеркує усі мої рахуби. Мені немислимо посилати гроші вами, і тому я у клопоті. Бо грошей у мене багато. Моїх власних, правда, є тільки до двох тисячів: ви мені справді наче у кишеню заглянули; але я сьогодня маю одержати більше, і саме цю суму бажаю переслати старому.

– Догадуюся, що се за гроші, – сказав рівнодушно Гнат. – Ви мали рацію, що були невдоволені з моєї шаржі. Але…

– Як-то? – зірвався Венявський з місця.

– Але, – продовжав Гнат, – не маєте її уже, раз я знаю, про що йде річ.

– Не розумію вас!

Гнат усміхнувся.

– Прецінь се ясне. «Таких» грошей ви не можете передати ані переказати через інтендантуру, ви потребуєте до сього довіреного слуги. Але чого не можете ви, се можу я, як австрійський офіцер, отже, ви вже не маєте рації, яку мали зразу.

– Ах, так? Бачу, що ви догадуєтеся дечого, але далеко не всього, а саме понук, які мені уможливили «заощадити» суми…

Сарказм викривив правильні риси лиця Гната.

– Понуки такого вигляду, – відповів, – повинні бути завсіди великі і важні. Позвольте, а докажу вам, що й їх здогадуюся, хоча ви мені їх не сказали. Інсурекція має прийти спонтанічно, безпосередньо, одностайним зривом патріотизму, який ломить та нівечить усі вагання, застанови, перепони. Він, як огонь, запалений лискавкою, пожирає усе стрічне, і з острахом та подивом глядять на нього вороги, наче на воскресшого Христа Пілатові вояки. Сором тому, хто сей святий огонь хоче купити за гроші. Куди краще є заощадити сорому всім, а собі… решту.

Венявський почервонів, мов грань, і ковтав слова Гната, наче справді який жилавий кусник гов’ядини.

– Що ж, не вгадав? – допитувався Гнат.

– Т… та ніби недалеко ви відбігли від справжніх моїх інтенцій.

– Отже, справа ясна! Я перекажу гроші через інтенданта до мойого батька, а сам поїду з вами.

Та тут на лиці капітана знову появився вираз збентеження. Кусок гов’ядини, очевидно, знову застряг у горлі і годі було його проковтнути.

– Я гадаю… – сказав укінці, – а властиво, кождий, хто здоров думає, той і знає, що не тільки золотом купується людей, але й особистим впливом. Тим-то воно й усе одно, чи золотом, чи словами тягнутиму за собою подільську чи українську шляхту.

– Ага! – погадав Гнат.

– Тому не бажав би я між вимріяну волю а людські серця насилу впирати ще й свою холодну премудрість. Де йде річ про живловий зрив усього народу, там нема місця на міркування, як нема його і для перекупства. Й одно, і друге – се просто святотатство…

– Значить, не їдемо зовсім! Гаразд! Я розумію вас уповні, – відповів Гнат, який з ума-дива не міг зійти, скільки-то дотепу та красномовних, важких слів має покривати звичайну, буденну, ординарну крадіж, – але, – завважив рівночасно, – ви маєте сповнити місію, на яку взяли гроші, і мусите виказатись успіхами.

Та тут засміявся Венявський голосно.

– Ха-ха-ха! А чи ви, пане Бибельський, знаєте, чим можна заступити річ, діло, подію або успіх?

– Ні! – відповів збентежений Гнат.

– Актом, мості панє, письмом, грамотою! Ось я вистараюся таку грамоту одну, другу, а там і пропало. Впрочім, побачите швидко, як-то воно буде. Тепер і я рад, що ви зі мною, бо зможете посвідчити мої зусилля, якщо буде треба.

Фальшивий огоньок блимав у очах капітана, коли сердечно прощався з Гнатом, і Гнат вийшов від свойого майбутнього товариша ні в сих ні в тих.

Якщо Венявський не гадав їхати на Україну, то навіщо було йому Гната? Не міг, прецінь, думати, що Гнат своїм словом покриватиме колись його злочин перед судом чи осудом. А якщо так, то, очевидно, пересилаючи при його помочі гроші, бажав і його привести на гак. Чого хотів, отже, Стась Венявський? Куди вибирався?

Серед сих гадок добився до кватири генерала, де від Кранцберга добув потрібні папери, гроші та урльопас для Гетки. Вечором, коли почався відворот Тормасова на Пінськ, із австрійського табору виїхала підвода, а на ній трьох цивільних людей. Про око Гнат їхав як відпоручник дванадцятого корпусу до головної кватири як живий доказ, що й австрійська імперія мусіла слідувати за судьбою світа, якій було ймення Наполеон. На ділі був він агентом, який мав учас повідомити князя Шварценберга про вигляди й успіхи кампанії імператора. Не міг сього вчинити знатніший офіцер, бо се виглядало би на непокликаний контроль воєнних подій з боку австрійського правління, якої ніяк не допустив би шеф генерального штабу «Великої армії». З другого боку, Гнат, як не німець, не француз, не москаль і не поляк, давав найкращу запоруку об’єктивності своїх помічень.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 463 – 471.